"Учитель "реформованої" школи залишився у стані пригнобленому й упослідженому"

Практика НУШ сформувалася лише в паралельній реальності, – каже освітній експерт Віктор ГРОМОВИЙ

Наприкінці 2016 року Кабінет міністрів затвердив амбітну програму реформування середньої освіти, результатом якої мала стати поява Нової української школи. Чи справдилися сподівання реформаторів?

– Політичну ініціативу НУШ свого часу позиціонували як ключову реформу Міністерства освіти і науки, а її головною метою оголосили створення школи, в якій буде приємно навчатися і яка даватиме учням не тільки знання, а й уміння застосовувати їх у повсякденному житті. Реформатори обіцяли зробити українську школу відкритою, цікавою та сучасною. Але на практиці робили ставку на застарілий компетентнісний підхід – це педагогічна мода 1960-х, і на створення гарної картинки з нібито "новим освітнім простором" – розцяцьковані яскраві коридори, одномісні парти, навчальні "осередочки" з наліпочками тощо.

 

Декларували: учителі – важливі! Та, попри світову практику реформування, яка показує, що прорив до нової якості освіти може забезпечити лише вмотивований учитель, наділений свободою дій і високим соціальним статусом, у нас, на жаль, упродовж восьми років спостерігаються протилежні тенденції: показники якості освіти – в "крутому піке", поглиблюється мотиваційна криза в усіх учасників освітнього процесу, кадрова криза і процес професійної деградації вчительства досягли межі незворотності, якість управління освітою на всіх рівнях впала до критично низької позначки.

Мій висновок базується на об'єктивних даних, зокрема на матеріалах міжнародного дослідження якості освіти PISA-2022. Згідно з ними, в читанні українські учні показали результат на 38 балів нижчий порівняно з дослідженням 2018 року, яке тоді неочікувано низькими результатами справило ефект PISA-шоку. У математичній галузі ці результати погіршилися на 12 балів.

Реформу розраховано на період до 2029 року. Можливо, ще не настав час для отримання позитивних результатів?

– В освітньому менеджменті є закономірність: якщо упродовж чотирьох років реформа не призвела до позитивних результатів, вона приречена на фіаско.

Для мене найголовнішим індикатором провалу є нинішнє соціальне самопочуття вчительства, яке характеризується двома словами: принижені та зневажені. На сьогоднішній день в освітянській спільноті вироблена стійка алергія на шоу-­реформи та відверте несприйняття самопроголошених "агентів змін", які просто заробляють на реформах. Звісно, для імітації тріумфального поступу сформовано псевдореформаторську масовку, яка охоплює менш як 1 відсоток освітян. Але цього достатньо для створення картинки. У тому паралельному світі все "бомбезно", "мегакруто" й "атмосферно".

У чому головна проблема? Маємо погану реалізацію хорошої ідеї, чи в самій концепції реформи були прорахунки?

– Провал реформи зумовлено тим, що у процесі НУШ-будівництва обрано неправильну стратегію та зроблено очевидні помилки.

Реформування мало початися із системи управління, а вони хотіли реформувати нас, не реформуючи себе. Бо все реформування пострадянської вертикалі управління обмежилося створенням привілейованої верстви освітянської бюрократії в новостворених директоратах та інших "агентозмінських" структурах. Далі спрацював ефект неправильно застібнутого першого ґудзика.

Так одним із ключових елементів реформи – наступні два ґудзики – мали би стати радикальне підвищення зарплати, утвердження свободи творити справді нову освіту та "тепла хвиля", середовище сприяння, навколо школи й учителя.

За два роки до запровадження НУШ було проведено реформу поліції. Коли хотіли набрати якісний склад патрульних, одразу ж встановлювали їм зарплату – 8000 гривень. Середній рівень зарплати по країні 2015 року був 3661 гривня, а мінімальна зарплата – 1218 гривень.

З 2018-го в Україні триває медична реформа. У середньому, станом на 2022 рік, сімейний лікар в Україні заробляв 24 500 гривень.

З чого почалася реформа судової системи в Україні? Правильно, з установлення високої заробітної плати суддям.

І лише школа в нас залишається якимось проклятим місцем безнадії, де, станом на початок вересня 2023 року, все ще сподіваються на краще життя майже 386 тисяч працівників освіти.

Але ж реформа нібито відкривала перед учителем великий простір свободи і творчості. Чому цей задекларований пріоритет програми реформування не спрацював?

