Я змалку знала, що ми живемо в окупованій державі

 

Вісім друзів поетеси Богдани Матіяш

1,2 Сестри Дзвінка й Софія

Дзвінка старша за мене на три роки, Софія – на вісім. Коли я народилася, їм третій був уже не потрібен. Вони звикли разом бавитися. Але ми втрьох кожні вихідні ходили до лісу з ботанічним визначни­ком рослин. Народилися в Києві, на Биківні, в домі, який будував ще мій дід по війні.

Найстарша сестра Софія пішла до школи 1980 року. Школа з українською ­мовою викладання, але всі діти були російськомовні. Вони притискали її до ­стіни й питали: "Откуда, бандеровка, приехала? Откуда твои родители?" Це була нормальна київська совєтська травматична школа. Але Софія ­гарно вміла розповідати казки, цим і взяла ­однокласників.

У 17 років стала черницею. Поїхала на літо до Львова погостювати у черниць, і відчула покликання. Повернулася: "Мамо, тату, маю таке рішення". Для мами це був удар, бо вона уявляла шлях своїх дітей у шлюбі, з онуками. Тато сприйняв дуже спокійно. За рік він сам висвятився.

То був 1990-й. Монахи тільки виходили з підпілля, жили ще по своїх родинах. Коли отримали приміщення для монастиря, Софії дали знати – "приїзди". Я тоді мала 9 років. Пам'ятаю її першого листа додому: "Дорогі мої, мені добре. Тільки у Львові погода така, що почистиш уранці черевики, вийдеш, і за 5 хвилин вони знову заляпані". Писала щось побутове, нічого внутрішнього, щоб і не зникати від нас, і не дуже прив'язуватись.

Середульша Дзвінка – письменниця. Змалку була протестною. Захотіла на фортепіано грати. У 1990-х батьки ледве купили його в комісійному. Записали до музичної школи, а вона дуже швидко перехотіла, хоч усе-таки закінчила.

Страшенно ціную те, що Дзвінка зараз пише. Над якимись речами можу заплакати. Права на книжку на скількись там років може віддати за копійки, бо їй важливо, щоби вона вийшла тепер, для конкретної людини, якій присвячена. У неї більше внутрішнього руху, у мене більше статики.

3,4 Мати, батько

Тато був інженером-програмістом, 1991-го висвятився на священика. ­Вчився в останній ще підпільній семінарії. Все дитинство ми знали, що за нашою родиною стежить КДБ. Батьки познайомилися в хорі "Гомін", яким керував ­Леопольд Ященко. З дисидентами зналися. То було їхнє ­середовище.

Мама викладала в школі українську мову й літературу. Наприкінці 1990-х колеги сказали їй, що раніше в підсобці під час її уроків завжди сидів кадебіст і слухав. ­Одному вистежувачу, який хвостом за нею по вулицях ходив, мама обернулася й сказала: "Вам ще не набридло?"

Батьків, коли чули, що ­розмовляють із дітьми українською, люди на ­вулиці запитували: "Зачем калечите ­ребенка? Говорите на нормальном языке". У КДБ тягали. Мамі погрожували: "Мы у вас детей отберем". Мама накривала руки хустинкою, щоб не бачили, що вони тремтять, і крізь нервовий усміх відповідала: "Будете самі моїх трьох виховувати". Кадебіст виходив із себе: "Она еще и смеется над нами!"

Я змалку знала, що ми живемо в окупованій державі, що в будь-який момент можуть прийти. Нам батьки пояснювали все.

5 Письменник Тарас Прохасько

Часто гостюю в нього в Івано-Франківську. Коли приїжджаю від Тараса, навіть мова в мене інакша стає, повільніша, вдумливіша. У нього вдома атмосфера така, де всім відчинено.

Якось Тарас мав їхати до Києва на презентацію книжки. У той час його мама лягла в лікарню. І вони вирішили, що замість Тараса поїде його брат Юрко по Тарасовому квитку. Заходить у поїзд, у плацкартний вагон. Сів. ­Поїзд їде півгодини. Він каже до провідника: "Я би хотів уже лягати". – "То лягайте". – "Я би хотів постіль попросити". – "Яка постіль? У вас квиток без постелі". – "Ну от, – каже собі Юрко, – розвелося цих Францисків Ассізьких. А нам живи разом із ними".

