Розквіт феміністичного руху в Україні ближчим часом передбачає Тамара Злобіна

Як відреагувала, коли б на 8 Березня тобі подарували квіти?

– Дивлячись які квіти. Якби це були червоні гвоздики й чоловік додав, що це – ­символ боротьби жінок за свої права, тоді потис­нула б йому руку й сказала: "Спасибі, ­товаришу".

Що для тебе означає Міжнародний жіночий день?

– Це нагода пригадати довгу історію жіночої боротьби. Згадати про такі звичні вже для нас речі, як можливість жінки мати власність і розпоряджатися нею, ходити самій по вулиці, брати шлюб і розлучатися за власним бажанням – усе це здобутки феміністичного руху. Також 8 Березня дає нагоду проаналізувати, що зараз відбувається в країні, й боротися далі.

Зазвичай уважають, жінка вже має всі необхідні права. А на твою думку, фемінізм досі актуальний?

– Куди не глянь – усюди є за що боротися. Дуже часто, коли я відкриваю рота, люди говорять: "Тамаро, припини! Як тебе послухати, то нас оточують суцільний сексизм, патріархат і дискримінація". ­Насправді так і є.

Подивіться на уряд, де до призначення Раїси Богатирьової не було жодної жінки, чи парламент із 8 відсотками жінок­депутаток. І в повсякденні, навіть після століть боротьби, жінка залишається прислугою. Переважно це вона виконує хатню роботу, також чоловік не бере емоційної відповідальності за стосунки. Адже будь­які взаємини – це робота з озвучення проб­лем та пошуку компромісів. Наших жінок учать мудрості, вміння поступатися, тобто покладають відповідальність за сім'ю виключно на її плечі. Тому ми продовжуємо боротися.

8 Березня придумали комуністки. Але в СРСР воно перетворилося на "цукерки–шампанське–салат". Чому так сталося?

– Недавно я взялася читати Олександру Коллонтай і відкрила багато нового. ­Зазвичай про неї згадують як про "сексуально стурбовану комуністку", авторку теорії "склянки води" і дружину матроса. ­Проте Коллонтай стала першою жінкою­міністром. Її реформи з емансипації були радикальними. Щоб звільнити жінку від хатньої праці, Коллонтай запровадила громадські пральні, їдальні, ясла. На початку 1920­х у Москві побудували цілий район без кухонь. Після революції жінкам уперше дозволили аборти. Тоді ж спростили процедуру одруження й розлучення, скасували статтю за гомосексуальність.

Але після 1927 року починається сталінська доба – відбувається консервативний поворот. Коллонтай усунули від жіночих питань і відрядили як посла до Норвегії. За Сталіна аборти знову заборонили, почалися комсомольські суди за "аморалку" й так далі. Відродилася патріархальна сім'я. За сталінських часів 8 Березня перетворилося на "свято проліска" та іншу туфту.

Чоловіки зазвичай пропонують феміністкам спуститися в шахту. Що ти їм відповідаєш?

– Відповідаю, що вони погано знають реальність. В Україні жінки працюють у шахтах. У депресивних районах Донбасу, де ­чоловіки спиваються, жінки змушені спускатися в копанки. Хто працює шпало­укладальниками? Хто кладе асфальт? У нас багато жінок на контрактній службі, за статистикою Мін­оборони. За таку роботу погано платять, і чоловіки йти туди не хочуть.

Влада готує податок для бездітних, підвищила пенсійний вік для жінок. Чому економлять насамперед на них?

– Політику жорсткої економії завжди супроводжують пропагандою сімейних цінностей. Чому? Бо це вигідно. Так держава може зняти із себе відповідальність – зменшити допомогу з догляду за дитиною, урізати виплати самотнім матерям. Нам кажуть: "Дбати про дітей і старих – це завдання рідних. Ви ж духовні люди!" Тобто всі соціальні функції перекладають на плечі сім'ї, де більшість роботи виконує жінка. Капіталістів цікавлять тільки здорові працездатні тіла. Тому вони прагнуть, щоб ми власним коштом народжували й виховували робочу силу для їхніх підприємств. А потім іще безкоштовно доглядали за "відпрацьованим ресурсом" – старими.

Чому постійним опонентом феміністок стає церква?

– В Україні церква є першою помічницею влади в пропаганді традиційних ­цінностей. Тобто допомагає верхівці наживатися на нас. Я виросла у віруючій сім'ї, з дитинства бабуся постійно водила до храму. ­Пізніше я почала помічати, що в християнстві куди не кинь – скрізь сексизм. Жінкам не можна заходити до церкви під час місячних, їх змушують одягати хустки. Інший приклад: "Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа…" – в цій молитві не ­згадують матір. Вона – щось зайве чи несуттєве. А молитва до Богородиці вказує лише на ­дітонароджувальну функцію Діви Марії. Межа її сакральності – бути контейнером для виношування Сина Божого. І потім: коли ангел приніс Марії звістку про зачаття, чи могла вона відмовити? Якщо ні, тоді це типове зґвалтування.

Про фемінізм жваво заговорили у 1960­х. Чому тоді постало "жіноче питання"?

– Це був рух білих жінок середнього класу в США. Працювати, будувати кар'єру тоді вважали непристойним. Іншими словами, домогосподарки втомилися бути обслугою. У підсумку, вони досягли свого й вийшли на ринок праці.

