Я – "полтавська галушка", як і батько. Народилася на Полтавщині, виросла на Рівненщині, вивчилася в Чернівцях і живу в Запоріжжі. Можна сказати, що вся Україна – моя батьківщина.
Мала батьківщина пахне багном. Розминаю його в руці й нюхаю, щоб згадати дитинство, ліс і чорниці.
Батько 14-річним утік на фронт. Повернувся з війни у 18 з осколком в легенях. Осколок не витягували, бо не хотіли ризикувати. Заборонили піднімати важке. Помер у 40 – допомагав сусідам тягнути глиняні вальки, коли вони будували хату. Осколок зрушив із місця. Батько був співочий, грав у народному театрі. Через рік і мама пішла за ним. Працювала телятницею у колгоспі. Застудилася на протягах. Мене забрала мамина сестра. Хотіли віддати в дитбудинок. Та її чоловік сказав: "Ми горщик один на всіх варимо, вистачить і на неї". Тому вважаю, що батьків у мене було четверо.
В інтернаті навчилася боротися за себе. У мене була книжка "Дикі лебеді" Андерсена. До мене підійшла дівчинка і сказала: "Віддай, Макарон, це – моя книжка". Мене дражнили Макароном. Я від здивування віддала без боротьби. Але зрозуміла: так діло не піде, треба боротися за себе.
Начальник цеху на льонокомбінаті – Петро Іванович – приніс книжку Олеся Бердника "Хто ти?" Це був 1979-й. Того року Бердника посадили за дисидентство. Я там уперше прочитала слово "Україна", а не "УРСР". Книжка була тоненька й дуже затерта. Пішла в книгарню шукати новішу. У букіністів питала. Всі якось дивно на мене дивилися. Потім Петро Іванович не сказав, що це – заборонена література.
У 19 мене висунули на членство в компартії. День прийому збігся зі вступними іспитами до університету. Склала екзамени, біжу на вокзал, а квитків немає. Прошу водія автобуса: "Візьміть без квитка, я сьогодні в партію вступаю". Він сказав: "Краще б ти в гімно вступила".
Під час педагогічної практики на третьому курсі дізналася, що є діти, звільнені від вивчення української мови. 14 учнів сидять у класі і не вчать. Я запитала про це 80-річного професора Слинька. Він побілів з переляку, бо в кожній групі були сексоти, і став махати руками: "Мовчіть!"
Працювала вантажником на овочевій базі після пар в університеті. Одягатися гарно треба, а просити грошей у батьків соромилася – вони присилали по 50 рублів раз на три місяці. Ми фасували буряки в контейнери й мішки. Вперше спробувала оливи, що стояли у великих бочках. Крупні, як сливи угорки. Смак олив із тої бази в Чернівцях пам'ятаю досі.
Випускників вузів із сходу посилали працювати на західну Україну й навпаки – так хотіли русифікувати населення.
Запоріжжя після Чернівців здалося містом гастрономів. У Чернівцях на кожному кроці – кав'ярні, музеї, виставкові зали, а тут через кожні 10 метрів – гастрономи.
У Запоріжжі мені бракувало кави і чернівецьких євреїв. Я з багатьма дружила. Вони всі були дідки вже, мої фани, я ж була молода-красива. Усі мали українські прізвища – наприклад, Микола Холоденко. У війну поміняли, щоб німці їх не знищили.
Молодих учителів поселили в гуртожитку. Вікна завішували простирадлами, бо штор не було. Хлопці свистіли ввечері, коли ми роздягалися. Ковбасу варьонку нарізали лінійкою – ножа не мали.
Коли в автобусі в Запоріжжі українською попросила чоловіка закомпостувати талон, він мене послав.
Мене направили викладати в російськомовну школу. На перерві перед уроком хтось із дітей написав на дошці "Долой хохляцкий язык". Але я встигла наростити собі крокодилячу шкіру. Казала трієчникам: "Хочеш четвірку? Тягни з дому рушник, горщик, качалку". Такий гарний кабінет народознавства забабахала!
Працівниця шкільної їдальні глузувала: "Ничего. Посмотрю, как ты через год заговоришь".
Мій названий батько, партизан, коли їхала в університет, сказав: "Надю, оце тобі мої два слова: щоб не принесла в пелені і щоб ти мені не "какала" і не "штокала". Я його словам не зрадила. Хоч було й непросто. Багато західноукраїнців, які сюди приїхали, скурвилися.
1987 року вийшла з партії. Колеги-вчителі підходили: "Я бы тоже вышла, но не могу. У меня же дети. Понимаешь?"
Чоловіка зустріла пізно. Але він такий, як і я. У нього дід із козацького села на Дніпропетровщині, був засланий у Карелію. Чоловік 1989-го перейшов на українську. Йому казали: "Что ты придуриваешься? Переходи на нормальный". Але це – гени, голос крові.
Чоловік казав, що його привабила моя впевненість: "Я побачив твої міцні ноги, як ти пішла, як твердо стоїш на землі".
До Майдану те, що ми – нащадки козаків, були тільки слова. А зараз це – реальність.
Усе Запоріжжя – в камуфляжі. На наш майдан вийшли 10 тисяч людей. Путін на все розраховував в Україні, тільки не на диво.
Зранку прокидаєшся, машини немає, а треба розвезти допомогу. І потім бах! – вискакує у Facebook: зараз приїдемо. Незнайомі люди, з села їдуть, півдня з тобою возяться і не беруть грошей на пальне. Кажуть, це – наш внесок у волонтерську діяльність. Або: маю їхати на передову, а водій тільки вчора повернувся з АТО і пробив колеса. Просить: візьми не більше півтонни. А в мене півтори тонни лежить. Через десятих людей знаходжу автомагазин, де водієві безплатно лагодять шини.
Досі з багатьма знайома тільки по телефону. Вони мені по 2 тисячі на карточку шлють. Один прийшов із двома сумками продуктів. Каже: "Давай наконец-то познакомимся".
Не вірю у прикмети. Але одна в мене є: на молодий місяць гроші збирати легше. Навіть маю замовляння: "Молодик-молодик, дай мені в скриньку грошей повен гаплик". Допомагає. Скринька буде повна весь місяць.
Типовий дзвінок від солдата: "Я на передовій, збив коліна до крові. Форма порвана. Немає налокотників і наколінників". Форму їм видають раз на півроку.
Одного солдата везла на таксі в інший кінець міста. Розповідав: коли летів снаряд, він устиг вскочити в окоп, а товариш тільки ноги заховав, рознесло на його очах. Каже: мій батько – сепаратист, виїхав у Крим. А я їду в Запоріжжя до дівчини. Дивлюся, він нічого не має в руках. Везу в супермаркет. За 2 хвилини повертається з літром квасу. Я чуть не впала. Пішла по всіх відділах: ковбаса, сир, торт, морозиво, вино. Відправила з тим до дівчини.
Солдати часто кажуть: ми вам вдячні. За що? За те, що я можу в гарячу ванну залізти, а ти там під землею сидиш?
Помітила, як легко з людьми обніматися і цілуватися. Війна розбила рамки.
Колись влаштуємо виставку: пробиті жилети, порвані форми, снаряди, гільзи, патрони. І підпишемо: це те, що не долетіло в Запоріжжя. Щоб люди бачили, що це все могло бути тут, якби не хлопці на фронті.
Віднедавна перестала бажати миру. Слово "мир" – це так лицемірно зараз. Запитайте хлопців на передовій, чи хочуть вони миру. Їм перемога потрібна.
2 
1
Коментарі