"Бачила закриті вольєри з розстріляними тваринами"

Собачники завжди допомагають одне одному

Мої діти змалку ростуть із тваринами. Зі мною годинами просиджували у ветеринарних клініках. Одного разу міняла сину підгузки на операційному столі. А якось узимку з малюком у слінгу бігала 3 години засніженим полем у пошуках алабая. За першим дзвінком сідала з дітьми в машину і мчала на порятунок лелек. Часто птахам не могли допомогти у Вінниці й доводилося везти їх потягом до Києва. Через своєрідний запах ми не залишали лелеку в купе, тому з дітьми були змушені всю ніч сидіти біля нього в тамбурі.

Ян підростав, і я зрозуміла, що з ним щось не так. У сина діагностували аутизм. Він не розмовляв. Помітила, що лепетати почав саме з великим собакою. Цього пса врятували з Бородянського притулку. Він не виходив із вольєра, був агресивний і не визнавав рук. Проте до присутності Яна ставився абсолютно спокійно. Міг годинами стояти біля стінки вольєра і слухати, як син до нього лепетав. Тоді вирішила, що треба завести власного собаку масивної породи, й невдовзі придбала ньюфаундленда – дівчинку Лею. Пси цієї породи спокійні, й це важливо для дітей з аутизмом, щоб тварина не реагувала на прояви істерії. Коли Ян починає кричати чи плакати, він переключає свою увагу на собаку – Лея до нього приходить, щось приносить, може просто бути поруч. Син гіперактивний, а вона флегматична, й вони одне одного урівноважують. Лея може годинами лежати поряд, доки Ян дивиться книжку чи щось у телефоні. Завдяки їй вдалося в зародку погасити самоагресію дитини й агресію до оточення.

 

Дізналася, що в Польщі значно кращі умови для навчання та розвитку дітей з особливими освітніми потребами. Крім того, ціни там доступніші, ніж в Україні. Тому вирішили переїжджати. У Польщу прибули за 8 годин до початку повномасштабної війни. Планувала знайти житло, де можна бути разом із собаками, і вже потім забрати улюбленців. До переїзду Лею відвезла до її заводчиці в Іванівську громаду на Київщині. Ще один мій собака, безпородна Незнайка, і врятовані тварини, яким шукала нові родини, залишилися в моєму будинку на околиці Вінниці зі знайомими.

24 лютого, о 6-й ранку, дізналася, що почалася повномасштабна війна. Одразу вирішила повертатися. Обдумувала способи виїзду й одночасно шукала можливості, щоб стати якось корисною. Пропонувала поселятися в мій дім, і вже 25 лютого в моєму будинку поблизу Вінниці зупинилися люди, які виїхали з Харкова. Дозволила хлопцям з нашої територіальної громади позрізати весь метал із вольєрів і забрати бетонні блоки, щоб облаштувати блокпости. Згодом у будинку зробили склад гуманітарної допомоги, також там перетримували тварин, жили волонтери. Люди, які знаходили в моєму домі прихисток, доглядали за тваринами.

Іванківську громаду на Київщині, де на мене чекала Лея, окупували з перших днів. 25 лютого був авіаудар, і ту вулицю, де був розплідник, повністю знищили. Собаки дивом вижили, але власниця розплідника Яна отримала поранення. Проте вона була зі своїми тваринами всі 46 днів окупації. Боялася залишити їх хоч на мить. Бо якщо в сусідніх дворах собаки просто починали гавкати, то приходили росіяни й розстрілювали їх.

Спілкувалися з Яною до 5 березня, доки був зв'язок. Потім настала невідомість – не знала, що з нею, чи живі її собаки й моя Лея. Але я не переставала шукати людей, які могли б вивезти їх. На це ніхто не зважувався – росіяни розстрілювали всіх, хто намагався виїхати.

За час, доки частина Київщини була в окупації, знайшла в Польщі машину та стала на консульський облік, щоб можна було їхати на закордонних номерах. Коли оголосили, що наші звільнили Київщину, одразу помчала в Україну. З Польщі їхали п'ять машин із різною допомогою – кормами, одягом, їжею.

Мій вчинок – їхати заради тварин у країну, де йде війна, – не всі могли зрозуміти, навіть мої рідні. Власниця квартири, яку я орендувала в Польщі, взагалі була шокована. Водночас ця ситуація змусила її змінити рішення щодо собак у помешканні – вона була настільки вражена, що дозволила поселитися з ними.

Спочатку вивезла Яну з усіма тваринами до Києва, а тоді у свій будинок на Вінниччині. Потім забрала своїх двох собак у Польщу. Після цього протягом року їздила в Україну. З Польщі приганяла автівки для різних людей, зокрема для Яни. Адже, якби в неї була машина раніше, вона змогла б виїхати ще 24 лютого.

