"Треба думати, що робити, як в Україну прийдуть п'ять-сім мільйонів біженців – із Курська, Воронежа, Кубані"

Інститут президента – це основне джерело корупції та неефективності в Україні, – каже Олег Рибачук, колишній віце-прем'єр і голова Секретаріату президента Ющенка

Що важливого може відбутися в Україні до кінця року?

– Сподіваюся, виборів не буде. Сумніваюся, що вони відбудуться за новим законодавством. На ринку немає пропозицій нових політичних сил.

Хоче влада цього чи ні, але, як ящірка, відкидатиме корупційний хвіст. Не весь, але щось забиратимуть. Корупційні справи розкручуватимуться. Дотягнути до осені без результатів – не вдасться.

Є висока вірогідність встановлення безвізового режиму з ЄС. Після Brexit'у (референдуму щодо виходу Британії з Євросоюзу. – Країна) вона не зменшилася.

Треба бути готовими до подальших нахабних дій Москви. Але план дворічної давнини – Новоросія, прориви, коридори до Криму – Путін не реалізує. Рівень співпраці, злагодженості між нашими військовими і НАТО зараз високий як ніколи.

Джерелом законопроектів мав би бути Кабінет міністрів. У європейських країнах, коли формується коаліція, то 90 відсотків законопроектів ідуть з уряду.

Чим для України цей рік відрізняється від 2015-го?

– Є відчуття, що можемо вистояти. Торік було враження, що на хвилі Майдану, який вимагав зламу системи, все затягнулося. Що принципових змін не буде. Особливо гостре це відчуття було восени 2015-го. Майже рік чули мантри про створення антикорупційного бюро.

Що видно з початку цього року? По-перше, змінився уряд. Здавалося, що президент узурпує владу. Взяв слухнянішого прем'єра. Та цей глава уряду був мером. А це – маленький президентик, бо його обирають. І він показав зуби, коли підбирав людей.

Призначення Андрія Парубія спікером – теж дивина. Він – не номенклатурний. І суспільство відчуває це.

Не було впевненості, що вистоїмо на Донбасі. Зараз набираємо в армію все більше контрактників. Військова кар'єра стала приваблива.

Влада уважно слідкує за суспільними настроями. Вимушена прислухатися до преси. Порошенко приділяє цьому багато уваги.

 

Він відповідає вимогам часу?

– Уже – ні. Петро Олексійович усе більше відстає. Не здихався бізнесу, хоч обіцяв. Не продемонстрував успіхів на перших етапах президентства.

Кадрова політика – це прокляття переважної більшості українських президентів. У Порошенка страшна хвороба – бажання оточувати себе тими, хто від нього залежить фінансово чи політично. Підбирає слабких і лояльних.

Кадрова політика була ахіллесовою п'ятою Ющенка. Це погубило Януковича. І це дуже сильно відчувається в Порошенка. Останнє рішення – місцеві адміністрації підбиратиме комісія при президентові. Це – найкоротший шлях до передчасного політичного кінця. Але Порошенко ним іде.

Корупція – наше головне зло?

– Корупція – це характеристика системи, яку ніхто з президентів не намагався змі­нити. Відбувається перерозподіл. Корупційну корову не відпускають на м'ясо. І всі її доять. Боротьба йде за те, хто підключить доїлки.

Покарання має бути неминуче. Але Порошенко так не вважає. Видно, йому підказали – не кажи нікому посадити трьох друзів. Тому що всі очікують, що ти посадиш своїх.

Не відбулося головного – розмежування влади. Інститут президента – це основне джерело корупції та неефективності. Немає закону про главу держави, жодного документа, що регулює роль і місце Адміністрації президента. А в Україні – це завжди тіньові уряди. У хлопчиків і дівчаток є час, гроші й наснага, бо їм немає чим займатися – вони лізуть у виконавчу, судову владу.

Нам вдасться подолати корупцію?

– У всьому світі її викривають журналісти, громадськість. І кінець західного політика – це поява розслідування у пресі. Далі – слідство й незалежний суд.

Проблема українських борців із ­корупцією – вони залежать від тих, із ким мають боро­тися. Президент призначає прокурора, формує Національне антикорупційне бюро. Кабінет міністрів – фінансову інспекцію. Її керівника намагається змінити кожен прем'єр.

Боротьбу з корупцією влада розуміє як зміну прізвищ керівників. І Генеральна прокуратура завжди була вірним псом президента.

