70 відсотків жителів Донбасу бачили його майбутнє у складі України в березні 2014 року, каже дослідник регіону Сергій Гармаш
Як змінювалися настрої на окупованому Донбасі за час війни?
– Жителі Донбасу ніколи не були проросійськими. За 20 років соцопитувань ні разу не асоціювали себе з РФ. Більшість мали регіональний патріотизм: на першому місці – Донбас, на другому – Україна, Росія – десь там. Коли 2014-го держава в особі місцевих еліт, правоохоронців, влади нічого не робила, щоб змінити ситуацію, а шукала зиску, почали розчаровуватися.
Маю дані закритого опитування 2016 року, яке замовляв Рінат Ахметов. Усе менше людей вірили, що Україна їх звільнить. Порівняно з 2014-м, сильно впала популярність керівників ДНР і ЛНР Олександра Захарченка й Ігоря Плотницького. Але серед тих, кому Ахметов возив гуманітарку, вона залишилась на тому ж рівні.
Це наводить на роздуми про користь економічної блокади. Так званий глава народної ради ДНР Денис Пушилін якось у Харцизьку сказав, що "республіка – це економіка". Це – зарплати, податки і гроші у людей, стабільність. Не буде цього – не буде республіки. Три роки ми забезпечували роботу їхніх підприємств.
Наприкінці березня 2014-го я був координатором "Комітету патріотичних сил Донбасу" – об'єднання понад 20 проукраїнських організацій. Створили його після того, як на мітингу в Донецьку вбили Дмитра Чернявського (був речником обласного осередку ВО "Свобода". – Країна). Замовили дослідження. Кожен п'ятий готовий був підтримати Росію, якщо та введе війська. Стільки ж – боротися проти неї зі зброєю в руках. Решта хотіли миру. Більшість були проти будь-яких акцій. 70 відсотків бачили Донбас в Україні, 20 – у Росії. До 10 процентів хотіли незалежності регіону.
Коли держава здала Донбас, настрої почали змінюватися. У Донецьку всю весну 2014-го був терор. За проукраїнські погляди викрадали й катували по підвалах. За прапор на машині могли вбити. У квітні захопили телебачення. Передавальний центр переналаштували на російські канали. Україна ще контролювала місто. Чому не знищили хоча б телевежу? Працює й досі. Людям показує перекручену картину світу.
Що стало переломним моментом?
– Події в Одесі 2 травня. Мільйон людей вийшли на Майдан 1 грудня 2013-го – після побиття студентів. Одеса у ретрансляції російських каналів зчинила той самий ефект. Одного з бойовиків російські воєнкори питали, чому пішов воювати. "Дивлюся телевізор. Внизу рухомий рядок – хтось написав у коментарі, що померла дитина після пожежі в Одесі. І хтось відповів: "Ще одна личинка колорадів загнулась".
Пік проросійських настроїв почав швидко згасати ближче до середини 2016-го. Усе більше людей розуміли, що Росія не бере Донбас до себе, а ДНР і ЛНР – неспроможні економічно й політично. Але настрої не стали проукраїнськими. Люди бояться, що Україна повернеться й буде їх різати. А ми не озвучуємо, що робитимемо після повернення.
Що зараз турбує жителів Донбасу?
– До війни можна звикнути. Найгірше – люди втратили самоідентифікацію. Не знають, де живуть і хто вони. Розчаровані в Україні, яка їх кинула. Розчаровані в Росії. Не вірять у те, що ДНР і ЛНР можуть відбутися. Не знають, що чекає їх завтра. У них самоідентифікація жителів усіма покинутого і "зрадженого Донбасу". Дуже ущербна.
Важливо давати людям сигнали. Росія це робить. Змінила риторику – говорить уже не про приєднання, а про культурну інтеграцію. А Україна мовчить. Жахи про Донбас показуємо і хвалимось, що налагодили мовлення українських каналів. По-перше, їх там не дивляться. По-друге, це злив негативу і залякування. Люди й так живуть у страху. Їм варто пропонувати позитивну картинку України.
Чи є різниця у настроях залежно від віку, статків?
– Спочатку виглядало, ніби Росію підтримують лише пенсіонери, бо найгучніше кричали. Дослідження показали, що розподіл був рівномірний за регіонами і віком. Тепер бачу, що молодь починає усвідомлювати – там немає перспектив. Хто заробляє сам і тверезо дивиться на життя, орієнтуються на Україну. Тут менше давлять бізнес, більше свободи і перспектив.
Інша ситуація з дітьми й пенсіонерами. У школі розповідають, як має бути. Іншого не бачили. Ростуть на фальшивих ідеологічних установках. Пенсіонери залежать від тих, хто дає гроші. Ставляться до України вже менш вороже, бо мають дві пенсії.
