"Що може відчувати солдат, який убив свого товариша"

Як радянські солдати "вирішували проблему" втікачів на Захід

Він не був напідпитку чи під стресом. Але, мабуть, настав момент, коли занадто важко носити щось лише в собі. Подзвонив: "Давай поговоримо". – "Про що?" – "За життя". Майже 40 років знаєш людину, а скелети в її шафі навіть приблизно не здатен уявити.

– Уявляєш, як воно, після того коли позбавляєш когось життя?

– Не уявляю, – кажу.

– І не треба.

Він замовк, вдивляючись у каву в чашці, наче звідти могло прийти якесь одкровення.

– А чому запитуєш?

І він заговорив.

 

Життя "воина-освободителя" поблизу Берліна

1977-й. Група радянських військ у Німеччині. Одне з майже 800 військових містечок, поблизу Берліна. Такими перемежована вся Східна Німеччина, або ж Німецька Демократична Республіка, якою знав її тоді світ. Моєму знайомому трохи більш як 18. Він служить в автобаті – автомобільному батальйоні 10-ї гвардійської танкової Уральсько-Львівської (було ж таке!) ордена Жовтневої Революції, Червонопрапорної, а ще орденів Суворова та Кутузова добровольчої дивізії імені Маршала Радянського Союзу Малиновського. Звісно, нічого добровольчого в цій дивізії не було, як не могло бути в радянській армії: військкомат – призовний пункт – містечко Вюнсдорф, і ось він, уже не хлопець з українського села, а "воин-освободитель", у самому серці Європи.

В автобаті у нього – "Урал-375". Що може бути прозаїчніше – крути кермо, виїзди на полігон, навчання, в іншу частину. Але тут, каже він, "все й починається".

– Я був ліквідатором, – це вже він після нової паузи. – Хоч і запасним.

– Ліквідатором кого? – питаю.

– Своїх же. Утікачів. Здогадуєшся, що в радянській армії такі могли бути?

– Здогадуюся.

– Хтось мав їх ловити й повертати, так би мовити, до радянської дійсності. А тих, хто не хотів повертатися, що з ними було робити?

Отже, гарнізон, точніше, військове містечко – автономне й самодостатнє, щоб жити незалежно від східнонімецької держави. Окрім військових підрозділів з усіма необхідними атрибутами у вигляді казарм, плацу, ангарів, зброярень, було все необхідне для забезпечення побуту й відпочинку солдатів, офіцерів і генералів з їхніми родинами. Тобто свинарники, пташники, теплиці й городи, їдальні й кафе, перукарні й лазні, клуби та спортивні зали. Відповідно, в містечку, крім солдатів, офіцерів і генералів, були так звані вольняги – які працювали за вільним наймом: начальник котельні, кухарі й офіціантки, перукарі та багато інших. В усіх них було життя, яке ми знаємо за підручниками, – вони служили, брали участь у вечорах дружби з місцевим населенням, слухали в ленінській кімнаті перед відбоєм політінформації про переваги соціалізму та "загниваючий капіталізм", святкували весілля, після яких були "вірні одне одному в горі та радості".

Але було й трохи іншого в цьому житті, що виходило за рамки цих описів.

Типовий "кусок" (це в народі, офіційно він – "таваріщ прапорщик"), як міг, торгував армійським майном із місцевими, знаючи, що коли він на своїй "хлібній" посаді в перші пів року не стягнеться на нову "Волгу", то він швидше "лузер", аніж "кусок", себто прапорщик.

Офіцери й генерали "відпочивали" з перукарками-офіціантками-бібліотекарками. Офіцерські дружини, знаючи про пригоди своїх благовірних, за нагоди щедро й натхненно платили їм тією ж монетою. Приміром, тільки-но чоловіки від'їжджали на полігон, виписували собі, так би мовити, для "допомоги по господарству" симпатичних молодих солдатів.

