"Всі українці – бомжі. Вони в душі відчувають, що зайві в цій країні", - Віра БАРИНОВА-КУЛЕБА, 72 роки, художниця

2

Ніколи не пишу те, що бачу – лише те, що відчуваю. Не промальовую кожну пелюсточку, пишу лише своє враження.

Для мене все живе. Не можу з'їсти буряк чи картоплю, доки їх не намалюю.

Зовнішність людини залежить від місця, в якому вона народилася. Моя рідна Полтавщина розкинулася на полях, де вітри дмуть і наче все заокруглюють. Тому всі жителі кругленькі й кирпаті. Мають сині очі, бо небо там відкрите, а в річках тече блакитна вода. А в Карпатах природа зробила жінок більш видовженими, стрункими, рівнішими. Вони схожі на гори, мають темні очі.

Не розумію нашої віри, бо вона ставить людину на сходинку вище від усього живого. А воно ж усе одного рівня.

Найбільше боюся, що стану немічною й не зможу малювати.

Люди відчувають смерть. Але не можуть про це сказати, бо страх паралізує. Коли на фронт забирали батькового брата, дядька Якова, він підійшов до колиски з місячним сином і почав плакати. До того ніхто з родини не бачив його сліз. Вся рідня оніміла, а він із півгодини ридав над люлькою. У ту мить усі зрозуміли, що він із фронту не повернеться. Через кілька днів надійшла похоронка. Десь під Харковом літаками розбили весь гарнізон. Досі нічого не знаємо про місце його поховання.

Усі люди святі. Над кожною діють дві сили – янгола та диявола. Щойно людина зневірилася в собі, на неї нападає чорна сила й змушує робити зло.

Кожного дня дякую Богові за те, що прокинулася, живу і бачу. Це – найбільше щастя.

Рука багато говорить про характер. Якщо фаланга великого пальця загнута від себе, то людина відкрита. А ті, в кого вона повернута в інший бік, – ­страшні люди. Можуть навіть на вбивство піти. У Давній Греції знали про це. Хлопців з такими пальцями навіть до війська не брали.

Треба триматися разом. Як тільки відвернешся, заклюють.

Всі українці – бомжі. Вони в душі відчувають, що зайві в цій країні.

Передавати сина іншій жінці – велике щастя. Коли мій син одружився, почала любити його ще більше – за те, що він вирішив продовжити наш рід.

Старі речі не викидаю, бо в них зберігається потужна енергія. У мене вдома висить колиска, в якій мене колисала мати, є стара лялька­мотанка, прядка, хустки та вишиванки. Коли в сина народилася донька, він попросив ту колиску в мене. Посеред квартири повісив її під стелею. Дитя там весь час спокійно спало. А в ліжку заснути не могло.

Чоловік і жінка, створені Богом одне для одного, завжди схожі. Коли познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, він одразу взяв мене за руку. Я не пручалася. Думала, що то мій брат, бо був дуже подібний до мене.

Із чоловіком розмовляла російською. Коли народився син, над колискою говорила з ним українською. Чоловік ­почув і каже: "То він для тебе рідний, а я – ні? І до мене говори українською". Відтоді минуло 44 роки. Я до нього завжди українською говорю, а він до мене – російською. Навіть сваримося різними мовами.

Мій чоловік присвятив себе мені. Коли одружилися, захистив дисертацію, почав писати докторську. Та як народився син, усе покинув. Узяв на себе всі клопоти з його виховання. Я тоді вже викладала в Академії, займалася творчою роботою. Він розумів, що для мене це дуже важливо. Зараз усе сам робить по господарству. Вчора прийшла з майстерні – а він продуктів накупив, супу зварив.

Ніколи не показувала чоловікові, що заробляю більше грошей. Завжди казала: "Це все завдяки тобі".

Терпіти не можу людей, які приїжджають у велике місто й починають "штокати". Людина має говорити так, як говорить душа. Для чого це кривляння і возвеличення?

Ідеальних людей немає. Ідеальною є тільки дитина, перші кілька днів після народження.

Чоловік розумний завжди бачить красу жінки через душу.

Якщо чоловік скочив у гречку, то жінка має бути мудрою, щоб зрозуміти причину. В такі моменти мені шкода чоловіка, бо він робиться дурним. Але казати про це йому не можна.

Чим більше жінка відкрита перед чоловіком, тим більший шмат душі він їй віддаватиме.

