Улюблений час – ранок. Це завжди надія щось змінити.
Моє дитинство пахне річкою й вербою. Найяскравіший спогад – мене 4-річного дідусь везе на мопеді. Я тримаюся за кермо й дивлюся на луки та річку. Торік на ровері проїхав уздовж Десни з Чернігова до Києва – понад 150 кілометрів.
Боюся ухвалювати неправильні рішення щодо інших. Досі важко звільнити людину з роботи або дати їй надію. З віком цього страху стає менше.
Автомобіль – це втілення свободи й сили. У 15 років уперше сів за кермо батькової "Славути". Батько був поруч. Я витискав зчеплення, перемикав передачі, тиснув на газ. Було водночас страшно й приємно.
2004-го на Майдані побачив автівку, обвішану синьо-жовтими прапорами. Подумав, що так можна творити революцію не тільки в центрі Києва, а по всій країні. За 10 років так і зробив.
Моє повноліття почалося 2014-го. "Беркутівці" розтрощили машину, витягли мене з-за керма, били по ногах, обличчю, роздягнули й поставили навколішки у сніг. Почувався безпорадним. Коли вийшов із слідчого ізолятора, зрозумів, що став дорослий.
Найстрашніший ворог – ідеологічний. Він стоїть до кінця. Силовики Януковича такими не були. Під час затримання вони витягнули моєї з кишені талони на пальне. Це був доказ причетності до виготовлення коктейлів Молотова. Я злякався. Але "беркутівці" просто розділили ці талони між собою.
Майдан переміг у битві, але не у війні. Повернення Криму стане крапкою в нашій перемозі.
У камері слідчого ізолятора зайняв місце біля вікна. Звідти дуло холодом. Але це рятувало від нав'язливого тютюнового диму співкамерників.
У нашій сім'ї не прийнято курити. Не викурив за 36 років жодної цигарки. Також я вільний від алкоголю. На більшість видів спиртного маю алергію.
Найнеприємніше відчуття – коли ти повен сил, а нічого не можеш робити.
Зло – коли в тебе крадуть час. Його нахабно, без попередження привласнюють псевдоспеціалісти, держава, нав'язливі люди. А найбільше зло – коли тобі кажуть, що дають, а насправді забирають.
Щастя – це змінювати світ у той спосіб, в який бачу. Таке відчуття мав, коли побудував автосалон і сервіс електромобілів. Це були незвичні для України речі. Більшість великих корпорацій тут досі не наважилися торгувати електромобілями й обслуговувати їх.
Я щасливий, коли віддаю. Це можуть бути можливості, послуги, сюрпризи, подарунки. Почуваюся білою вороною.
Добро для багатьох – те саме, що планшет для Мауглі. Ним треба вміти скористатися. Зрозумів це під час розростання бізнесу. Часто в людей іде обертом голова від можливостей заробити гроші – й вони забувають про обов'язки.
Толерантність часто сприймають за слабкість. Ставився до підлеглих чи партнерів із повагою, а вони сідали на голову. Думали, я не здатен до різких дій чи санкцій.
Останні п'ять років їжджу електромобілями. Відвик від шуму двигуна й запаху пального на заправці.
100-відсоткова довіра працює в короткі терміни стартапу. На довші варто застосувати довіру з перевіркою.
Коли повернувся після першої поїздки в США, мене звели з дилерами, які пропонували дешеві автівки. Навіть показали машини, які мав купити. Потім ці люди зникли, автомобілі виявилися не їхніми. Я втратив майже 33 тисячі доларів.
Ідея в бізнесі важливіша за гроші. Але нічого не варта без уміння керувати собою й іншими.
Поки ми на перших порах популяризували електромобілі, конкуренти їх продавали. Тепер розумію: на PR і промо не варто витрачати більш як 10 відсотків зусиль.
Стратегія в бізнесі з'являється, коли починаєш мислити цифрами не з трьома нулями, а з шістьма.
Неможливо вести справи в Україні за американськими підручниками. У США 100 доларів – це хороші чайові, в нас іноді – повноцінна зарплата.
Ми звикли жити й працювати підпільно, не знаючи, що буде завтра. З одного боку, це дає процвітати корупції. Всі – від прибиральниці до топменеджерів – будують схеми додаткового доходу. З другого, нам вдається добиватися висот. Україна, зокрема, завдяки волонтерам за п'ять років з нуля збудувала армію. Третій рік поспіль входимо в десятку країн із найінтенсивнішим розвитком електромобільного транспорту у світі.
Усе не може бути погано, коли ти хоч у щось віриш. Усе не може бути добре, доки не маєш плану дій. Усе, що посередині, – самообман.
Єдиний обман, який не можна вибачити, – брехня самому собі. Іншому пробачаєш, бо завжди лишаєш місце для незбагненних мотивів цієї людини.
Уперше сказав неправду в дитсадку. Посварився з ровесником за іграшку й наговорив на нього виховательці. Перебільшив його провину. Вона за мене заступилася. Коли отримав ту цяцьку, зрозумів, що підставив хлопця.
Можу працювати всі вихідні. Але дружина вміє зайти в кімнату, як свіже повітря. Тоді розумію, що час відкласти роботу й провести час разом.
У любові не треба боятися просити, щоб потім не довелося вимагати.
Є п'ять мов любові – служіння одне одному, тілесне спілкування, проведення часу, подарунки й слова. Якщо двоє говорять різними мовами і не хочуть учитися, любов довго не проживе.
Кохання – це любов, не перевірена часом. Як брага – від неї можна сп'яніти, але це ще не вино, щоб ним смакувати.
Любити своїх дітей – діло нехитре, бо це частина тебе. Велика тайна любити чужу людину. Вперше закохався у 5 років. Аня – донька друзів моїх батьків. Мені хотілося возити її на велосипеді, бути біля неї. У 7–8 років ми стали соромитися одне одного.
Перша моя дитина пережила пострадянську модель виховання – якнайбільше забороняли. Друга – лібералістську, їй усе дозволяли. Синові даватимемо тільки те, що треба.
Обов'язок батька перед донькою – любити. А виховувати повинна мати. Навчити бути жінкою, передати тонкість у сприйнятті світу й мудрість. Сина має навчати й виховувати батько. Передати чоловічу самість і дати хлопцеві бути самим собою.
Батько стане другом для дитини, коли сприйме її як особистість.
Страшно не помилятися, а те, що твої помилки повторять діти. Намагаюся виховувати доньок так, аби моїх труднощів у їхньому житті не було.
Справжніх друзів багато не буває. Це музичні інструменти одного діапазону. В мене таких кілька. Один із 13 років. Живе за кордоном. Спілкуємося нечасто, але завжди – глибоко.
Не боюся старості. Маю трьох дітей. Отже буде багато внуків. Людей, яких зі мною поєднуватиме безумовна любов – просто за те, що ми є одне в одного.
Фінал часто важливіший за прелюдію й апогей. Неважливо, якими були в житті Герої Небесної сотні. Важливо, як і за що вони полягли.
Найстрашніше помирати тим, хто нічого після себе не лишає – ні ідей, ні справи, ні дітей. Неприємно, що смерть може статися раптово.
Час для мене – мустанг. Інколи скидає зі спини, інколи – ні. Зараз я на етапі його приборкання.
Не вмію тримати образу довго.
3 
1
Коментарі