Незалежності немає. Людина не може жити без повітря. Залежна від батьків, дітей, від уряду, екології. Наша планета залежить від Сонячної системи, а та – від галактики. Для Всесвіту необхідна одна істота, якої всі потребують, а вона ні від кого не залежить. І ця істота – Бог. Це один із доказів його існування. Світ не може бути створений тільки із залежних об'єктів.
Люди – тварини соціальні. А у зграї повинен бути вожак. Тому і створюємо вождів.
Можу точно сказати, як уперше написав вірш на біблійну тему. 7 листопада ввімкнув телевізор, транслювали парад. Глибока відраза почала підкочуватися до горла. Згадав псалом про ідолів, які "мають уста, і не говорять, очі мають, але не бачать, і не чути голосу з їхнього горла". І став писати. Лежачи. Із заплющеними очима. Вірш вийшов немовби сам по собі.
Важливий не успіх, а процес його досягнення.
Найяскравіший спогад – із дуже раннього дитинства. Я тягнуся по брудного іграшкового півника, який лежить у пилюці, а мама відтягує мене за руку від нього. Кажуть, перші спогади – програма життя. Щодо мене – це правда. Завжди чогось прагнув, а мене відштовхували. Але все ж я дотягувався до свого "півника".
Малим бачив диво. Поряд із моїм дитячим ліжечком стояла китайська троянда. Якось прокинувся, а вона – розквітла.
Одні й ті ж помилки змушує робити несвідоме. Це – синдром Сізіфа. Він вільний, доки камінь котиться згори.
Щовечора говорю по скайпу з батьком. Йому 93 роки, живе у США, давно виїхав туди з моєю сестрою. Кожна хвилина з ним – безцінна.
Знайомий мільйонер казав, що людині для нормального життя треба мати 5 мільйонів.
Гроші – це частина свободи.
Якщо у загсі хтось із молодят намагається першим ступити на рушник – це і є перший крок до боротьби за владу. Щасливою така родина не буде.
Є речі, яким не потрібно давати визначення. Наприклад – любов. У грецькій мові є чотири слова, що визначають цей стан, в українській два – "кохання" і "любов", у російській – одне.
Зрада – це наслідок того, що ми мали любов.
Дотримуюсь презумпції довіри. Вважаю, людина заслуговує на неї, доки не доведе протилежного.
Найбільший страх – стати біженцем. Зрозумів це, коли заговорили, що російські війська можуть дійти до Одеси.
Смерті не боюся. В реанімації лежав і на плеєрі слухав музику.
Найдужче дратують збори. Якось 3 години обговорювали в Одеському медуніверситеті, де очолював кафедру, проблеми дистанційного навчання через інтернет. А вуз тоді не мав навіть доступу до мережі, на кафедрі комп'ютера не було. Я встав і сказав: "Минули 3 години, інтернет не з'явився. Коли буде, згоден обговорити дистанційне навчання". І пішов. Потім повідомив: якщо хочуть, щоб я тут працював, хай звільнять від зборів і засідань ученої ради. Дозволили.
Селфі – це симптом суспільного нарцисизму.
Не люблю "простих" людей. Будь-яка людина – складна. Якщо "простий", то – "радянський". У таких фокус контролю – поза межами особистості. Вони почуваються елементами системи, яку контролює зло.
Сім років у психіатричній лікарні провела нині покійна Анна Михайленко (українська правозахисниця, член Української Гельсінської групи, автор книжки "Діагноз КДБ – шизофренія". Її звільнення вимагав президент США Рональд Рейган. – Країна), хоча не мала для цього показань. Я бачив історію її хвороби, там сказано: "Говорить маячню про якийсь Голодомор 1932–1933 років в Україні".
Абсолютне зло – убивство.
Я прихильник концепції хоспісу. Евтаназія – це складна моральна проблема. Маємо докласти всіх зусиль, щоб людина достойно закінчила життя. Але не нам його зупиняти.
Вдячний державі за пенсію, на яку не прожити. Бо тоді, може, й не працював би.
Знімати з себе відповідальність – це наш національний вид стриптизу.