Звісно, солдати не могли нічого не бачити. А за колючим дротом був інший світ – нехай соціалістична, але Німеччина. А не так далеко – Західна Німеччина. Хай зрідка, хай краєм ока, але, приміром, під час переїзду на стрільби чи під час марш-кидка на 500 кілометрів, який для "обкатки" мали пройти молоді водії, вони бачили цей світ. Не кажучи вже про "вольняг", які мали цивільну форму та право у свій "вільний день" вийти за межі гарнізону та пожити бодай трохи в тому світі. Та й солдат той був не солдат, якщо хоч раз не сходив у "самоход" на чужу територію.

– Коротше, – підсумовує він свій екскурс у солдатське минуле, – вони були, ті хто спробував.

– Поміняти цей світ на той?

– Так точно, – відповідає.

– І що тоді відбувалося?

Що тоді відбувалося?

– Тоді ми й підключалися.

– Ми – це хто?

– "Контрики", розвідбат і дехто з автобату, наприклад я. Як сказали б тепер, спеціально навчені люди. "Контрики", розвідбат – упіймати, нейтралізувати чи ліквідувати, якщо не здаються. Ми – доправити. Втікача чи тіло. Або тіла.

– А чому ти кажеш, що був запасний?

– Були основні екіпажі. Запасних чи підмінних підключали, коли сил було недостатньо й потрібні були ще машини. У моєму авто більш як одне тіло не перевезеш.

– Як ставилося завдання перед вашим виїздом?

– Завдання просте: впіймати. Або ж не дуже просте.

– Тобто?

– Давай спочатку про те, що було простіше.

"Простіше", як він розповів, коли солдати чи "вольняги" втікали на німецьку територію, намагаючись якомога далі дістатися від "рідної" "в/ч номер такий-то" до якогось із міст Західної Німеччини та здатися тамтешній владі. Коли здавалися, вони розповідали про свою нелюбов до радянського ладу та захоплення "західним світом". Але здебільшого цінності для "західного світу" хтось із цих перукарів чи офіціанток не становив. Тож німецька сторона оперативно сповіщала командування дивізії про затримання. І ми їхали забирати такого "ідейного втікача".

– Як далеко їхали?

– Нам здавалося – мало не через усю Німеччину. Але сьогодні розумію, що то могло бути якихось 100 кілометрів. Хоча, одного разу…

Того "одного разу", як він розповів, солдат утік із цілою вантажівкою, ЗІЛом-130. Як йому це вдалося? Цією машиною доправляли в гарнізон продукти з однієї з баз. Зо 200 разів вантажівка поверталася, то чому було не випустити її знову? Хто знав, що станеться оте фатальне шерше ля фам.

Як потім з'ясувалося, під час тих поїздок солдатик знайшов свою любов в особі молодої німкені – й вони змовилися почати спільне життя. А як дістатися до коханої? Правильно, втекти за кермом вантажівки. Коли цей "геніальний" план був у стадії реалізації і авто не повернулося, в погоню за втікачем відправили три "бобики" – так мій співрозмовник називає ГАЗ-69. Ось тоді вони й відмотали чималеньку відстань. Догнати ЗІЛ "бобиками" можна, а от як змусити його зупинитися. Доповідали керівництву в гарнізон, просили потужнішу підмогу, але щоразу чули істеричне "ні, дотисніть і зупиніть!" Воно й зрозуміло, керівництво намагалося, аби про це ніхто не дізнався, бо з чиїхось погонів зірочки точно полетять. Лише коли на підмогу вислали ЗІЛи, вдалося затиснути ту махіну кількома бортами і змусити переляканого на смерть Ромео вийти з піднятими руками.

Іншого разу змусити двох утікачів здатися "групі захоплення" виявилося ще складніше. Вони були без авто, зате з автоматами й набоями. І на той момент встигли відкрити стрільбу по цивільних німцях та вбити одного. Про зникнення цих двох стало відомо на світанку. Німецька сторона повідомила командування, що двоє озброєних радянських солдатів зупиняють і розстрілюють авто на шосе.