6 Поет Василь Герасим'юк

Дуже прямолінійний і ­строгий в судженнях. Не говорить ­нічого заради ввічливості. Якщо бачить якусь річ, називає її своїм іменем. ­Василь – найуважніший читач моїх творів. Його досі зачіпають дуже багато речей. ­Скажімо, хтось напише огляд сучасної поезії. Він може перейматися цим 10 днів.

На один фестиваль ми з Василем їхали в поїзді в сусідніх вагонах. А на ранок вийшли у Франківську. Був початок листопада, сильний туман – все як молоко, біле-біле. Наш приятель зустрів нас на пероні: "Ви голодні?" Василь каже: "Я нє, мені жінка спакувала всього в дорогу, а Богдана, напевно, так". Кажу: "Василю, ти ж міг, як приятель, поділитися". Він відповідає: "Гуцул має три правила: перше – він не ділиться, друге – ніколи не поможе жінці нести важке, а третє – якщо про його жінку скажуть погане, то він забити може. Бо гуцул, і всьо тим сказано".

Дуже не любить давати інтерв'ю та ­їздити по фестивалях. Раз його ­ледве вмовили приїхати на "ФортМісію". ­Серед білого дня нас завезли в поле на поетичні читання. Коли настав ­вечір, пішов дощ, ми чалапали назад пішки. У Василя єдиного виявився при собі дощовик. Він ішов, як гриб, накритий ним, всі решта мокли. Я ледь не впала в канаву, Василь переставив мене на траву й каже: "Знаєш, що я бажатиму своїм ворогам найгіршого? Щоб ти на фестиваль поїхав!" Наступного дня він звідти втік.

7 Поет Назар Гончар

Завжди був дуже тихий. Весь час слухав, і це було світле мовчання. Я, крім нього, не бачила людей, які могли так не нав'язуватися. Він був так, ніби його нема. У львівському середовищі ходять легенди про Назара. Розповідають, що якось він виходить на сцену, стає перед мікрофоном і мовчить. Так минає хвилина, дві, три, п'ять. Якась дівчинка розсміялася з чоловіка, який нічого не робить. Після того Назар вклонився й пішов зі сцени.

Його не стало 2009-го. Запросили до Ужгорода на зустріч зі студентами. Був дуже спекотний день, і там йому спинилося серце. Мав 40 із чимось років. ­Залишився син Юліан.

Ми нечасто бачилися, але мені його бракує. Познайомилися взимку: пішли зі спільним другом на каву. Назар сказав: "Тільки не замовляйте коньяк, бо в мене він уже є". Завжди мав у наплічнику пляшечку коньяку, і потім під столом доливав його в каву всім. Ще дуже любив дерев'яні іграшки. ­Носив із собою якісь тріскальця. ­Ніколи не був поважний. Хоча якимось дивом потрапив у шкільну програму.

8 Письменниця Ірена Карпа

Познайомилися в ­Берліні. Я була там із якимись літера­турними читаннями. Вона ­тоді мала першу вагітність і їхала ­народжува­­ти. Ми багато гуляли містом. ­Зрозуміла, що в книжках Ірена одна, у виступах – інша, а приватно – третя. ­Люблю спілкуватися з нею, бо вона – моя протилежність. Поважаю її за те, що всього добилася сама. Я ніколи б не займалася соціальною критикою. А Ірена ­говорить про ці всі забудови і про звірят, яких знищують. Вона – борець. Якщо ж піти з нею на каву – ­буває дуже тиха. Типова молода мама, яка вирвала хвилинку, щоб відпочити.

Листуємося частіше, ніж бачимося. Якось Ірена написала: "Так би хотіла зараз ходити і просто думати!" Мало маю знайомих, які відносять думання до першої п'ятірки важливих речей.

×