– Відкривала лише на словах… А насправді в мотиваційному механізмі реформи було закладено інший стимул. На жаль, замість використання головного ресурсу розвитку освіти – ресурсу свободи, головним важелем змін традиційно розглядали страх. Відверто цей намір в офіційних документах засвітився лише раз. У Комунікаційній стратегії МОН на 2017–2020 роки, де 90 відсотків усіх вчителів, так званих старших учителів, оголошували консервативними, які "не звикли думати та діяти самостійно". І для них передбачався механізм стимулювання простий: не змінишся, викинуть із системи.

Тобто виходить, що тиск на вчителя зростав, а нові позитивні стимули для нього не виникли?

– Так, і тиск зростав не лише з боку освітянської бюрократії. У бік школи та вчителя було свідомо перенаправлено хвилю агресії нашого не надто здорового соціуму. Це робилося нібито з добрими намірами – здолати так звані побори чи булінг у школах. Зрештою, за вчителями ще більше закріпилася роль "вічної невістки".

Звісно, не може не провалитися спроба реформувати школу не просто не реформуючи суспільства, а потураючи смакам та підлаштовуючись під стереотипи найвідсталішої частини соціуму. Як можна було робити лише те, що приречене на популярність і сподіватися на появу в нас сучасного суспільства знань?

Але ж реформа мала на меті встановлення дружньої до учня атмосфери в навчальному закладі, в якому не буде місця примусу й надмірній дисципліні. Учителі теж мали б від цього тільки виграти.

– Реформатори намагалися догодити тим батькам, діти яких не прагнули докладати зусиль, щоб реально здобути загальну середню освіту. Наслідком стало перетворення школи із закладу освіти в тусовочно-конкурсно-розважально-харчувальний заклад із догляду за дітьми.

Коли запитував у "агентів змін", навіщо вони це роблять, отримував неофіційну відповідь: учительок у нас 400 тисяч, а "яжмам" – 4 мільйони. Загравали з тими, кого вдесятеро більше. Імовірно, розрахунок робили ще й на те, щоб завоювати голоси на майбутніх парламентських виборах. Не вийшло.

На практиці картинка НУШ сформувалася лише в паралельній реальності, яку створює фотозвітоманія. Тепер показником якості освіти №1 є публічна демонстрація того, в яких модних проєктах взяли участь, у яких конкурсах перемогли, які фейкові відзнаки отримали, що красиво відсвяткували, як відфлешмобилися і які місця в псевдорейтингах посіли. "Танці з бубнами", продукування фотозвітів і відосиків тощо стали де-факто головним змістом роботи сучасної школи.

Нову українську школу декларували як проєкт, який увібрав у себе найкращий світовий досвід реформування середньої освіти і її пристосування до сучасних вимог. Не може бути, щоб реформатори всіх країн помилялися.

– Якщо об'єднати китайську й фінську школи, а саме – взяти кількість учнів із китайської, а індивідуально орієнтовані педтехнології з фінської, – то вийде неефективний та і просто смішний гібрид слона й носорога.

Згадую, як Альгірдас Забуліоніс, колишній директор Національного екзаменаційного центру Литви, застерігав: не копіюйте чужих практик, навіть тих із них, які реально працюють. Бо не факт, що вони у вас не перетворяться на звичний карго-культ.

Він підкреслював і те, що, вивчаючи закордонний досвід в освітній сфері, треба робити акцент не на телячому захваті з приводу того, "як у них усе круто", а на вивченні того, завдяки яким крокам і яким механізмам у них тепер усе круто.

 

На жаль, нині в українську освіту притягнуто за вуха все найгірше, що є в освіті окремо взятих країн. Назву для прикладу два зразки каргокультних підходів як універсальний спосіб здійснення інновацій в українській освіті. Перший – це запозичена в поляків абсолютно провальна ідея гімназіації всіх неповних середніх шкіл, від якої вони вже давно відмовились і перейшли на французьку ліцейську модель. Другий – вкрай застаріла й неефективна американська практика зонування освітнього простору, яка в наших реаліях перетворилася на комедію з наліпочками про осередочки в НУШ-класах з одномісними партами.

Гаразд, а що ж тоді треба робити з нашою середньою освітою? Адже в чому справді важко заперечити ініціаторам реформи, так це в тому, що стан нашої школи вже давно є критичним і нікого не задовольняє.

– Перш ніж пропонувати реалізацію нових ідей, ми маємо визначити речі, які треба припинити робити. Спочатку мала відбутися реальна дебюрократизація освіти, а потім можна було пропонувати НУШ і все інше.