Перший німець, якого самозваний "дорожній патруль" намагався зупинити, погрожуючи зброєю, з переляку натиснув на газ. Отримав автоматну чергу навздогін, але відбувся дірками від куль в авто. Мотоцикліст, який їхав слідом і також чомусь не зупинився за наказом озброєних радянських солдатів, був убитий.

За кілька годин їх вдалося вистежити з гвинтокрила. Висадилася "група захоплення". Пролунав наказ "Кидайте зброю!" Не одразу, але підкорилися. Операція завершилася. На допиті пояснення їхньої поведінки виявиться простим як двері: під час вахти в караулі вони добряче налигалися і вже мало що пам'ятали, як воно було далі. Коли ж хміль минув, зрозуміли, що накоїли. Тож зброю склали одразу.

Втім, такий форс-мажор, розповідає він, траплявся, на щастя, нечасто.

Більшість утікачів офіційно передавали нашій групі в тій точці НДР, куди їм вдалося дістатися. Дорогою назад, каже він, на запитання: "Чого втік?" найчастіше чули ледь не філософську відповідь: хотів подивитися, як люди живуть, або "діди" дістали", або ж "напився".

 

– Коли ж ти став ліквідатором?

– Тоді ж і став. Бо були зовсім не такі мирні втечі.

"Не такі мирні", за його словами, це коли солдати втікали зі зброєю. Якось втекли сім чи вісім озброєних строковиків із зарядженими автоматами.

– Отоді ми й виїжджали, максимально озброєні та з наказом повернути живими, але якщо не вдасться, то…

"Завдання було: знайти-повернути,

в разі спротиву нейтралізувати"

– Як проходила така операція? Як ви діяли?

– По-різному. Але ніхто не легковажив.

Як він пояснює, ліси, де зникали втікачі, тягнуться на багато кілометрів. У них безліч фортифікацій, споруд різного призначення – це колишня база та полігони вермахту – від ярів та окопів до дотів і укріплених командних пунктів. Крім того, абсолютно незрозуміло, куди прокладуть свій маршрут озброєні втікачі далі. Тож завдання було знайти, повернути, в разі збройного опору – нейтралізувати, якщо варіантів немає – ліквідувати.

Що в них було для цього?

На завданні, розповідає він, у них було все найсучасніше озброєння – натовське чи інше, але "точно не наше" – все, що стріляє (кулемети, автомати, снайперські гвинтівки), їздить (броньовані машини та машини зі змінним кліренсом), плаває (амфібії) та літає (гелікоптери). Одяг із матеріалу "драп­чучу – не пропускає ні воду, ні мочу". Адже кожне завдання було, так би мовити, з відкритою датою та невідомими обставинами.

– Як це відбувалося?

– Пошуки могли тривати і день, і добу. Я як водій, але зі зброєю, замикаю групу на переході, в разі роззосередження, звісно, "працюю" в загальній лінії. Потім – оточення, маємо взяти його чи їх у кільце. За тим – переговори. Зрозуміло, ніхто вогню на ураження одразу не відкривав. Віддавали команди кинути зброю та здатися.

– І?

– Не до всіх доходило.

– Тоді що?

– Попереджувальні постріли вгору. Після першого пострілу вгору, коли доходило, що вони оточені й шансів немає, більшість складала зброю і здавалася.

– А "небільшість"?

– Мабуть, оцінювали, що шанс є. Відкривали вогонь. Або ж відстрілювалися.

– Ти вбивав?

– Не знаю.

– Як так може бути?

– Може. Коли потім забирали прошите кулями тіло, як було знати, чия черга прошила твого вчорашнього товариша?

– Скільки загиблих було під час твоїх виїздів?

– Десь семеро.

– Ти міг не стріляти?

– Коли міг – не стріляв. Але коли ми затискали їх, починався вогонь з обох боків і навколо свистіли кулі, було не до роздумів – або ти, або тебе. Ми змушені були вбивати.

– З вашого боку були загиблі?

– Були поранені.

– Як поводилися ті, хто здався? Що ви бачили в їхніх очах?

