Трупів лежало купа на купі, хто там був – ми не знали. Нам яка різниця? Москаль та й москаль

Я не з неба впав, а народився в селянській родині, в середньому достатку. Із шести до десяти років ходив у Вижній Березів до школи. Я ходив до "Рідної школи", а там нас учили історії України, з 2-го класу починали її вчити.

У мене тата не було – був вітчим. Його вивезли в Росію. А мама поміж людей переховувалась аж до 1956-го, коли Хрущов оголосив амністію.

Основний їхній метод – зобразити нас у народі вбивцями. В Івано-Франківській області було організовано 36 провокативних груп. Вони ходили по селах перевдягнутими в нашу форму, розмовляли українською мовою, грабували господарства, ґвалтували жінок, вбивали людей та робили інші безчинства. Насамперед цього зазнавали авторитетні серед громади люди. Усе це було покликано, для того щоб люди почали говорити: "Ось диви, що бандерівці коять".

 

У Космачі був наш увесь командний склад. Було 16 сотень, але таку групу людей треба забезпечувати. То в цім селі була організація усіх відділів – і господарчого, і тих, що нам помагали припаси добирати, й одежу нам шили. Там у нас була держава в державі.

Більшовики це село назвали "бандерівська столиця" і за всяку ціну хотіли його розбити. Прийшли раз – наші сотні їх відбили, не дали. Прийшли другий раз – теж не дали. Але нарешті зібрали велику силу й думали розгромити, бо на допомогу районним кадебістам прийшла каральна дивізія генерал-майора Ніколая Дергачова, яка свого часу виселила кримських татар, чеченців та інгушів.

Ми ждали, померзли, як собаки, на морозі. У снігу закопалися, так добре замаскувалися, що як заїхали більшовики, то нас не помітили.

Ішла дорога, попри дорогу річка, і тією дорогою над'їхали 13 машин – 12 вантажних і одна легкова з Дергачовим. Ми зробили підковою засідку – зліва, справа. А ззаду я дав два рої сотні, аби не пустити їх відступати. І зупинили ми їх без стрілу, без зброї, бо там були річка й дерев'яний міст. Ми той міст розкидали – і перша машина, яка над'їхала, ледь не ввалилась у провалля.

Біля Космача було в нас на озброєнні 22 кулемети, полковий міномет і мадярська протитанкова бронебійка. Як сформувалися в колону, тоді я скомандував: "Вогонь!" Хлопці як сипнули, одна куля двох-трьох пробиває. Товкли ми їх там десь від передобіда і майже до вечора. Трупів лежало купа на купі, хто там був – ми не знали. Нам яка різниця? Москаль та й москаль.

Аж 1968 року, як мене посадили другий раз, на слідстві вияснилося, що того дня 376 впало на місці, а 50 важкопоранених і обморожених померли у шпиталях.

Між ними був генерал Дергачов, було 19 оперуполномочених. Вони думали нас так, як чеченців, виселити. У моєму "ділі" було написано, але дотепер "діло" знищили. Чому? Їм соромно, що вони взяли Берлін, а тут, у Космачі, так їх побили.

Після того я ще в сотні був замісником сотенного до його смерті. Я в той час захворів – більшовики заразили населення поворотним тифом. Коли вилікувався, отримав наказ зібрати цю сотню. Бо хлопці не здалися, а ховалися кожен як і де міг. Зібрав усіх хлопців, ще деякі були з інших сотень, і провоював іще два роки, до 4 грудня 1948-го.

А 1948 року ми вже не могли зимувати табором у лісі, а розбилися роями по криївках. Випав сніг, і ми не могли піти в бункер до хлопців, тому що залишити за собою слід – засудити самих себе. Повернули до одної хати переждати, поки зміниться погода. Раптом до тієї хати районна група. Нас було двоє, а на нас прийшло сорок дев'ять. То зразу почали кричати: "Кривоніс, здайся!"

Я рішив не здаватися, а битися до посліднього. Бій тривав від першої години після обіду до смерку. Більшовики не могли нас узяти, бо ми обидва мали автомати, гранати, то відбивалися, не давали до хати влізти. Вони що зробили? Запалили запалювальними кулями хату. Хата горіла – і в тім диму ми вже придушилися обидва. Як вони почули, що ми вже неживі, що не відбиваємося, тоді сусіда послали по нас. І він нас витягнув.

