Запас міцності є, результат невідомий
23–26 травня відбудуться вибори до Європарламенту – законодавчого органу Європейського Союзу. Багато хто чекає на це голосування з тривогою. У тому числі в Україні.
Європарламент обирають громадяни країн – членів ЄС. Отож він представляє собою цілком достовірний зріз політичних симпатій європейців і тенденції у ставленні до політичних течій та ідеологій. А вони останніми роками в Європі тривожні: зростає прихильність виборців до партій, що сповідують популізм, євроскептицизм, антилібералізм, націоналізм, мають відкриті симпатії до путінської Росії. Вони поступово – десь більше чи менше – витісняють традиційні ідеологічні партії, орієнтовані на ліберальні цінності, подальшу інтеграцію в рамках Євросоюзу.
У середині квітня в Європарламенті оприлюднили дані опитування щодо можливих результатів травневих виборів. Вони принесли дві новини – добру й погану.
Остання полягає в тому, що найбільші традиційні політичні сили Євросоюзу суттєво втратять. Європейська народна партія – приблизно 40 мандатів порівняно з нинішньою каденцією. Соціал-демократи – десь 30. Це означає послаблення проєвропейських сил у Європарламенті.
Добра ж новина, що ліберально-демократичний спектр усе одно залишиться домінантний. Крім згаданих двох політсил, до нього належать також ліберали та "зелені". Прогнозується, що сукупно ця четвірка має отримати майже 460 мандатів із 751. Для України це важливо, адже Європарламент завжди надавав їй політичну підтримку – і стосовно можливого членства в ЄС, і у протидії російській агресії.
Та не варто заспокоюватися такою соціологією – це далеко не хепі-енд і не кінець загрози. Тенденція до посилення популістів різних відтінків не зникає. У теперішньому складі Європарламенту згадана четвірка має сукупно 523 мандати. У минулому, обраному 2009 року, було близько 590. Зміни очевидні.
Наприкінці 2018-го британська "Гардіан" порахувала, що популісти потроїли свою підтримку в ЄС протягом останнього 20-річчя. Вони є членами урядових коаліцій в 11 європейських державах, близько чверті виборців голосували за них на останніх виборах. Ці цифри свідчать про реальну небезпеку.
Саме популісти спричинили кризу в розважливій і багатій на демократичні політичні традиції Британії, ввергнувши її в авантюру Брекзиту.
утім, у кожній європейській країні вони мають свій відтінок, причини виникнення та посилення.
Для загальноєвропейських тенденцій показовою є Австрія. Тут доречна невелика ретроспектива. Після чергових парламентських виборів 2000 року до правлячої коаліції увійшли праворадикали – Австрійська партія свободи. У Європі стався справжній шок. Чи не вперше за історію ЄС до керівництва однією з його держав прийшла відверто євроскептична політична сила. До того ж її тодішній лідер Йорг Гайдер непогано відгукувався про нацистів.
Австрію піддали загальному осуду. 14 інших країн – тодішніх членів ЄС так чи інакше її політично бойкотували. Міністри закордонних справ не хотіли ставати біля австрійської колеги того часу під час "сімейних" фотографувань на засіданнях Ради ЄС. На думку європейського політикуму, відбулося щось жахливе.
Однак 2018 року в Австрії знову склалася та ж коаліція Австрійської народної партії й ультраправої Австрійської партії свободи – і жодного шоку це вже не викликало. Теперішній міністр закордонних справ Карін Кнайсль є кандидатурою від АПС. Це вона запросила на своє весілля Путіна й не приховує симпатій до Росії.
Ще важчий випадок – теперішня Італія. Там при владі ультраправа "Ліга" й популістський "Рух 5 зірок". Останній створив свого часу комік Беппе Ґрілло – і партія отримала аж 32 відсотки на парламентських виборах торік. Популізм, євроскептицизм і складні відносини з Брюсселем, проросійські настрої – таким є сьогоднішній італійський політичний коктейль. Паралельно – традиційні для популістів соціальні подачки населенню, економічна рецесія (спад виробництва, нульовий ріст валового національного продукту чи його падіння протягом більш як півроку. – Країна), найбільший у Євросоюзі державний борг розміром понад 2 трильйони євро. Добре роздмухані настрої проти ЄС – йому довіряють нині 36 відсотків італійців.
Під владою авторитарного популізму перебувають Польща й Угорщина. В останній ще й мають місце виразні пропутінські симпатії прем'єр-міністра Віктора Орбана. Недавно Європейська народна партія призупинила членство в себе його партії "Фiдес".
У ФРН праворадикальна "Альтернатива для Німеччини" на парламентських виборах 2013 року здобула майже 5 відсотків голосів, а на виборах 2017-го – близько 13. Вона розпалює антимігрантські настрої, виступає проти європейської інтеграції, так само прихильна до Росії.
Популісти спекулюють на соціальних і національних питаннях. Це благодатні сфери – адже, згідно з опитуваннями, найбільше громадян країн ЄС турбують питання безробіття, зростання вартості життя та проблеми, пов'язані з мігрантами. Як правило, найбільшу підтримку популісти мають від небагатих верств населення.