– Найчастіше – якесь отупіння. Ще – страх, якийсь інший, ніж до того бачилося мені. Порожній, якийсь потойбічний погляд в одну точку. На запитання "На що ти розраховував?" – як правило, мовчання. Або: "Не знаю…"

– А хто втікав?

– Українці, росіяни, білоруси. Але найчастіше – вихідці з Азії: таджики, узбеки, киргизи.

– Що було причиною? Зі зброєю ж не тікають "подивитися, як люди живуть"?

– По-різному: під алкоголем, дідівщина, щось особисте. Одного разу було таке, що краще не розповідати.

– Взявся – кажи.

– Затримали дівчину.

– Звідки вона там узялася?

– Офіціантка чи перукарка. Без зброї, тому про опір та жорст­ке захоплення не йшлося.

– І що було далі?

– Що могло бути? Перелякана до смерті. Але ж гарна! Врахуй, сірих мишок у гарнізоні не було. Мабуть, їх відбирали десь у політвідділі, щоб офіцери могли жити повноцінно. І дівчата чудово знали, куди їдуть і чого від них чекають.

– Ти не відповів.

– А що відповісти? Нам тоді було кому 18, кому 19. Служили вже хто рік, хто півтора. Можна було про дівчат не думати? А тут така. Коротше, "ловили" ми її, точніше, робили вигляд, що ловимо, три дні. Всім було добре.

– А що далі було з тими, кого затримали після втечі зі зброєю?

– Знаю лише, що їх за день-два відправляли в Союз. Що з ними було далі, невідомо.

– А ви? Поверталися до звичної служби?

– Найчастіше – не одразу.

– Це як?

– Мабуть, ті, хто відправляв нас на завдання, хоч трохи розуміли, що може відчувати солдат, який убив товариша по службі. Або навіть "лише" привіз його труп, як я, водій…

– І що?

– От із цим нам рідне командування допомагало.

Як зняти напруженість після "спецоперації"

– Як можна було з цим допомогти?

– Перед строєм нам оголошували подяку "за мужність та витримку під час виконання особливо важливого завдання". Без подробиць, звісно. Двічі чи тричі оголошували про присвоєння звання старшини. А поза строєм видавали особливе "поощрєніє".

– А саме?

– Старшому з нас, себто офіцерові, видавали на руки певну суму марок. Звісно, йому "полагалось" більше, але й на нашу душу було. Нам казали: розслабтеся, хлопці, у вас є доба чи дві, а то й три "увольнітєльних", можете йти зняти напруженість в гаштет – такий собі ганделик у найближчому містечку. При таких же закладах – легально чи напівлегально – працювало щось типу будинку розпусти. Повернутися ми мали до такої-то години такої-то доби. І без НП, тобто надзвичайних подій.

– А чому ти сказав, що двічі чи тричі тебе оголошували старшиною?

– Бо жодного разу нам не вдалося повернутися, як сказали б тепер, до дедлайну. І без НП. А от без марок, без якихось елементів форми, пом'яті, з перегаром та ніби в тумані, де ти і з ким ти був, – вдавалося. Ясно, що про обіцяне старшинство після такого можна було забути. І так щоразу.

– Але напруженість знімали?

– Не те слово. Уяви 18-річного хлопця із села, який потрап­ляє в інший світ. Що він бачив, що встиг "на гражданці"? Хіба що кілька разів цілувався, далі кіно-танців і райцентру нічого не бачив. А тут усе яскраво, феєрверк емоцій, спиртне рікою, дівчата гарнющі! Море вже по коліна тобі, а тут іще безліч відкриттів: рольові ігри, секс-іграшки та багато іншого.

– А що ж старший офіцер, який мав приглянути за вами?

– А офіцер – не мужик? І марок у нього значно більше.

– Ти якось так усе описуєш, ніби хтось це "свято життя" для зняття стресу радянським солдатам організовував і забезпечував.

– Я тоді про це не замислювався. Потім уже багато чого доходило.

– Про що ти зараз?

– "Штазі", східнонімецька розвідка, працювала чудово. А то й не східнонімецька.