У книжці Дугласа Рівза "Провідні зміни у вашій школі: як перемагати міфи, вибудовувати прихильність і отримувати результати" перший розділ має назву "Вирвіть бур'яни перед тим, як посадити квіти". Там описують три варіанти можливих дій реформаторів.

Перший – висадити квіти між бур'янами, сподіваючись, що поживні речовини в ґрунті підтримуватимуть обидва типи рослин. Другий – прочитати квітам лекцію про те, як "порозумнішати" та почати раціональніше використовувати наявні поживні речовини. І третій – найуспішніший – вирвати бур'яни й лише тоді посадити квіти.

Будь-яка система освіти має бур'яни, констатує автор. Їх треба виривати без жалю, бо лагідна дебюрократизація не працює.

У нас же все звелося до потішного полювання на бюрокразавра, ґрантівських досліджень "Діти і папери: як досягти балансу у школі" й великого пшику. Бо не можна бюрократичними методами здолати бюрократію. Реформа не здійснюється шляхом написання кращої інструкції на інструкцію, заміни їхніх поганих бюрократів на своїх хороших, проведення чергової наради щодо зменшення кількості нарад тощо.

Ви маєте на увазі бюрократію в управлінні освітою чи й у самому освітньому процесі?

– Усі ефективні сфери людської діяльності виникають вна­слідок реалізації принципу економії праці. Розвинуте заможне суспільство виникає там і тоді, де й коли навчилися продуктивно використовувати працю його членів. Економія праці в освіті теж є головною передумовою її успішного розвитку.

На жаль, реформа тільки збільшила обсяги Сізіфової праці рядового учительства. Одна вчителька написала, що "повна зневіра в НУШ з'явилася, після того як вручну заповнила 30 свідоцтв із чотирма-п'ятьма пунктами навчальних досягнень".

За останні вісім років "реформ" жодного освітнього маразму – конкурсоманії, ювілейоманії, досвідоманії – вилікувати не вдалося, але народжено низку нових хронічних хвороб. Зокрема, сертифікатоманію, яка веде до профанації професійного розвитку вчителя. Тільки лінивий у нас не писав про відверту торгівлю сертифікатами як педагогічними індульгенціями.

Реформи – це не тільки і не стільки про те, що нове ми робитимемо. Це насамперед про те, від якої дурної роботи ми відмовимося заради економії праці освітян. Реформа запрацює, якщо ми звільнятимемо місце для ефективних дій, замість того щоб перевантажувати вчителя удаваними "інноваціями" та створювати псевдореформаторський хаос.

У шкільної реформи сьогодні багато критиків. Але що ви пропонуєте натомість?

– Будь-яка реформа повинна мати етап корекції, коли відбувається активна робота над помилками. На жаль, нині немає ані найменших ознак того, що це відбувається в освітній сфері. Навіть щодо абсолютно очевидних провальних речей, зокрема породженої законодавчо встановленою нормою годин на професійний розвиток сертифікатоманії чи профанації гімназійної освіти.

Тим часом, ситуація в українській освіті є значно гіршою, ніж її уявляють навіть безнадійні зрадофіли. І щороку погіршується.

Тепер ті ж самі штатні "агенти змін" на всіх майданчиках і у всіх можливих і неможливих ґрантівських проєктах продовжують обговорювати проблеми реформування нашої освіти, більшість із яких вони самі і створили. Звісно, було б наївним очікувати, що колись вони зрозуміють, що саме вони і є головною проблемою української освіти.

З огляду на те, що провалився попередній курс на суто бюрократичне реформування освіти згори із застосуванням методу виконання вказівок, слід нарешті зосередитися на створенні передумов і механізмів мотивації для реальної зміни освітньої практики знизу, розвитку по горизонталі. Замість агресивного середовища навколо школи й учителя слід нарешті почати розганяти "теплу хвилю" та взятися за формування середовища сприяння навколо школи й учителя. Бо нам треба всім разом витягувати всіма кинутого на розбитій дорозі розшарпаного освітянського воза на магістральний шлях розвитку освіти нового тисячоліття.

Звісно, для цього нам потрібна філософія мрії й націленість на прорив, амбітне та сміливе футуристичне бачення. Уявіть собі заголовки провідних світових медіа: "Україна стала першою у світі країною, яка відмовилася від класно-урочної системи", "Індивідуальні освітні траєкторії замість державних програм", "Школи без уроків і дзвінків", "Українські діти самі планують власну освіту".

Передплатити журнал "Країна" можна за посиланням

×