Хтось із оточення Януковича таки сяде?

– Сісти повинен хтось із оточення Порошенка. Бо корупція – у сучасному. За минуле генпрокурор Юрій Луценко нікого не ув'язнить. Вони повтікали.

Щоб вижити і політично, й економічно, доведеться розмежовувати гілки влади, приймати закон про імпічмент президента, робити іншим інститут глави держави.

Порошенко здатен на таке?

– Добровільно він цього не зробить.

Якщо Україна – понад усе, то президент не повинен тягнути на себе всі повнова­ження. Він має створити ефективну систему. В успішних європейських країнах є закон про президента, закон про імпічмент. І демонстрація того, що глава держави – такий же підзвітний. Бо коли відбувається офшорний скандал, ні прокуратура, ні НАБУ нічого не знають. Так не може бути.

Інститут президента в теперішньому вигляді – безнадійний. І дуже отруйний для влади. В результаті в нас її дерево – жалюгідне.

Як оцінюєте роботу голови Національного банку Валерії Гонтаревої?

– Трагедія Нацбанку сталася на моїх очах. Коли до Віктора Ющенка прийшов Сергій Тігіпко (2001 року, після відставки Ющенка з посади глави уряду, його розглядали як кандидата на пост прем'єр-міністра. 2002-го призначений головою Національного банку. – Країна). Поклав ногу на ногу й каже: оце зараз побуду головою Нацбанку, а потім, напевне, стану прем'єром. Тоді НБУ вперше потрапив у сітку політичних розподілів. Нацбанк створював із нуля Міжнародний валютний фонд. Він був єдиною не радянською структурою. Всі інші – дісталися у спадок.

Порошенко поставив свою людину для повного контролю над Національним банком. Я втратив свої заощадження. Не вірив, що НБУ може допустити банкрутство великих системних банків. А зараз Гонтарева презентує це як велику успішну зачистку. Найбільша проблема із центральним банком – це відсутність довіри до нього.

Яка головна реформа потрібна в економіці?

– Реформа управління. Маємо ринкову економіку, приватний сектор. Але недореформовану галузеву структуру управління. Туди потрапляють технократи – і стикаються із старим апаратом.

Немає системи навчання держслужбовців. У всьому світі, якщо приходиш на державну службу, тебе навчають. Кожне підвищення – теж навчають. У нас міністрів і їхніх заступників не готують. Президента – не готують. Послів – не готують. Без цього неможливо говорити про якісні зміни.

Що найбільше шкодить нашій економіці?

– Олігархічний вплив. Потрібні незалежні органи контролю. Як у нас діляться сфери впливу? Оце бізнес Ахметова, а це – Фірташа, а це – Коломойського. І ці люди мали визначальний вплив на діяльність міністерств, ставили туди міністрів. А ті приймали рішення – залежно від того, хто з олігархів у фаворі.

Коли зможемо обходитися без допомоги Міжнародного валютного фонду?

– Нам без МВФ поки що дуже складно. Там не вказують – це зробіть, а те не варто. Там кажуть просто: має бути такий дефіцит бюджету і керований курс. Бо без цього гроші згорять. Ми живемо безвідповідально. Проїдаємо кошти, а не використовуємо для інновацій.

Дефіцит бюджету можна зменшити, скоротивши державні витрати. Є пряма залежність – що менше держава тратить на себе, то здоровіша економіка. У нас держава себе любить.

У країнах Балтії, де реформи успішні, уряди втричі скоротили витрати на себе. Продали відомчі автопарки.

Як оцінюєте Мінські угоди?

– Вони гарантують повернення наших територій і мир? Ні.

У цих документах вказані сторони – Україна і так звані народні республіки. Росії нема. І Путін на цьому грає із Заходом: "Хай домовляються. А ми з вами зробимо все, що можемо". Ця цинічна формула повторюється у нормандському форматі.

Ми – парламентсько-президентська республіка. Верховна Рада ратифікувала ці домовленості? Хто на переговорах представляє Україну? Кучма, Медведчук. Що це за формат?

Є міжнародні гарантії – Будапештський меморандум. Однак ми кажемо, що Мінським домовленостям немає альтернативи.

Чому це відбувається?

– У мене враження, що команда Порошенка тягне час, аби зберегти деформований ­статус-кво. І піти на вибори із ситуації, яка є зараз. Коли людей можна лякати загостренням конфлікту. А можна його організувати.