Далі була непроста частина розмови про "не все так однозначно" було з перебуванням тієї півмільйонної армії "освободителей" у Німеччині – найбільшого у світовій історії військового контингенту однієї країни на території іншої.

Радянська пропаганда піднесено розповідала, які щасливі були східні німці від того, що на їхній землі стоять сотні гарнізонів із радянськими військами. Радянські ж солдати коли-не-коли відчували на собі, що далеко не всі німці були раді нашому "захисту".

В одному з гарнізонів вночі вирізали весь караул. В іншому довгий час не могли знищити групу, яка вбивала караульних по одному. З-за дерев перед караульним раптом з'являлася гарна дівчина. Та ще й топлес. І поки караульний ціпенів, прилітав кинутий вправною рукою ніж. Та вистава з німецькою "мавкою" згубила не одного.

Ще в одній військовій частині за колючим дротом нашого гарнізону росли розкішні яблуневі сади. За європейськими звичаями, не заведено дерти яблука в чужих садах. Але хіба це було писано для радянських солдатів? Німці багато разів обурювалися варварськими набігами. Мало допомагало. Нарешті якогось дня двох солдатів знайшли мертвими з нашпигованими яблуками животами.

А скільки було не таких трагічних, але однозначних жестів щодо "радянського контингенту" із закликом "забиратися геть"? Стосунки радянської та східнонімецької спецслужб також не були безхмарні. Кожна вела свою гру, і солдати й офіцери, яким "підставляли" дівиць чи "допомагали" взяти участь у якихось інших "пригодах", були лише пішаками, якими легко жертвували. Притому обидві сторони.

– Ким ти повернувся зі служби?

– Рядовим.

– Що було потім?

– Служив. У міліції, потім – у поліції. Ти ж усе знаєш.

Досі я знав лише те, що він дослужився до підполковника, був не останньою людиною спочатку в області, потім – у столиці.

– Чому досі нічого не розповідав?

– По-перше, підписав бумагу про "нерозголошення". Здається, на 25 років. За те, що не розголошував, ще й доплата всі ці роки була.

– А по-друге? Коли ті 25 минули?

– Мабуть, це і є те "по-друге": давно.

– То чому лише тепер?

– Не маю відповіді. А чому інші й тепер про це мовчать? Я ж не один там був.

Замість епілога

Так, запитань багато. За його підказкою я розмовляв про це ще з добрим десятком людей. Жоден із тих, хто погодився зустрітися, не заперечив прямо, що саме так усе тоді відбувалося. Двоє сказали: "Все так і було". Але додали: "Не бачу потреби до цього повертатися". Або: "Не хочу про це говорити".

І нехай поки що про це погоджуються говорити окремі люди, маємо знати правду. Бо, хоч би як ми до цього ставилися, це й наше минуле.

Але нічого такого нам не потрібно в майбутньому.

Ні в армії, ні деінде.

Нічого радянського.

Водночас прірва пролягла між нами та ними, сьогоднішніми росіянами.

Загугліть "Группа советских войск в Германии" – і знайдете численні форуми, "сообщества боевых побратимов", канали та блоги, де із захопленням згадують "лучшие дни нашей жизни", обговорюють "подвиги ребят" і ностальгують за часами, коли Німеччину було розділено. Коли німців убивали на Берлінському мурі за спроби втечі з цього "світлого соціалістичного раю". Коли "воины-освободители" з цієї самої ГСВГ здійснювали свої "визвольні" рейди в Угорщину 1956-го та Чехословаччину 1968 року, щоб танками придушити опір тих, хто не хотів до такого "раю".

І останнє: після виведення з Німеччини, а потім розпаду Радянського Союзу та сама Уральсько-Львівська дивізія 1992-го перейшла під юрисдикцію Російської Федерації, до складу її збройних сил. Брала участь у Другій чеченській війні. Після низки трансформацій влилася до 20-ї гвардійської загальновійськової армії. Сьогодні ця армія прийшла вже на українську землю, воює на Харківщині та Сумщині.

Коло замкнулося.

Для них.

Але не має замкнутися для нас.

×