Вшанування героїв – це фіксування в пам'яті тих, завдяки кому маємо незалежність

Цвинтар, опіку над яким бере держава, – такого в нас іще не було. Бо не було своєї держави

Традиції вшанування героїв російсько-української війни надзвичайно важливі – на них формуватимуться майбутні покоління українців. Це фіксування в пам'яті жертви тих, завдяки кому ми досі маємо незалежність. В українській культурі цінують кожне життя, тож загиблі бійці заслуговують якомога більшої кількості згадок і гідного вшанування – і День пам'яті, і щоденне поминання о 9:00 усіх загиблих у цій війні загальнонаціональною хвилиною мовчання, пам'ятні знаки, таблиці. Також як метод вшанування активно використовують перейменування топонімів – вулиць і парків – на честь героїв війни. Окремі персони й загалом період цієї війни та героїзм українців у ній мають стати одним із сюжетів підручника з історії, бо такий підручник – один з інструментів формування громадянської та національної ідентичності. Будьмо відверті: для багатьох це єдина книжка з історії, яку вони прочитають, тому в ній має бути найважливіше.

 

Національне меморіально-військове кладовище – це один із наймасштабніших інфраструктурних проєктів у контексті пам'яті про загиблих героїв. Раніше в Україні не було можливості створювати такі проєкти, загиблих героїв ховали або підпільно, або на родинних цвинтарях. Цвинтар, опіку над яким бере держава, – такого в нас іще не було. Бо не було своєї держави. Навіть якщо й були якісь елементи творення військових цвинтарів, як, наприклад, у Галичині в між­воєнний період, то після приходу на Захід України совєцької влади їх руйнували. Так знищили цвинтарі січових стрільців та Української галицької армії, які існували за часів Польщі. Могили загиблим героям по селах теж нищили, зокрема й за ініціативи польської влади. Відсутність держави була головною причиною того, що ми не могли реалізовувати такого роду проєкти. І це пояснює, чому нині так багато дискусій – бо ми це робимо вперше, не маємо можливості спертися на власний досвід. На щастя, маємо світовий досвід і досвід українців поза межами країни. Є прекрасний приклад військового цвинтаря в містечку Саут-Баунд-Брук біля Нью-Йорка. Це просто підручник з історії України. Там поховані січові стрільці, вояки Української галицької армії, Української народної республіки, Української повстанської армії, дивізії "Галичина". Це неймовірне місце, де ти бачиш цвіт України.

Біля Києва вже виділено ділянку під Національне військове кладовище, почалися роботи, тривають дискусії щодо вигляду пам'ятників. Я втішений, що обрали хрест, бо це давня козацька традиція, якій 500 років. Не кожен європейський народ має таку. Безліч вояків не є християнами, але для них військовий хрест не є конфесійним символом. Триває дискусія про матеріал пам'ятників – хочу, щоб ми відмовилися від совєцької традиції граніту.

Є ще один важливий проєкт меморіалізації героїв, який на стадії обговорення, – це створення національного пантеону, місця, де мали би бути перепоховані найвизначніші українці – від князів і гетьманів до українських діячів ХХ століття, останки яких нині розкидані по всьому світу. Симон Петлюра – в Парижі, Євген Коновалець – у Роттердамі, Степан Бандера – в Мюнхені. Ми мали б їх усіх перепоховати в українській землі. Це було б свідчення того, наскільки змінилася країна.

Щодо дати Дня пам'яті захисників України – 29 серпня – були дискусії: чи варто обирати саме цей день, прив'язаний до трагічної події новітньої історії – до Іловайська. Ця страшна загибель сотень українських вояків вважалася піком трагедії України в російсько-українській війні. Тому й обрали цю дату. Я критично виступав щодо неї. По-перше, війна триває і ми маємо розуміти, що можливі ще якісь трагічні події. По-друге, було практичне міркування, що 29 серпня – це завершення літа, ще тривають канікули в дітей. А до таких ритуалів пам'яті важливо долучати молоде покоління, щоб цього дня відбувалися заходи за участі школярів. Як інструмент виховання патріотизму такий день був би ефективніший, якби проходив у рамках навчального року, а не наприкінці літа.

