Якби ми були свідками кінця холодної війни, то у вечірніх газетах прочитали б щось на зразок: "Результатів перемовин між президентами Сполучених Штатів та Росії світ очікував, затамувавши подих". Але ми не наприкінці, а на початку драматичних подій. Тож від розмови між президентом США Джозефом Байденом і господарем Кремля Володимиром Путіним мало б стати принаймні не гірше. В геополітичному плані.
Байден подзвонив Путіну – й російські танки не порушили кордонів з Україною. Чи є це результатом? Звісно, ні. Бо ця провокація тривала за інформаційні сенси. Щоб розібратися, хто в ній виграв, варто поглянути, як до та після вищезгаданої телефонної розмови поводилися її учасники.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Байден говорить про розплату Росії за можливу нову агресію проти України - огляд світової преси
Світ був занепокоєний скупченням російських військ на кордонах з Україною й даними розвідок про агресивні наміри Кремля стосовно повномасштабної війни. Про це кілька тижнів писали всі провідні світові медіа, друкували карти із захопленими Києвом, Одесою, Харковом, Херсоном, Дніпром, Миколаєвом та іншими ключовими українськими містами. Наявність таких документів у журналістів вже наводить на думки про джерело. А витік секретної інформації з обізнаних кіл посилював неспокій і підозри. Байден проводив консультації й наради скрізь, де тільки міг. Північноатлантичний альянс, європейські столиці, виступи голів розвідок, кліматичні саміти – все це ставало майданчиками для гучних заяв і попереджень про наслідки, яких може зазнати Росія у разі нового етапу агресії проти України. Єдиний, хто залишався поза увагою американського президента, – Володимир Зеленський. Але й тут, нема де правди діти, з ним говорили. Ентоні Блінкен, держсекретар США, став на той час американським представником на переговорах з офіційним Києвом.
Витік секретної інформації посилював неспокій і підозри
Кремль традиційно переводив стрілки. Лавров, Пєсков і Путін звинувачували Україну в підготовці до воєнних провокацій. Самопроголошений Лукашенко підливав олію у вогонь розповідями про готовність Білорусі плечем до плеча з "російськими братами" дати відсіч українському агресору. Все це нагадувало про Гляйвіц (Гливицька провокація – інсценований нацистами напад на німецьку радіостанцію Sender Gleiwitz у ніч 31 серпня 1939 року. Атака під фальшивим прапором була частиною операції "Гіммлер" напередодні вторгнення в Польщу, що стало формальним приводом до Другої світової війни. – Країна) або спецоперацію із захоплення Криму й частини Донбасу, коли російська пропаганда чи не щосекунди знаходила постраждалих "розіп'ятих хлопчиків", "легітимних" президентів-утікачів та постраждалих від насильницької українізації бурятських танкістів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Незрозуміло, чи є Путін у списку ворогів Зеленського. Це лякає і засмучує
Весь час, доки світові розвідки сигналізували про небезпеку військового наступу, президент України Володимир Зеленський чи то заперечував загрозу, чи намагався не впасти в паніку. Спочатку влада не бачила у скупченні російських військ поблизу України нічого екстраординарного. З подібними заявами виступили голова парламентської фракції партії "Слуга народу" Давид Арахамія та керівник управління розвідки Міноборони Кирило Буданов, а президент назвав публікації у світових ЗМІ психологічним тиском Росії. Потім риторика раптово змінилася. Про російський наступ заговорили з усіх владних усюд. Новопризначений міністр оборони Олексій Резніков навіть назвав дату – 22 січня 2022 року. Чому саме цей день? Звідки така точність? Імовірно, зважили на слабкість кремлівського лідера щодо нумерології – 8.08.2008 – день російського нападу на Грузію.
А тепер про підсумки. Заступниця держсекретаря США Вікторія Нуланд під час виступу в Сенаті повідомила, що президент Джозеф Байден на переговорах із Путіним відмовився давати гарантії невступу України до НАТО, вказавши, що це не є справою Росії. Стосовно путінських ультиматумів про односторонні поступки за Мінськими домовленостями, зокрема про "прямий діалог" Києва з Донецьком та Луганськом, крапку над "і" поставив міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба. В інтерв'ю американському виданню Foreign Affairs він зазначив, що варто згадати приклад Кишинева. Який погодився на прямий діалог із Тирасполем, сподіваючись, що це допоможе врегулювати конфлікт і відновити територіальну цілісність. А 1994-го з тією ж метою відмовився від руху до НАТО. "Результат? 30 років "замороженого конфлікту". Російські війська досі стоять у Придністровському регіоні Молдови", – нагадав Кулеба.
Правильною стратегією у відповідь на ультиматуми Путіна буде ігнорувати їх, посилюючи Україну політично, економічно та безпеково
Тож маємо певний дисонанс. Світові лідери, принаймні у заявах, непохитно стоять на принципах непотурання агресорові. Вустами міністра МЗС офіційний Київ своєю чергою сигналізує, що правильною стратегією у відповідь на ультиматуми Путіна буде ігнорувати їх, одночасно посилюючи Україну політично, економічно та безпеково. Але президент Зеленський притому говорить про прямі переговори з Москвою і про можливий референдум щодо долі Криму й Донбасу. Невизначеність породжує саме Україна, що дратує патріотичну частину суспільства й посилює голоси тих, хто пропонує Києву самотужки розбиратися з російськими претензіями на регіональне панування.
Якщо повертатися до реалій, 100 тисяч російських військових явно не вистачить на повномасштабний наступ на таку країну, як наша. Але цього виявилося достатньо, щоб відсторонити президента України від переговорів, що безпосередньо стосуються нашої безпеки. Навіть більше. Реакція влади посилила напруження в суспільстві й недовіру пасіонарної частини громадян до глави держави та його оточення. А це, безумовно, грає на руку Кремлю.
Читайте більше в номері журналу "Країна" за 16 грудня
Підписатися можна ТУТ
2 
1
Коментарі