Батька мені замінив спорт. З 8 років займався карате.
Банківська робота дала впевненість у своїх силах. У 22 роки я вже проводив переговори з першими особами Укртатнафти (один із найбільших виробників нафтопродуктів в Україні. – Країна). Сидимо, розмовляємо, а відчуваю, як під столом коліна тремтять.
Закохувався тричі. Найяскравіша любов – дружина Люда. У нас не буває конфліктів. Весь час на одній хвилі.
Мама народила мене 40-річною. Виховувала сама, опікала.
Пробачити людині легко. І що далі, то легше. Приймаю, що всі люди – різні, у кожного – свій світ.
У житті все відбувається вчасно.
Навчався на відмінно, брав участь в олімпіадах. Та іноді хотілося бути, як усі. Щоб ставилися не як до принцеси на горошині, а як до нормального хлопця. Ішов за ріг і курив із пацанами. І відмінник, і водночас трохи хуліган. Зараз цього бажання вже немає.
Головне у стосунках – вміти подивитися на ситуацію очима партнера і зрозуміти, чому він вважає саме так. Знайти в цьому сенс і підтримати.
Працювати тільки заради грошей – нецікаво. Жодного разу не пошкодував, що пішов із банку. Було багато пропозицій: "Приходь до відділення заступником. Приходь директором". Був банк, про який я мріяв, і туди запросили. Якби роком раніше – погодився б, не вагаючись. А тепер відмовився.
З мамою часто ходили на ставок. Я рибалив, а вона наглядала за мною і відпочивала. Нещодавно пішов із сином. На місці, де любила сидіти мама, виріс кущ її улюбленого топінамбура. Звідки він там узявся, незрозуміло. В радіусі 200 метрів він – єдиний.
Маю два секрети успіху. Перший – зрозуміти, що в житті твоє, у що готовий вкладати душу. Другий – почати це робити.
Мамина опіка зробила мене чуттєвим. Я міг співпереживати, розумів чужі емоції. І водночас боявся ризикувати. Внутрішнє "я" говорило: "Треба це зробити". А голос мами всередині попереджав, що це – небезпечно. Зрештою, з цим голосом я домовився.
Закони важливі. У кожному з них є якийсь сенс. Але в своєму житті більше керуюся правилами моралі.
2002 року поїхав вожатим до Судака. Поставили турінструктором – водив діток горами. Сім-вісім походів зняли страх висоти. Почав дозволяти собі екстремальні штуки. Якось бачу прямовисну скелю. Біля неї – маленька доріжка, якою можна йти, тільки притулившись до стіни й поставивши стопи на 180 градусів. Думаю: пройдуся, подивлюся, що там далі. Вчепився руками в камінь, рухаюся. Повертаю за ріг – доріжка закінчилася. Подивився вниз – обрив метрів 30 і здоровенні камені на дні. Миттєво в голові прокрутилося: "Блін, а якщо зірвуся? Кінець життя!" Не стільки тримався, скільки тулився до скелі. Ноги на нестійкому камені. Долоні вкрилися холодним потом, затремтіли коліна. Потім запрацював мозок. Рухаючись по 5–10 сантиметрів, повернувся до своїх діток. Усе на місці: вгорі сонце, внизу – море. Цінність життя відчув набагато гостріше.
Жити відчуттями – ефективніше, ніж логікою.
Мама в дитинстві завжди говорила: "Помий руки після грошей. Гроші брудні". Я запам'ятав. Коли став працювати в банку, побачив, що у грошей багато інших граней. Їх запахом, як і наявністю в гаманці, сейфі чи на рахунках, можна насолоджуватися. Гроші треба любити, це – енергетичні потоки. Якщо насичуєш їх хорошою енергією, вони несуть добро. І навпаки.
Найгірше виховання – коли навчають, як жити. Найкраще – коли допомагають щось зрозуміти. Моє виховання – це запитання, які ставлю дітям.
Подобається порада Стіва Джобса: "Ніколи не робіть висновків із того, що зараз відбувається у вашому житті. Тільки в майбутньому стане зрозуміло, чому сталося саме так".
Справжній друг – той, хто з розумінням ставиться до всього, що я роблю.
У якийсь момент категорії "добре" і "погано" стали для мене дуже туманні. Важливіше, як це сталося – свідомо чи ні. Скажімо, людина когось убила. Добре? Погано? Не ясно. Треба зрозуміти, які мотиви мала. Якщо захищала свої принципи – то, може, й добре.
Дратує, коли не чують. Але останнім часом почав ставитися до цього спокійніше. Якщо людина не хоче почути, значить, їй це не потрібно. Це – її вибір.
З людьми треба по-доброму. Навіть, якщо людина – погана. Або по-хорошому, або ніяк.
Після 30 кілометрів марафону – складні відчуття. У м'язах закінчується глікоген і треба звідкись брати енергію, щоб продовжувати бігти. Мені допомагають мотиватори в голові. На фініші чекає син – не можу зупинитися. Не можу дозволити, щоб він бачив мене слабким і зламаним.
Сучасний світ нагадує вінегрет.
Якби була можливість поговорити з Богом, нічого не просив би. Подякував би за те, що Він робить і за можливості, які дає.
Торік на Харківському марафоні біг через центральний міський парк. Спека, вихідний, сила-силенна народу. Їдять морозиво, п'ють кока-колу й газовану воду. Дивилися на мене і, напевно, думали: "Спортсмен, молодець, біжить. Але чому так повільно?" А у мене все на межі. Позаду – 38 кілометрів. У роті пересохло, язиком не поворухнути. Якби хтось запропонував зробити ковток води, я б цю людину запам'ятав, знайшов і віддячив.
Дедалі частіше запитую себе: "Що я роблю для цього світу? Що буде після мене?"
3 
1
Коментарі