Але сталося як сталося, традиція приживається. Будуть іще традиції, пов'язані з ушануванням пам'яті героїв війни, місцями вже постають пам'ятники, напевно, постануть і музеї. Поступово народжуватиметься інфраструктура цієї пам'яті, й це буде один з установчих елементів національної пам'яті українців на багато поколінь уперед.

Наповнення нових пам'ятних дат – предмет серйозних дискусій. Просто призначити якийсь день у календарі недостатньо, треба розуміти, чим він відрізнятиметься від інших днів. Недавно з'явився День державності. Це свято апелює до чогось більшого, ніж День Незалежності, прив'язаний до 1991 року. Дає посил, що історія держави в нас глибша за 33 роки незалежності. Це правильний меседж, але у свята немає формату. Потрібні пропозиції, дискусії, а їх немає. Те саме стосується 29 серпня. Деякі елементи вже є – дзвін біля Генштабу, в який дзвонять зокрема й керівники держави, поминаючи воїнів. Але потрібна фахова дискусія про наповнення цієї дати. День пам'яті жертв Голодомору вже міцно асоціюється із запалюванням свічки пам'яті й у вікнах, і на меморіалі. Тому, якщо ми хочемо, щоб ці пам'ятні дати відрізнялися одна від одної, потрібна цілеспрямована системна політика. Вирішальну роль мав би зіграти Український інститут національної пам'яті, ініціюючи дискусії, щоб виробити план відзначення 29 серпня. Подібні речі робили в Українській повстанській армії, де були свої свята і дати й чіткі приписи, що саме має робитися цього дня – шикування, присяга, урочисте зачитування наказів, нагородження. Потрібне вироблення типової моделі, запровадженої всюди, – саме так твориться традиція.

2018-го Інститут національної пам'яті запустив ідею створення меморіального військового кладовища. 2014 року запустили створення секторів військових поховань по всіх населених пунктах – ми розробляли креслення типових пам'ятників, брали участь у розробці поховального ритуалу: як мають спускати прапор і передавати його родині, знову запозичуючи досвід наших сусідів. Кілька місяців тому новий склад Інституту національної пам'яті ініціював дискусії щодо меморіалізації героїв цієї війни. Одну з них присвятили календарю – в які ще дні слід вшановувати героїв війни. Приводом стала пропозиція родин героїв загиблих в Оленівці, які хотіли встановити жалобний день за тими, хто загинув у полоні. Ідея цікава, але треба, щоб вона впліталася в ширшу концепцію, щоб бачити, який умовно матиме вигляд увесь календар у майбутньому, перш ніж встановлювати конкретну дату. Щоб не наробити помилок, які важко виправляти, як сталося з 29 серпня. Ми не можемо вже пересунути цю дату попри її недоліки практичного характеру. Сподіваюся, за результатами цих дискусій оформлюватимуть рекомендації органам влади й органам місцевого самоврядування.

Війна народжує нові традиції вшанування загиблих захисників України – зупинка транспорту і ставання на коліно, коли везуть загиблого героя, прикрашені синьо-жовтими й червоно-чорними прапорами могили, які, на жаль, бачиш у кожному населеному пункті. У моїй юності кінця 1980-х – 1990-х такі могили були тільки в нас у Галичині й на Волині. Так відновлювався культ пам'яті героїв УПА і січових стрільців. Перелічені традиції здебільшого стихійні. У цьому, з одного боку, їхня слабкість, бо вони ніде не прописані. А з другого – їхня сила, бо вони є народними й зачепили душі українців. Не знаю, чи треба регламентувати в якомусь законі, що, коли везуть труну із загиблим героєм, треба зупинитись і стати на коліно. Те, що люди самі це роблять, додає цьому звичаю щирості й сили.

×