"27 лет! Блин, кто пропустил?"

Як я влаштовувалася танцівницею та адміністратором до стрип-клубу

– Дєвкі, хто брав мій дезік?

Гримерка нічного клубу в центрі Києва подібна до кімнати в гуртожитку. Її мешканки всі високі, красиві, підтягнуті. Двоє напівроздягнених дівчат курять, стільки ж дивляться телевізор, а решта перевдягаються в балетки, шорти й топи. Третя дня, скоро репетиція. 20­річна білявка порпається в тумбочці.

– Валька, ти взяла мій дезік? Там ще біла кришечка була.

– Лєна, дай спокійно дописати конспект! – русява стриптизерка з ногами сидить у глибокому шкіряному кріслі, поклавши на коліна "Український правопис", а на нього – пару зошитів. Щось пише дешевою китайською ручкою.

Робочий день у стрип­клубі починається о 20.00. Щовечора два десятки ­дівчат ­виконують групові та сольні номери. Танець, під час якого стриптизерка сідає ­клієнтові на коліна і намагається його збудити, називається "приват". Коштує 400 грн.

– Валька, найду в тебе свій дезік – уб'ю, – погрожує Олена, відчиняє шафу біля стіни, на підлогу вивалюються барвисті трико та шиньйони.

– Як мої туфлі брать, то ти не така борза, – беззлобно зауважує Валя.

– Шо? Які туфлі? – випростується Олена.

– А ті. З каблуком у формі помади.

До клубу мене привела знайома, з якою ходили на заняття зі стрип­дансу. Вона влаштувалася "господинею залу" – хостес. Зустрічає відвідувачів, садить за стіл, пропонує меню. Оголошеннями про набір стриптизерок до цього закладу завішане метро. Обіцяють зарплату від 10 тис. грн. На сайті уточнюють, що "без інтиму". Перепитую дівчат, чи правда.

– Можна і без інтиму, – піднімає очі від конспекту Валентина. – А тобі хіба гроші не треба?

– Думаєш, у труси зразу мільйон засунуть? – запитує дівчина в білій майці ­Benetton. Вона знімає біля дзеркала макіяж. Виглядає найстаршою з усіх, років на 25. – Максимум по сотці. Так що будуть тебе, доця, ї…ти за 200 баксів, більшу половину з яких віддаватимеш клубу.

– 200 баксів за місяць? – уточнюю.

У гримерці – регіт.

– За ніч, – крутить коло скроні Валя. – Можна тут, – киває на стінку, – у віп­кімнаті. Там є все. І презики, і салфетки.

– Салфетки нащо? – питаю.

– Кінчати. Ти кого взагалі привела? – питає Валя мою знайому. Та розводить руками. – У віп­кімнатах оплата почасова. Клієнту вигідніше взяти тебе "на виїзд" годин на 5 – у машині, готелі. Але більшість клієнтів возимо в сауну. Самі грошові дні – п'ятниця і субота, можна тисячі 3 заробити. Найменше клієнтів – у неділю й понеділок. Чіпляєш СНІД і ВІЛ – вилітаєш, трипер лікуєш сама, остальноє – за щот закладу.

– Офіційна зарплата яка?

– Шо наколядуєш. Плюс 30 процентів із консумації, – так називають розмову з клієнтом, під час якої стриптизерка ненав'язливо просить купити їй кілька дорогих коктейлів. Бармен наливає танцівниці у бокал дешевого соку, для запаху додає спиртного. Якщо замовник хоче спробувати "дорогий" коктейль, дівчина дає понюхати, відпити не дозволяє. Якщо клієнт наполягає, "випадково" виливає напій на себе або розбиває бокал.

– Ех, – потягується в кріслі Валя, – вийду заміж за мільйонера, звільнюся звідси й переведуся на заочне. На Сейшели полечу.

– Ага, як дєвки з… – Олена називає клуб на столичній Дніпровській набережній. – Прийшли два придурки, взяли двох дєвочок і полетіли в Донецьк приватним рейсом. Дєвки заходять у салон, а там іще десять чоловік. Одна відмовилася всіх обслужити, то її з літака викинули, – каже з театральним підвиванням.

– Лена, не говори глупостей, – ­забігає в гримерку мініатюрна брюнетка ­років 27. Очевидно, хореограф­постановник. – Все в зал. Это кто? – киває на мене.

У широкому холі, завішаному дзеркалами, пояснюю, що мрію працювати стриптизеркою. Хореограф оглядає мене з ніг до голови.

– Лет сколько?

– 25, – брешу, хоча насправді маю 27.

– Старая… В рот берешь?

– Беру.

Пильно дивиться в очі, потім усміхається.

– Нет, я про вредные привычки. Алкоголь, сигареты – в рот берешь?

Запевняю, що ні. Пропонує станцювати біля шеста.

– Музику! – плескає в долоні.

Лунає пісня Гайтани "Я буду каждой каплей дождя". Танцюю. Хореограф дивиться з виразом нудьги на обличчі.

– Зніми блузку!