Багато залежить від економіки. В Єнакієвому є металургійний завод. Ситуація погана, але стабільна. У деяких школах навіть є уроки української. Так захотіли батьки, які дивляться в майбутнє. У Донецьку й цього немає. У Горлівці ж всі заводи і шахти закрили. Роботи немає, тому ситуація більш напружена – ставлення негативне і до України, і до ДНР, яких звинувачують у цьому.
Які бачите сценарії подальшого розвитку Донбасу?
– Навіть у агресора сценаріїв немає. Один із принципів помічника президента Росії Владислава Суркова: "Не бійтеся зробити помилку. Вона добре продається".
Вибір простий: або ми, або вони. Наша проблема: не розуміємо, що війна – не на Донбасі і не з сепаратистами. Війна – з імперською Росією. Конфлікт на Донбасі – це лише один з інструментів захоплення всієї нашої держави. Тому небезпечні висловлювання еліти: мовляв, давайте залишимо Донбас у спокої. Тут побудуємо рай, а там колись розберемось.
Війна не закінчиться, навіть якщо на Донбасі будуть вибори і особливий статус. Триватиме, доки Росія не розвалиться і не перестане бути імперією. Присвоїла нашу історію, Київську Русь. Без України не зможе існувати, тому боротиметься до кінця. Варто усвідомити: у війні або перемагаємо, або нас не буде. Для частини населення, може, такий варіант прийнятний. Але якщо хочемо жити в українській державі, доведеться воювати з імперією.
Чого хоче Росія?
– Знищення української незалежності і встановлення контролю над цією територією. Не обов'язково поглинути. Може бути, як із Білоруссю, тотальна залежність.
Над Кучмою встановили контроль – після скандалу з Георгієм Гонгадзе. При Ющенку були нюанси, але їх вирішували за рахунок агентів впливу в уряді і парламенті. При Януковичу Москва досягла повного контролю над Києвом. Показник – Харківські угоди 2010-го продовжили до 2042 року перебування у Криму російського флоту, котрий мав піти 2017-го.
Стратегія щодо Донбасу відсутня і в Москви, і в Києва. Усе – ситуативно, але Росія вміє це використовувати. Головне – хто веде м'яч, змушує противника реагувати. Україна цього не робить через психологічні особливості її керівництва, яке віддало наші проблеми на відкуп Заходу. Ми тут – не суб'єкт, а об'єкт. Не беремо на себе відповідальність за вирішення нашої долі. Тому будувати прогнози – складно.
Україні, щоб "вести м'яч", потрібна стратегія?
– Потрібна хоча б ініціатива. Складно розробити стратегію, бо не все від нас залежить. Є Росія, є Захід і є наше корумповане керівництво, на яке можуть давити і перші, й другі. Не маємо навіть власних цілей. Яка наша ціль щодо Донбасу? Одні кажуть: звільнити. Й одразу запитують, хто оплатить його відновлення. Інші – не звільняти, бо це задорого. Влада мовчить. Мінський процес – по суті заморожування конфлікту. Чотири роки нічого не відбувається. Окрім того, що майже щодня гинуть люди.
Досі не знаємо, що вважати перемогою. Коли війна закінчиться і там під синьо-жовтими прапорами сидітимуть Захарченко і ті, хто в нас стріляв, – це не буде перемога. Однак Мінськ пропонує саме це. Припиниться стрілянина, але не війна. Залишаться ті ж люди, з їхніми судами і прокуратурами, "народною міліцією" й неконтрольованими кордонами.
Мінськ – це фактично визнання конфлікту внутрішнім. Вимагає змін до Конституції, оголошення амністії, проведення виборів. Усе маємо робити ми. А Росія – нічого.
Після перемоги на виборах президента 18 березня Путін може піти на загострення?
– Це залежатиме від глобальних розкладів і позиції Заходу. Сухопутний шлях до Криму Росії – вигідний. Бачимо посилену підготовку до війни. 42 відсотки бюджету йдуть на силовиків. Армія – майже 3 мільйони чоловік. Стягують війська і створюють бази на нашому кордоні. Але щоб підкорити сусідній народ, не обов'язково воювати. Достатньо купити президента і олігархів. Вони так робили 300 років – домовлялися з елітою. Якщо не пройде, на парламентських виборах спробують привести до влади проросійські сили. Путін купуватиме і лівих, і правих. Якщо й це не вдасться – імовірна військова агресія.
Тут виникає патова ситуація: що більше Захід відвертатиметься від Порошенка через корупційні скандали, то більше той дивитиметься на Москву. Цей вузол без революції не розрубати.
Якщо виконають політичну частину Мінська, нададуть особливий статус нині окупованим територіям, проведуть вибори – Росія все одно не піде з Донбасу. Забере до 15 людей із теперішньої "верхівки" ДНР і ЛНР. Решту залишить нам. Тому Мінськ для нас небезпечний.