Альтернатива – це щось інше. Якщо Україна не ініціює устами свого президента нічого іншого, то нічого і не з'явиться.

Яка може бути альтернатива?

– Якщо не маємо правильного діагнозу, не буде ефективного лікування. Правильний діагноз: Луганськ і Донецьк – окуповані території, як і Крим. Мені закидають, що тоді Росія піде війною проти нас. А зараз вона йде миром?

Ми не розірвали дипломатичні відносини з РФ. Їх розривають, коли образили країну. Нас не образили – у нас забрали частину території. Це безмежний цинізм і гріх нашого президента, який був міністром закордонних справ.

Частина нашої території окупована. Росія – агресор. Це фіксується міжнародними док­у­ментами. Дипломати кажуть – чому ви досі це юридично не узаконили в парламенті?

Звільнення полонених. Нам говорять: амністуйте бойовиків, а тоді відпустимо поло­нених. І нам далі так диктуватимуть умови?

Через міжнародні інстанції маємо вимагати контрибуцію. Бо якщо проведемо амністію, вибори, то які будуть питання до Росії?

 

Чи повернемо Крим і Донбас?

– Повернемо. Це буде хорватський сценарій (На певний час конфлікт заморожується. Країна будує армію, розвиває економіку. І силою звільняє окуповані території. Так зробили хорвати. З 4 по 7 серпня 1995-го відвоювали в сербів свої території. – Країна). Маємо стати дуже сильними. Щоб в Україні у кожному місті працювали транснаціональні компанії, процвітав бізнес. Бо не НАТО захищає країни, а великий бізнес.

Більше проблем матимемо з Кримом чи Донбасом?

– Має бути продумана політика повернення цих територій. Зараз таке враження, що владу влаштовує те, що є. А потім, може, Росія розвалиться.

Вона розвалиться?

– Путіну наплювати на економіку. Він нагнітає загрози – істерія піднімається до того, що ледь не 70 відсотків російських матерів готові відправляти дітей на війну. Реальної опозиції не видно. Їй тепер навіть гавкати не можна, як раніше.

Путін відчайдушно намагається вийти на простори запозичення капіталів. Росія не має того, що може мати Україна. З нею не працює Світовий банк, МВФ, перервали довгострокові кредити. Усихає прошарок російських олігархів – Путін їм не довіряє. РФ може піти шляхом націоналізації і протягнути агонію. Але щоб система впала, має бути центр спротиву – низи, які не хочуть. Поки що вони закатані в асфальт.

Але Росія – це порохова діжка. Може щось трапитися дуже несподівано. Нам до цього треба готуватися. Думати, що робити, як в Україну прийдуть 5–7 мільйонів біженців – із Курська, Воронежа, Кубані. Це специфічний контингент – радянські люди.

Що успішніші будемо ми, то скоріше Росія розвалиться. Кремль і Донбас не втримає, і з Кримом нічого вирішити не зможе.

Путіна судитимуть у Гаазі?

– За нинішньої системи європейської демократії – ні. Треба читати історію. ­Росія – це перевороти, заколоти й убивства лідерів. Усі деспоти гинули від рук когось із їхнього кола.

Росія – це найбільший історичний ворог України?

– Вона – антипод. При всіх складних стосунках із поляками.

Чому Путін так природно ненавидить Україну? Бо вона нищить те, що він стільки вибудовував і називає "русским миром".

Хто зараз наш головний друг у світі?

– Світ ділиться на країни, які кажуть – треба мати гарні відносини з Росією. І країни, які знають – що таке мати стосунки з нею.

Боротьба буде за воду й землю. У нас це все є. І немає амбіцій стати світовим лідером. Але можемо бути регіональним – якщо запропонуємо модель майбутнього. Російська модель – "руський мир" – це позавчорашній день.

Якою може бути українська модель майбутнього?

– За 10–20 років буде інша Європа. Ми – не її частина. І це наша перевага, бо не такі зарегульовані. У нас надзвичайно живучий бізнес. Ми не балувані. Спроможні до високотехнологічних речей. Але треба створити незалежні гілки влади, судову систему, податкову, мінімізувати корупцію.

Українці зараз борються за право мати умови реалізації особистих свобод. Зубами вигризають це у влади, яка має іншу точку зору.

×