Мого вчителя української літератури звали по-ленінськи – Володимир Ілліч. Високий, сивочолий, волосся зачісував назад. Завжди приходив у вишиванці. Якось я читав на уроці напам'ять вірш Павла Тичини "Пісня трактористки". Не міг утриматися від сміху на рядках: "Ой артіль моя "Трояндо", маркізет, мадеполам! Вишивала я узори з тривогою пополам". Учитель поставив мені трійку. Я протестував, мовляв, вірші жахливі, а Тичина – поганий поет. На перерві Володимир Ілліч мені – учневі восьмого класу, у 1965 році, – сказав: "Тичина був хороший поет. Але його скалічили більшовики. Спочатку йому було боляче. А потім сподобалося".
Путін – один із найкращих моїх учителів української мови.
Немає мови, якою розмовляю без акценту. Російською говорю з єврейським, англійською – з російським, а українською – з галицьким акцентом, бо вчився у Франківську.
Молодим повертався з роботи додому о дев'ятій вечора і лягав спати. Ставив будильник на першу ночі, писав дисертацію, тоді лягав – спав із третьої до шостої. Зранку їхав на роботу. Коли питали, де працюю, відповідав: усюди. Мій стаж – 100 років.
Найкраще, що написав, приходило до мене миттєво. Те ж стосується і перекладів. Якщо читаю вірш англійською або українською мовою і раптом бачу, що я його перекладу, можу зробити це за кілька хвилин. Але, якщо бачу, що потрібно довго працювати, шукати, колупатися, не беруся за це. Розумію, що в цьому завжди буде штучність.
У горі не плачу – кам'янію.
Якщо ти – одесит, то повинен жартувати. А якщо ти не жартуєш – поганий одесит. Це вимога культури нашого міста.
Сміх – захисний механізм психіки. Він допомагає людині вжитися у середовище.
Сучасні жарти стали жорсткіші. Найбільше викликає сміх агресивний анекдот. Раніше – сексуальні жарти. Зараз, коли секс лізе з кожної щілини, це вже не смішно. Пам'ятаю, колись жартували: "Обрез – национальное оружие еврейского народа". Сьогодні з цього ніхто не засміється.
Вороги ретельніші й наполегливіші, ніж друзі.
Фіксація на фольклорному елементі нашої культури шкодить її сприйняттю.
Вірші не пишуть, їх ловлять.
Травми дитинства – це, зокрема, й енергія, якою живиться наше життя. Злам буває необхідний, аби щось проросло.
У XIX столітті Федір Тютчев пропонував завоювати Константинополь, щоб Свята Софія знову стала християнським храмом і щоб російський цар був у ньому коронований як всеслов'янський. Цей панславізм досі живий, тільки тепер називається "русским миром". Але ще ніколи він не був так принижений.
Українська ідея – зажити своїм домом, не піддаючись безкінечним поділам-переділам, тиску сильних сусідів. Українська ідея – відновлення історичної справедливості та біографії країни. Як, скажімо, людина, яка втратила документи, прагне їх відновити. А людина, що втратила пам'ять, намагається пригадати. Так, при такому ставленні один міф може змінити інший. Але героїчний все ж таки кращий за ганебний – так дітям легше рости і дорослим працювати для блага країни.
Національних ідей в Україні щонайменше дві: національно-громадянська і національно-етнічна. У багатонаціональній і мультикультурній державі, якою є ми, друга виглядає архаїчною і небезпечною. Та її присутність у житті країни неминуча, і зростання її значення – також. Питання лише – до якої межі?
Гарант нашої свободи – єдність із цивілізованим світом. Але є ще одна єдність, про яку нечасто говоримо. Пригадую одну з Великодніх проповідей владики Любомира Гузара. Він говорив, що ми залюбки кажемо: "Воскрес Христос, то й воскресне Україна. Але, щоб воскреснути з Христом, треба жити з Христом і во Христі".
Братство – дуже сумнівний термін. За Біблією, перших братів звали Каїн і Авель, і ми знаємо, що з ними сталося. Інші відомі брати – Ромул і Рем – та ж історія.
Чи можна викорінити корупцію в Україні? Звісно, ні. Всі ми трохи в цьому замішані. Дехто каже, що Порошенко – не кращий за Януковича. Мовляв, українці поміняли шило на мило, один грошовий мішок на інший. Моя думка: мило значно краще за шило. По-перше, воно не колеться, по-друге, з його допомогою можна вимити руки.
Хочеться ідилії, але язик не повертається сказати, що все буде добре.
Герой необхідний суспільству в часи випробувань і горя. Але горе народу, для якого герой стає милицею для кульгавого. Бо героїчна поведінка – не найкраща для мирного життя. Справа героя – перемогти або загинути.
Із віком час пришвидшується.
3 
1
Коментарі