В Україні нині "вариться" духовна демократія. Тут знаходиться експериментальна платформа для об'єднання всіх церков – вважає православний богослов із Франції Антуан Аржаковський
Чим сьогодні є Вселенське православ'я?
– Сучасна православна церква перебуває в глибокій кризі. Загалом є 15 православних автокефальних церков. Проблема номер один – відсутність єдиного духовного авторитету, що був би ефективний і визнаний усіма церквами. Друге – досі існує різне розуміння календаря, святкування Пасхи, ставлення до питання екуменізму (рух порозуміння між християнами різних конфесій. – "Країна").
Не бракує скандалів. Диякон Андрій Кураєв багато говорить про гомосексуалізм і педофілію серед єпископів Російської православної церкви. Періодично виринають справи з фінансовими махінаціями. У США в листопаді 2005-го набуло розголосу зловживання колишнього керуючого справами Православної церкви Америки протопресвітера Роберта Кондратика. Він незаконно направляв до Росії мільйони доларів.
Грецька церква, володіючи величезними територіями, з давніх-давен не платила жодних податків. Але після економічної кризи держава наполягає на зміні такого статусу. Церква не погоджується, конфлікт нерозв'язаний. Аналогічна ситуація з Єрусалимською церквою в Ізраїлі. В Англії виникла боротьба між парафіями Константинопольського патріархату і тими, які підпорядковуються Московському. У Франції православні різних патріархатів ведуть "судові війни" за право володіти тим чи іншим храмом.
Показова історія зі Свято-Миколаївським собором у Ніцці. Його побудував імператор Микола II. Після більшовицького перевороту храмом опікувалися емігранти, які осіли у Франції, втікши від комуністичного режиму. Ця інтелектуальна еліта вийшла з-під юрисдикції Московського патріархату й 1931 року перейшла до Константинопольського (коли в СРСР церква почала співпрацювати з більшовицькою владою. – "Країна"). 10 років тому Москва заявила свої претензії на цей собор. Фактично Московський патріархат подав до суду на Константинопольський. І вони виграли цей цинічний процес. Ситуація абсурдна: свій іде проти свого.
Та найгірше – православна церква не змогла ввійти в новітні часи, влитися в модерність. Панує своєрідне нeсприйняття всього, що відбулося після XV століття. У тому числі розвиток демократії, права та свободи, сучасне мистецтво. Для канонічного православ'я усе це – небезпека. Зберігається монархічний тип мислення.
Чому православ'я так мало податливе до змін?
– Зміни відбуваються, але не так динамічно, як хотілося б. У Франції православна інтелектуальна еліта, яка здебільшого складалася з російських емігрантів, намагалася переламати імперіалістичний світогляд. Такі діячі, як отець Сергій Булгаков, Микола Бердяєв, Павло Євдокимов, Георгій Федотов зробили дуже багато для оздоровлення духовної традиції православ'я. Усі вони були марксистами, а на початку XX століття стали православними. Пізніше сформували Паризьку богословську школу. Це мало й політичні наслідки: Георгій Федотов – перший російський історик, який визнав самостійність української нації.
Загалом, без православного відродження на Заході Другий ватиканський собор у 1962–1965 роках не був би такий успішний у реформуванні й оновленні католицької церкви. На нього запросили спостерігачів із православної та протестантської церков. Основне досягнення собору – це реформа екуменізму. Розділили поняття "церква Ісуса Христа" і "католицька церква". Церква Христа – ширше поняття, ніж католицька. І це основа для міжконфесійного діалогу: стало можливо говорити про православну церкву як про сестру.
У православ'ї подібної реформи не відбулося. Там досі не визнали, що містична церква ширша за інституціональну.
Чи готова церква в Україні до такого оновлення?
– Україна – лабораторія майбутнього православ'я. Тут є свої духовні традиції, історичний досвід парламентаризму, церковного різноманіття і співжиття. З XIII століття в Україні діє католицька церква.
1439 року відбувся Флорентійський собор, у якому взяли учать і Папа Римський, і Константинопольський Патріарх, і візантійський імператор. Головне завдання його було: подолати догматичні розбіжності між католицькою і східною церквами й ухвали їхню унію – об'єднання. На цьому соборі визнали, що питання, які розділяють католиків і православних, не повинні перешкоджати їх спільній євхаристії. Також визнали вищість Папи, яка сумісна з привілеями східних патріархів. Розпочали консенсус щодо головних догм християнського віровчення, зі збереженням традицій та обрядів східної християнської церкви.
На цьому соборі був і підтримав його постанови київський митрополит Ісидор. Коли 1441 року він прибув до Москви (тамтешня церква тоді належала до Київської митрополії. – "Країна") великий князь Василій II назвав митрополита єретиком і звелів кинути до в'язниці. Потім скликав cобор ієрархів для розгляду Флорентійських соборних постанов. Їх визнали противними православному вченню. Московська митрополія відділилась від київської, і в Москві почали обирати митрополитів без благословення Патріарха Константинопольського. Тобто уже в XV столітті стало зрозуміло: Україна і Росія – дві різні ідентичності.
Сьогодні ж саме в Україні "вариться" духовна демократія. Тут знаходиться експериментальна платформа для об'єднання всіх церков: католицької, православної та протестантської. Майдан – яскраве цьому підтвердження: під час Революції гідності люди різних віровизнань, мови, культури боролися за свободу. Це модель духовного примирення всіх християн.
У чому суть конфлікту між Москвою і Константинополем?