Роздягаюся.

– Стоп­стоп! – плескає в долоні, музика спиняється. – Рожавшая, что ли? ­Паспорт покажи!

Дістаю, показую.

– 27 лет! Блин, кто пропустил? – озирається на притихлих танцівниць. – Вы б еще парочку беременных сюда притащили. Свободна! – показує на двері.

– Візьміть, – нию. – Дуже гроші треба.

– Себя в зеркало видела? – дратується хореограф. – Ты даже не корова на льду, а что­то за гранью. Старая, рост маленький, попа большая, волос короткий, целлюлит. Наши клиенты – мальчики 19­летние. Как им твои сиськи продавать – эти уши спаниеля?

– Хоч на півставочки, – благаю.

– Лет 10 назад приходить надо было. А сейчас тебя даже в мойщицы не возьмут. Штат давно укомплектован!

Наступного дня іду влаштовуватися до стрип­клубу, теж у центрі Києва. Михайло Булгаков у "Білій гвардії" писав, що в цьому будинку колись був магазин капелюшків мадам Анжу. Цього разу "мрію" стати адміністратором. Оголошення побачила на інтернет­сторінці закладу. Запрошують дівчат без досвіду роботи на зарплату від 5 тис. грн.

Відчиняю двері й ледве не падаю на крутих мармурових сходах – клуб розташований у підвальному приміщенні. Двоє молодих підкачаних охоронців у чорній уніформі розглядають припаркований на протилежному боці вулиці Porsche ­Cayenne. ­Ліворуч від сходів чи то великий фонтан, чи малий басейн. ­Поряд стіл адміністратора – молодої яскраво фарбованої брюнетки років 25. На моє привітання не відповідає.

– Сумку, мобілку – туди, – вказує пальцем на гардероб.

Речі забирає один із охоронців, що стояли на вході. Скалиться.

Клуб подібний до великої квартири. Хол у стилі хай­тек має троє дверей. Одні ведуть нагору, другі – до вбиралень, у треті адміністраторка запрошує мене. Це напівтемна 20­метрова кімната із подіумом посередині. ­Десяток стриптизерок сидять на червоних шкіряних диванчиках. Більшість не схожі на повнолітніх, багато повненьких. Двоє розучують номер біля шестів під пісню Йолки "Прованс".

– Даша, когда танцуешь – не пой, так легче двигаться, – радить русявій дівчині блондинка в чорному.

Поряд із нею сидить подібний до священика чоловік років 40 у мішкуватому одязі, крутить самокрутку. Палить. За запахом – не тютюн.

– Туди, – тицяє адміністраторка на столик, за яким уже сидить блондинка, років 35, без верхнього зуба. Вона називається Олею, каже – теж на співбесіду. ­Розповідаю, що працюю у видавництві, шукаю високооплачувану роботу.

– Ты хоть понимаешь, что такое работать администратором? – шепелявить Оля. Дивиться на мене, як на хвору. – Принимать заказы от клиентов на этих потаскушек, – киває в бік танцівниць, стишуючи голос. – Получать процент за ­каждую введенную девочку. Ты знаешь, что такое ввод? А как вычислить мента среди клиентов? А как найти целку для вип­заказа на штуку баксов? Кстати, если че, сидеть придется тебе, – уточнює пошепки.

– За що?

– Ну, менты если… Администратор всегда садится. Плотно так. Лет на 10. Но проблемы бывают нечасто. Поэтому, если пронесет, заработаешь на машину, квартиру и дачу.

За столиком навпроти прощаються дві жінки. Одна йде до виходу. Друга – брюнетка модельної зовнішності – лишається. Мимохідь дивиться на наш стіл і втомлено каже:

– Следующая!

Оля квапливо підсідає за її столик. Розмови не чути. До мене підводять ще одну дівчину – із зібраним у дульку волоссям. Тані 22 роки, теж хоче бути адміністратором.

– Вчуся на фінансиста. За фахом роботу знайти не можу, – говорить. – Спочатку йти сюди боялася. Але друзі в цьому клубі були. Кажуть, нормальний.

– Следующая! – запрошує брюнетка.

І я, міцно стискаючи круглий залізний номерок, приземляюся навпроти. Жінка сидить спиною до світла, обличчя майже не видно. Їй за 30. Пальцями піаністки з дорогим манікюром тарабанить по столу. На правій руці прикрашений діамантами годинник із вузьким ремінцем.

– Рассказывайте, на какую должность претендуете, – пальці на мить завмирають у повітрі.

Повторюю свою легенду.

– У ресторанному бізнесі працювали?

– Ні, але швидко вчуся.

– Скільки років?

Цього разу кажу правду.

– Не підходите, – барабанить далі. – Я не можу дати у підлеглі 60 чоловік людині, яка прийшла абсолютно з іншої сфери. Следующая!

Охоронець із гардероба грає в стрілялки на мобільному.

– Ну як? – питає.

– Не повезло, – кривлюся.

– Не факт, – багатозначно відказує чоловік, повертаючи мені сумку і пальто.

×