Вивозила тварин із Херсонщини, Харківщини, Запорізької області. Якось написали, що на Херсонщині військові врятували двох собак. Поїхала туди сама, щоб їх забрати. Нікого не було поруч, щоб підмінити мене за кермом або комусь повідомити, якщо щось станеться.

Одного разу була за кермом понад 30 годин без відпочинку. Тоді вивозила в Литву чотирьох урятованих собак. Спочатку вони злякалися, не могли спокійно сидіти в машині, і так сталося, що через цю метушню я сильно вдарилася коліном об дверцята автівки. Коліно набрякло, пізніше виявили тріщину, але в той момент потрібно було їхати далі. Так дісталася в Литву. Доки чекала інших перевізників, відключилася прямо в машині. Поспала 2–3 години, потім забрали тварин – і я поїхала назад, а це ще 12 ­годин у дорозі. Тобто за кермом була понад 40 годин із тригодинною перервою на сон. Було важко. Тоді казала, що це моя остання поїздка, але за місяць знову повернулася в Україну.

Росіяни вбивали навіть тих тварин, які не були для них загрозою. Особисто бачила закриті вольєри з розстріляними собаками. Нерідко окупанти кидали у вольєри гранати. Двох псів, яких я колись врятувала та прилаштувала, вбили разом із родинами, що їх прихистили, в селі на Житомирській трасі.

 

Познайомилася з людьми, які мали розплідник тибетських мастифів під Києвом. Коли окупанти доходили до їхнього села, намагалася дистанційно допомогти з виїздом. Власники розплідника не мали своєї автівки, а тибетські мастифи – це здоровезні собаки, їх у звичайну легкову машину не запхаєш. Тому цуциків вивозили чужі люди, а для дорослих тварин варили клітки з підручних матеріалів. Потім таки знайшли машину й вивезли їх на Закарпаття. Пізніше дали прихисток на фермі у Фінляндії.

Під час окупації в Бородянському притулку пси в закритих вольєрах умирали від голоду, їли одне одного. Тоді загинуло понад половину тварин. З одного боку, розумію, що керівники притулку боялися ризикувати й везти корм через російські блокпости. Можна було очікувати, що тебе одразу застрелять. З іншого боку, смерть собак від голоду – це боляче.

Дякую Богу, що не мала такого вибору – рятувати своїх дітей чи тварин. Мої діти були в безпеці, коли я сама повернулася в Україну. Проте знаю людей, які рятували дітей, а домашніх улюбленців залишали. Через це їх важко засуджувати. Є ті, хто вивезли дітей, повернулися за тваринами й тут загинули.

Собачники завжди допомагають одне одному, ланцюг взаємопідтримки потужний по всьому світу. З Німеччини мені написала дівчина, що в неї є подруга з ньюфаундлендом у Києві, але тепер із нею немає зв'язку. Почала шукати її контакти, всюди писати. Врешті дізналася, що її батько із собаками залишився в Києві, а вона з матір'ю та братом поїхали. Ніхто не знав, що вони потрапили в аварію під Львовом і лежать у лікарні. Добре, що вдалося поговорити з тією дівчиною і прояснити ситуацію.

У перший рік повномасштабної війни вдавалося збирати багато допомоги в Польщі. До волонтерського руху підключилося багато жінок. Ті, хто мали водійське посвідчення, перевозили гуманітарку до кордону, там перевантажували в інші машини й відправляли в Україну. Так само гнали автівки для Збройних сил України, а назад добиралися автобусом чи попутками. Потім брали нову машину, і знову те саме. Тепер, на жаль, допомогу важко зібрати. Усі втомилися, закінчилися ресурси, й пожертв майже немає. Ні для тварин, ні для військових.

З нами в Польщі живуть три собаки. Крім ньюфаундленда Леї, є ще безпородна Незнайка і мопс Марвел. Незнайку врятувала 2012-го вже дорослою, і їй тепер приблизно 16–18 років. Хвилювалася, як вона в такому віці переживе далеку дорогу з Вінниці в Польщу. Але вона молодець, витримала. А цієї осені в нас з'явився Марвел. Взяти його – спонтанне рішення, адже я ніколи не мріяла про мопса. Він із врятованого розплідника з Нової Каховки. Власниця прилаштовувала тварин і написала мені. Мовляв, у неї є гарний песик. Ось так у мене з'явився власний пухнастий терапевт. Щоранку бачу його, і мій настрій одразу покращується. Марвел без проблем підлаштувався під наш режим. Він дуже любить гратися з моїми хлопчиками.

×