Які вимоги відтоді актуальні? Чого досі не виконали?

– Ми маємо декларовані рівні права, які не реалізуються. Наші головні політичні вимоги: рівний розподіл хатньої праці, свобода сексуальності, відсутність подвійних сексуальних стандартів, гідна підтримка материнства, скорочення робочого дня для жінок із дітьми.

Частина вимог – не до держави, а до членів сімей. Хіба можна називати їх політичними?

– Особисте є політичним. Приватні ­стосунки будуються на загальних стереотипах про норму. Тому власним способом життя ми теж впливаємо на суспільство, змінюючи цю норму.

Чому українські жінки зажили серед європейців слави повій?

– Українок змалку вчать, що єдиний спосіб забезпечити собі майбутнє, – вдало вийти заміж. Ця мета змушує ходити на ­підборах нечищеними від снігу тротуарами, робити агресивний макіяж, не вдягати шапки в 20­градусний мороз. Жінок учать бути товаром. Над цим працюють телебачення, жіночі журнали, реклама. Нам радять інвестувати в зовнішність, щоби потім вигідно продати своє тіло. Енгельс писав про такий шлюб, як легальну форму проституції.

Чим вам заважає моногамія?

– Та чи та форма особистого життя – це прояв економічного устрою. Наприклад, заведено уявляти романтичну любов як "союз двох душ, які знайшли одна одну, злилися в екстазі й мають померти в один день". Ця ідея виникла у ХVIII столітті, в добу романтизму. Доти все було інакше.

Ще півтора століття тому в селянських сім'ях, зокрема українських, одружувалися не по любові, а за домовленістю батьків. Фактично, це була економічна угода. Після шлюбу сім'я ставала основою виробництва. Тому розлучення вважали неприпустимим – без сім'ї ти не виживеш.

На щастя, індустріалізація зробила нас економічно незалежнішими. Для виживання ми не повинні народжувати багато дітей і всі разом працювати від урожаю до врожаю. Тепер ми вільно можемо заводити коханців, обирати партнерів, розлучатися. Тобто моногамна сім'я вже не є економічною потребою, і перед нами відкриваються безліч нових форм стосунків.

І що дає така свобода?

– Можливість раціонально ставитися до особистого життя. Наприклад, найчастіше вважають буцімто шлюб – це на все життя. Коли пара розлучається – це трагедія, знайомі співчувають, мами й бабусі ­плачуть. Насправді, вчасне розлучення значно ­краще за довгі роки страждання в нещасливому шлюбі. Коллонтай писала, що класно мати велике кохання. Але ­оскільки ­знайти його щастить не кожному, можна мати приємні еротичні дружби й не покладати на них великих сподівань.

Ти пропагуєш поліамурність. Що це означає?

– Любов може існувати не тільки між двома людьми, а між кількома одразу. ­Потрібно нарешті зруйнувати безглузду зв'язку між любов'ю, сексом і репродукцією. Ми ­можемо любити своїх друзів, мати секс із випад­ковими коханцями, а дитину вихову­вати з гей­парою. Головне, щоб усі були щасливі.

Поліамурність – це нова етика любові. Якщо ти хочеш мати стосунки з кількома людьми, це можливо. Але – тільки на основі чесності, домовленості й компромісів.

Що найважче в поліамурних стосунках?

– Бути радикально чесним. Переконалася в цьому на власному досвіді. У відкритих стосунках ти постійно маєш аналізувати себе, визнати проблеми, не соромитися їх і вміти про них говорити. Бракує уваги? ­Скажи про це! Але не завжди вистачає духу.

Наскільки такі стосунки життєздатні? Чи можуть вони бути тривалими?

– У дослідженнях про поліамурність у США є респонденти, яким по 70–80 років. Вони практикують таку любов протягом 30 років, залишаючись разом.

Як тоді боротися з ревнощами? Є якісь рецепти?

– Інколи з ревнощами дуже важко впоратися. Недавно я ревнувала і дуже себе засуджувала за це. Але потім зрозуміла, що причина ревнощів – не те, що партнер міг мати секс із кимось іншим, а те, що він міг про це не розповісти. Я боялася нечесності. Найлегший спосіб дати раду ревнощам – поговорити про це.

Чому в Україні більшість жіночих організацій далекі від фемінізму?

– По­перше, є негативна спадщина ­пізнього СРСР, де всі громадські рухи були ­деполіти­зовані й загнані в декоративні форми. ­По­друге, ідеологія націоналізму, яку активно розвивали протягом останніх 20 років, позиціонує жінку як "матір­берегиню". ­Жінкам залишають тільки приватну сферу – вишивання, кулінарію, співання патріо­тичних пісень і виховання майбутніх поколінь нації. Фемінізм не вписується в цей проект.

А в українській історії є феміністична традиція?

– На початку ХХ століття такі рухи були надзвичайно сильні. Згадайте Мілену Рудницьку, Ольгу Кобилянську, Лесю Українку, жіночі кооперативи на Західній Україні. Потім були 1920­ті роки, із небувалою доти емансипацією.

Які перспективи фемінізму в Україні?

– Усіх задовбали "берегині" й "барбі". ­Дістали всі ці рабські "реформи" Верховної Ради. Крім того, вже виросло покоління жінок 25–30 років, які заробляють на себе самі, успішні в кар'єрі й устигли побувати в шлюбі. Вони ще не називають себе феміністками, але за півкроку від цього.

×