– Київська митрополія де-юре належить до Константинопольського патріархату, але де-факто Московський наприкінці XVII століття встановив над нею незаконну гегемонію. Підпорядкування Києва Москві – не виправдане і не юридичне. В цьому й суть конфлікту, й весь абсурд ситуації. Окрім того, Київська церква – перша за Московську. Вона має право на самостійність. Константинопольський патріархат і Крим вважає частиною своєї одвічної території.
Наприкінці 2013 року московський патріарх Кирило оприлюднив документ, що стосувався першості у Вселенському православ'ї. Він намагається переконати християнський світ, зокрема, що авторитет Римського єпископа – Папи, наступника апостола Петра, не має євангельської підстави, а авторитет Патріарха Константинопольського у православному світі має тільки формальне значення. Тим самим Кирило поставив хрест на двадцятирічному богословському діалозі як всередині православ'я, так і між православними та католиками. Він не визнає жодного авторитету, окрім свого власного. Це спровокувало велику хвилю обурення у православному світі.
Західна і Східна церкви визнають рівність усіх апостолів. Але Петро отримав дар пастирства над усією церквою. Тому уникнути верховенства неможливо. Дискусії можуть бути про те, як цей дар верховенства використовувати. У Росії ж захотіли створити "новий порядок". Серед аргументів Московського патріархату: "ми – стомільйонна церква", "ми – найбагатші". Це типова радянська психологія, абсолютно нецерковна. Путін вибудовує вертикаль влади, а Кирило – вертикаль церкви. Це не по-християнськи.
Нині Українська церква розмінна карта в конфлікті між Москвою і Константинополем?
– Ось уже 20 років перед Константинополем дилема: визнавши незалежність УПЦ, доведеться обірвати відносини з Москвою. Буде розкол у православ'ї. 2008 року, за президентства Ющенка, Патріарх Варфоломій отримав підтримку від української влади. Тоді Москва налякалася, що патріарх Філарет і митрополит Володимир зблизяться, а Ющенко таки "випросить" автокефалію для Української церкви. Проте Москва і Константинополь домовилися. Взамін на байдужість із боку Варфоломія до українського питання Кирило погодився на Вселенський православний собор, який де-факто визнаватиме верховенство Константинопольського Патріарха у православному світі.
Єдиний вихід – знайти сили й бажання усім православним церквам України об'єднатися й отримати визнання її автокефалії 2016 року на Вселенському соборі. Не об'єднаються – переможе Кирило. Бо розділеній церкві ніхто автокефалії не дасть.
Раптово обірвати всі зв'язки з Москвою не вдасться. Потрібно діяти відповідно до реалій. Тобто об'єднати всі інтелектуальні, духовні потуги нації над виробленням нової особливої моделі існування єдиної УПЦ. Треба повернутися до ідеї так званої Київської церкви, що з'явилася після Флорентійського собору. Київський митрополит Ісидор тоді отримав благословення і від Константинопольського Патріарха, і від Папи Римського. Київська церковна традиція – найкраща модель для об'єднання вселенського християнства. За незалежного функціонування церкви існує сопричастя з Римом і з Константинополем. Папа – перший серед рівних глав церков. Але помісні церкви можуть розвиватися автономно і визначати своїх єпископів. Ця Київська модель важлива не лише для України, а й для всього екуменічного світу.
Яке місце Української греко-католицької церкви в такому розвитку подій?
– УГКЦ – дуже важлива в майбутній моделі єдиної Київської церкви, бо зберегла Київську традицію і прийняла Флорентійський собор. В її основі ідея: нас, східних християн і західних, об'єднує значно більше, ніж роз'єднує. І 1596 року під час Берестейської унії більшість православних єпископів Київської митрополії визнали верховенство Папи Римського як першого серед рівних глав церков, а київська православна митрополія відновила свою єдність із католицькою церквою. Митрополит Петро Могила не прийняв унії, але вважав надзвичайно важливою справою примирення всіх православних – тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї.
Зараз слід створити комісію між католиками і православними. Налагодити діалог між главами Української православної церкви Московського та Київського патріархатів і греко-католицької церкви – владиками Онуфрієм, Філаретом і Святославом. Потрібно досягати практичного об'єднання, а не якогось документального визнання. Робити все, аби люди бачили: церква – єдина.
Який механізм такого об'єднання?
– Сценарії впровадження змін уже вироблені на Заході. Там, де немає канонічної матері-церкви, створюють асамблеї єпископів. Цей координаційний орган представляє православну церкву в країні. Є своєрідним перехідним механізмом, що дозволяє підготувати церкву до Собору 2016 року. На ньому асамблеї єпископів можуть стати повноправними помісними церквами.
Це – модель виходу України із церковної кризи на теперішньому етапі. Далі слід відновити історичну справедливість і визнати юридичність постанов Флорентійського собору, який у Москві заперечують уже майже 600 років. Наступний крок: у кожній єпархії парафії різних конфесій мають прийняти звичай молитися і служити разом. Це зблизить людей і підготує до об'єднання в одну церкву. Так українці покажуть, куди рухатися всьому православному світу.
Є лише один шлях подолання церковної кризи в Україні: створення єдиної помісної церкви за київською моделлю – автокефальної в сопричасті із Заходом і Сходом. Відомі й поважні богослови роками напрацьовували норми й механізми впровадження такої моделі церкви в життя. Єдина помісна церква в Україні виникне у близькій перспективі.
3 
1
Коментарі