При чоловікові ніколи не розмовляю з подругами по телефону. Чоловіки дуже ревниві – відчувають, що непотрібні. Їм завжди треба показувати, що вони найцінніші у вашому житті.

Чоловік без жінки – розкидане зерно без води й землі.

Не можуть про себе дбати чоловіки, які не росли в повноцінній сім'ї.

Мій чоловік ніколи не бачив мене неприбраною.

Якщо відсилаєте чоловіка в магазин за м'ясом для котлет, а він купить з кістками, сварити його не треба. Похваліть і скажіть: "М'ясо гарне, але я передумала з нього робити котлети, зварю суп".

Не вірю жінкам, які кажуть, що після розлучення почуваються щасливими. Коли мій батько пішов на фронт, мати казала: "Хай повернеться хоч без рук, без ніг – головне, щоб повернувся. Тоді у дітей буде батько".

Мій батько для мене – Ісус Христос. Коли повернувся з фронту, повідчиняли затулені вінка – і в хаті стало світло. А як він увійшов, здалося, що весь був тим світлом залитий.

Чоловік мусить бути під п'ятою в жінки. Адже дружина – це та ж мати.

Ті, хто пережив Голодомор, ніколи в житті не наїдяться. Можу виїсти каструлю борщу чи миску котлет.

Як голод був, то всі ходили з роздутими животами, крізь які просвічувалися кишки. Одного разу в колгоспі здохла кобила. Моя сестра прийшла ввечері за мною: "Пішли відріжемо трохи м'яса". Кобила на колінах стояла, а люди її шматували. Поклала шмат м'яса собі в пелену. По дорозі не втрималася, почала смоктати.

Теперішнє життя – це рай. Зараз на смітниках навіть хліб валяється.

Діти, які народилися в селі, відрізняються від тих, хто з міста. Вони людяніші. Мій син ніколи не патрав квіток і навіть мурашки не роздавив.

Як не можу малювати, то пишу. Легше, коли все з душі вихлюпну. Понад 30 років веду щоденник. Не всі люди мають його вести, а лише ті, в кого є така потреба.

Із картинами розлучаюся важко. Це те саме, що продати власну дитину.

Малювати мене навчила мати. Паперу тоді не було, вона креслила паличкою по піску.

Своїм студентам кажу: "Ви повинні полюбити те, що бачите. І через свою руку й пензлик передати цю любов на полотно. Через малюнок глядач відчує вашу любов".

Якщо 20 душ зображатимуть ту саму людину, кожен зробить це по­різному. Хоч усі точно передадуть її риси.

Треба малювати так, щоб було видно, про що думає зображуваний.

Коли рисую, нічого не відчуваю. Закінчую і не пам'ятаю, як це робила. Це так само, як жінка, що в тяжі ходить. Знає, що народиться дитина, а яка – не відає.

При Ющенку було простіше, бо він міг дістати грошей на виставку та каталоги.

Одного дня мама доїла корову, а я стояла поряд із кухликом, щоб молока випити. Раптом двері прочинив німець. Мама так і впала з тим відром. А він підійшов, з сумки витяг ножиці й обрізав мені нігті. Потім із кишені дістав цукерку й почав плакати. Сказав німецькою: "В мене вдома лишилася така ж донька".

Тривога передається всім. Коли німці обстрілювали городи, ми сховали свого кабанчика в льох. Він там кілька днів без їжі сидів і не писнув.

Якою б не була влада, нікому не вступаю і не вірю. Є одна влада – своя земля.

Навіть найдобріші люди можуть бути жорстокими. Раз до нас прийшли німець і поліцай. Вимагали, щоб мій батько пішов у поліцаї. Він відмовився. Поліцай вимазав черевик у собачому лайні й сказав батькові: "Або все оближеш, або перестріляю твою сім'ю". Батько став на коліно й усе облизав. А після того батько застрелив нашого Шарика.

Щодня прокидаюся о п'ятій ранку. Виходжу на балкон. Там стоїть ящик із землею. Посадила туди кілька картоплин та зернинок. Ще хочу посіяти кропиву й чорнобривці. Це дає відчуття, що я – людина землі. В такі моменти забуваю, що живу на дев'ятому поверсі в бетонному ящику.

Мільярди давали б , але я з України не виїду.

Бог у мені. Я собі вірю, значить і йому вірю.

Зараз у Києві української не почуєш, а мої студенти з Китаю нею розмовляють.

×