Який формат міг би стати альтернативою йому?
– Треба назвати все своїми іменами, а Росію – агресором. І вимагати від держав – гарантів Будапештського меморандуму виконувати свої зобов'язання.
Хто винен у такій ситуації?
– Усі українські керівники. Від Леоніда Кравчука, який віддав ядерну зброю, до Петра Порошенка, який не виконав свій конституційний обов'язок і 2014 року не оголосив воєнний стан.
Винні наші еліти – жадібні, з комплексом меншовартості. Бачать в Україні лише територію для отримання грошей.
Винен народ, який ці еліти постійно приводить до влади.
Як це змінити?
– До влади має прийти людина, для якої гроші не будуть цінністю. Яка здатна приймати жорсткі рішення й апелювати напряму до народу.
В Україні тривають реформи.
– Влада просто робить те, що вимагає Захід. Тому реформи ніби йдуть, а результату немає.
Чим муситимемо відплатити за допомогу Заходу?
– Уже платимо тим, що в нас іде війна. Захід використовує Україну, щоб послабити Росію.
Багато спілкуюся з тамтешніми політиками, журналістами, аналітиками. Майже всі кажуть, що Захід багато вкладає в нас, але не має результату. Тому або станемо його партнером і буферною зоною між ним і Азією – або віддасть нас Росії як безумовному регіональному лідеру. Так її називають в аналітичних записках.
Що може змінити ситуацію всередині Росії?
– Економіка. Значення природних копалин знижується. Розвиток електромобілів, відновлювана енергетика відсуватимуть нафту й газ на другий план. Росія показала, що не здатна перебудуватися на високі технології. Тоталітарний режим до цього неспроможний. Але її падіння ще далеке. В Україні ВВП на душу населення близько 3 тисяч доларів, а в Росії – 10 тисяч. Їм до нас падати далеко, але це неминуче. Процес розпаду імперії запущено, це – питання часу. Коли не буде грошей від центру, регіональні еліти задумаються, для чого їм годувати Москву. Татарстан – про те, що має великі нафтові запаси і може стати повноцінною нормальною країною. Сибір – що ніколи не був Росією, а захоплений Єрмаком. Тоді підуть процеси, потрібні нам.
У ЦРУ і американських аналітичних центрах прогнозують розпад РФ за 20 років. Сподіваюся, це станеться раніше.
Коли повернемо Донбас, як дати йому перспективу?
– По-перше, треба забезпечити умови для бізнесу. Можливо, варто оголосити вільну економічну зону. Захотів – поїхав туди, чотири роки не платиш податки, розвиваєш бізнес. Регіон може ожити.
По-друге, необхідно буде вирішити екологічні проблеми і гарантувати безпеку, зокрема розмінувати території. Усе решта – питання саморегуляції.
Лише 5–10 відсотків жителів Донбасу готові протиставити себе настроям більшості. Проросійськи налаштовані виїдуть. Решта підлаштуються. Повернеться частина переселенців. Із Росії – також.
Потрібна амністія для бойовиків?
– Амністія – це судовий процес: засудити, а потім амністувати. Не можна амністувати тих, хто зрадив державу: чиновників і правоохоронців, які працюють на терористів. Усі знають, хто стріляв, хто вбивав. Нехай тікають до Росії. Тут непотрібні у жодному вигляді: ні амністовані, ні арештантами.
Що робити з учителями, які навчали дітей "патріотизму ДНР"?
– Можна звернутися до досвіду Другої світової війни. Коли окуповані території звільнили, самі вчителі вирішували, хто їх мучив. Одна річ – говорити, що радянська влада – погана, інша – закладати колег у гестапо. Правоохоронці на основі їхніх рішень можуть приймати власні. Батьки – вирішувати, чи хочуть навчати дитину у такого педагога.
У Донецьку учні виклали у соцмережі відео, де 77-річний викладач називає бойовиків ДНР бандитами.
– Не засуджую їх. Вони викрили ворога світу, у якому живуть. Серед них могли бути ті, у кого родичі загинули на війні, у кого снаряд зруйнував будинок, а їм сказали, що він – український. Це ніби у київській школі вчитель почав агітувати за "русский мир" і Росію.
Для дітей немає сірих відтінків, є чорне і біле. Приймають за чисту монету все, що бачать по телевізору або чують у школі. Я при Союзі образився на батька, коли той сказав, що Леонід Брежнєв не сам написав "Целину". Не повірив.
Донбас під окупацією більше часу, ніж Україна – під час Другої світової. Дитина, якій було 5, уже 9-річна. Якщо затягнемо з визволенням, то виростуть і воюватимуть із нами. Ображатимуться на батьків, якщо ті скажуть, що Захарченко – дурень.
2 
1
Коментарі