Ми від задушення відійшли, то я остався живий, а той мій товариш був важко ранений, до ранку помер. А зранку мене вже одного відвезли з Яблунова в Івано-Франківськ, і там почалося слідство. Почали мене вербувати на перехід до них на службу. Мовляв, ми тебе знаємо, ти добрий солдат, нам таких треба. Пошлемо тебе в академію. Закінчиш і будеш у нас великим чоловіком. Я від того всього добра відказався, то почали мене тортурами.

Написати покаяння – це означає плювати на свій народ, на історію. Я почував себе українцем і відповідальним за свою справу. Питання стояло таким чином: або витримати до кінця, або вмерти. Хто мав у собі силу, той витримував до кінця. З Божою допомогою я належав до тих людей.

А здавати людей я не міг. Думаю собі: ніж ганебне життя, то краще смерть. То били так, що після посліднього катування мене занесли в карцер і кинули непритомним, але ще живим. Пролежав сім діб. А як зміг рахувати скільки? Надзирателька, яка кормила, кожний день приносила, хоч я не їв, пайку хліба і пайку цукру. І клала на тумбочці. Як я вже зрозумів, що зі мною є, подивився кругом по камері, то нарахував сім пайок хліба і сім пайок цукру.

Після того мене вже більше не били, судили, дали двадцять п'ять літ позбавлення волі і п'ять літ поразки у правах. Завезли в порт Ваніно на Далекому Сході, в Хабаровському краї, а звідти на Колиму, в лагер.

Робота в концтаборі була шість днів на тиждень. Поки ми весь день працювали, то вода на вечір уже замерзала, а треба було помитись і чогось гарячого випити. Я мав на добу 200 г хліба і 9 г цукру. У концтаборі було багато національностей – навіть англійці та американці.

Напевно, не менш ніж мільйон українців сиділо після війни – ніхто на нас не звертав уваги. Ми там з голоду здихали, а ніхто не зважав. І взагалі, на внутрішню політичну обстановку в Росії Захід не зважав, бо стояв перед Сталіним на колінах.

Ми цінували шістдесятників вище за самих себе. Бо ми потрапили у вир боротьби під час війни, коли всі народи боролися, а вони пішли за ідею, коли в Радянському Союзі налагодилося більш-менш "нормальне" життя. Вони тоді вже мали вищу освіту, "тепле місце" на роботі – могли й досі спокійно жити й не перейматися проблемами свого народу. Натомість організовували протести й висвітлювали їх на весь світ. Чого ми, упівці, не могли робити.

Після табору з моєю біографією мене не хотіли нікуди брати. Тоді я пішов туди, де ніхто не хотів працювати, – на ремонт металургійних печей заводу "Запоріжсталь".

Коли зупиняли піч на ремонт, то стіни від температури були аж білі. Адже під час роботи в печі температура – три тисячі градусів, і стіни її не витримували. Нашим завданням було залізти всередину і ремонтувати стіни. На ремонті печей працювали три зміни по п'ять хвилин. Дихати всередині не було чим – все у грудях горіло.

Через якийсь час в обласній газеті на всю шпальту з'явилася стаття про мене. Мене зобразили фашистом, убивцею і не тільки. Газета вийшла у п'ятницю. Я ж на ті вихідні поїхав за місто на город, тож не знав про статтю.

Коли в понеділок прийшов у цех, то побачив, що водії біжать до мене і кричать: "Дед, й*п твою мать, ты почему коммунистов всех не убил. Смотри, сколько их, бл*дей, еще осталось". Я кажу: "Хлопці, заспокійтесь! Скільки встиг – стільки й убив".

Здобути державу – це пів біди-лиха, а важче утримати. Ми здобули, а на вашу долю припало найважче завдання – утримати державу.

Ми вистоїмо й дамо собі раду. А Росія так отримає в чоло, що більше не підніметься. Будучи з ними в концтаборах понад 30 літ, я вивчив їхню психологію: це люди, які не визнають ні совісті, ні честі.

Ми повинні розуміти, що ніхто нам у цьому житті просто так нічого не дасть. Не треба думати, що все втрясеться і все якось воно буде, – за все в цьому житті треба боротись.

Питаю сам себе, чому я живий? Дивлюся назад в історію та й думаю, що все ж таки не було жодної війни, жодної революції, де всі загинули б, де Господь якусь невеличку групку не залишив би за живих свідків, для того щоб понесла минулу історію майбутньому поколінню.

×