Зростанню різного роду популізму та євроскептицизму активно сприяє Росія – реалізуючи в такий спосіб свою мету з європейської дезінтеграції.
Отже, ризики великі. Однак виглядає, що перевага ідеологічних, спрямованих на сталий розвиток політичних сил усе ще суттєва. Запас міцності Європа й Захід у цілому мають. Та й разом із прикладами посилення популізму і його перемог є протилежні й обнадійливі.
Причому цей позитивний досвід засвідчує ймовірність і популярність третього, компромісного, варіанту між традиційними політичними течіями та популізмом.
Найважливішою та найпотужнішою протягом останніх років є перемога Емманюеля Макрона у Франції 2017-го. Його головним суперником були націоналісти-популісти – підтримувані Кремлем Марін Ле Пен і Національний фронт. Макрон упевнено виграв на президентських і, згодом, на парламентських виборах. Уперше за багато років Францію очолив не представник республіканців або соціалістів. Новостворена партія "Вперед, республіко!" заснована на прогресивістській ідеології, не належить до традиційних правої чи лівої частин політичного спектру – однак опирається на європейські цінності.
В Австрії на президентських виборах 2016 року кандидата від Австрійської партії свободи Норберта Хофера переміг Александр Ван дер Беллен. Він ішов як незалежний кандидат, хоча й користувався певною підтримкою своєї колишньої Партії зелених. До тих виборів також була прикута увага всього континенту – як до битви між ультраправим популізмом і демократичною Європою.
Зрештою, зовсім недавній приклад – Словаччина. 31 березня юристка і громадська активістка Зузана Чапутова зі значним відривом перемогла на президентських виборах кандидата від партії влади, який експлуатував праворадикальну риторику. Зовсім нове проєвропейське обличчя в політиці – ще один різновид доброго компромісу між прагненням суспільства до оновлення влади та небезпекою приходу до неї різномастих популістів.
Однак як далеко стоїть від тих чи інших західних течій Україна? Чи може й на неї поширитися тенденція появи несистемних, безідеологічних, відверто популістичних чи антиліберальних партій?
Хоч як парадоксально, але нам не варто хвилюватися. З тієї простої причини, що в нас і без світових тенденцій багато чого з тих небезпечних речей присутнє вже кілька десятиліть.
Юлія Тимошенко чи Олег Ляшко можуть давати майстер-класи успішним європейським популістам. Українські партії є переважно ідеологічно безбарвними проектами й інструментами олігархів, які забезпечують "дах" для процвітання спонсорських бізнесів.
Отож ті нові й загрозливі для Заходу явища є давньою реальністю в Україні. Вони ж – одна з головних причин багаторічного тупцювання на місці. Власне, Україна може бути прикладом для західних країн щодо можливих наслідків популізму та шкоди від нього.
Водночас багато хто в нас називає проявом світових тенденцій перемогу на президентських виборах Володимира Зеленського. Якщо це й так, то лише частково. Він не є точним відповідником процесів у якійсь західній країні.
Обрання Зеленського відображає світову тенденцію прагнення виборців нових облич при владі. Тих, які не є частиною старого істеблішменту. Справді, цим намагаються користуватися популісти й антиліберали – однак не завжди ці прагнення виборців призводять до бажаного для популістів результату.
З подібних мотивів обрали Дональда Трампа, Емманюеля Макрона, Зузану Чапутову. В Італії так увійшов у політику Беппе Ґрілло. Отож результат може бути як зі знаком плюс, так і мінус. Теперішньому українському випадкові давати оцінки зарано. Та відмінності обрання Зеленського з найпоказовішими західними прикладами очевидні.
Скажімо, від також несистемного Беппе Ґрілло його відрізняє відсутність євроскептичних поглядів – принаймні Володимир Зеленський декларує прихильність до європейської та євроатлантичної інтеграції. Однак його кампанія була значною мірою побудована на популізмі. І в цьому майбутній український президент схожий на гірші західні зразки, в тому числі на італійський.
Від Макрона, перемога якого стала результатом запиту на нові обличчя у Франції, Зеленського відрізняє цілковита відсутність досвіду в державному управлінні. Французький президент до обрання на найвищу посаду два роки був міністром економіки, промисловості й цифрових справ.
Дональд Трамп, перемога якого так само стала значною мірою протестом проти старого американського істеблішменту, є виразно антиліберальним. Тоді як виглядає, що наш новообраний президент прихильний до ліберальних поглядів. Спільним у них є відсутність політичного та державницького досвіду до обіймання найвищої посади. До слова, президентство Трампа засвідчило, що це справді проблема, зокрема і в зовнішній політиці.
Однак усі ці порівняння – станом на тепер. Чи є Зеленський популістом або ж наскільки він таким є, з'ясується згодом. Зрештою, поки що невідомо, буде він самостійний політичний гравець чи його політику формуватимуть інші люди з власними поглядами.
Проте світові процеси залишатимуться для нас критично важливі. Перемога популізму на багаторічно взірцевому Заході була би, серед іншого, геополітичною катастрофою. Зараз закономірним є запитання: чи не плануємо ми приєднатися до спільноти, яка ризикує перетворитися на щось менш цінне, стабільне та благополучне?
Сподіватимемося, що ні.
4 
1
Коментарі