Скорботне сповіщення

Досі обов'язок сповістити рідних про загибель військового покладено на начальника ТЦК

Я знайома з родинами, де чоловіки або сини загинули під Іловайськом, а рідні довго не знали, що сталося. Родичі мусили самі їхати до моргів Дніпра. Моя подруга Оля пів року не знала, що з її чоловіком. У моргах його не було, серед поранених теж. Знайшли через збіг ДНК дітей. Олі зателефонували під час буденної поїздки у транспорті. Поруч не було жодної людини, яка могла б її підтримати.

Інша моя знайома, Валя, була вагітна, коли їй повідомили про смерть чоловіка на Донбасі. Дитину жінка втратила.

На початку війни, особливо влітку 2014-го, сповіщення про загибель і поранення відбувалися хаотично. Хтось дізнавався телефоном, хтось – із соцмереж, комусь приходила пошта з військової частини. А підтримкою могли бути слова "Соплі витерла – й ходімо оформлювати документи" (це теж із реальної історії вдови військового).

 

– Ти везеш одну мертву людину, а знайомишся з кількома живими, – розповідає член пошукової місії "Чорний тюльпан", а також один із організаторів Стіни пам'яті біля Михайлівського собору, а нині – лейтенант Збройних сил України Павло Нетьосов. Улітку 2014-го та пізніше "Чорний тюльпан" виїжджав на окуповану територію, щоб знайти та привезти додому тіла загиблих військових.

Військовий капелан ЗСУ Анатолій Кушнірчук наголошує, що скорботне сповіщення – це частина вшанування Героя. Воно важливе з багатьох аспектів, і один із них – підтримка рідних у проживанні втрати. Коли родичі горюють, постає питання: заради чого загинула моя рідна людина? І родини, які бачать повагу з боку суспільства та держави, сприймають це як частину важливих сенсів. Питання не лише у фінансовому забезпеченні, а й у пам'яті.

І Павло, і Анатолій апелюють до досвіду Сполучених Штатів Америки. Леслі було 17 років, коли вона стала солдатом армії США – це можливо за згоди батьків. За рік вона загинула в Іраку, підірвавшись разом із групою військових, які їхали машиною в колоні. Леслі була єдина пізня дитина. Ольга Вестфолл, військовий капелан Повітряних сил армії США, у складі команди сповіщення мала повідомити її матір про загибель доньки.

– Це був 2003 рік, війна в Іраку. Ми завжди мали на роботі парадну форму, щоб була можливість швидко перевдягнутися та їхати, – розповідає Ольга. – Сповіщення ніколи не робиться телефоном, тільки особисто. З центрального офісу приходить розпорядження й уся інформація. Ми приїхали до бідного району. Побачили будинок, що потребував ремонту. Дзвонили в двері, але ніхто не відповів. Сіли в машину й чекали десь годину, а потім спала думка: раптом не працює дзвінок? Ми стали стукати, й почули човгання. Мати Леслі побачила мене й офіцера в парадній формі та все зрозуміла, закричала: "Ідіть геть!" Було важко. Офіцер почав проголошувати текст офіційного сповіщення. Жінка впала, її трусило. Ми посадили її у крісло і спитали, кого можна покликати. Вона назвала подругу та людей із церкви. Друзі приїхали швидко й одразу все організували та домовилися, хто що робить. Хто залишиться з матір'ю Леслі, хто займеться господарськими справами, хто допомагатиме з похованням. Ми були впевнені, що вона має міцну підтримку та не залишиться сама.

Команда сповіщення бере на себе й організаційні та юридичні питання в особі офіцера, і психологічну та духовну підтримку в особі капелана. Міністерство оборони США гарантує, що сім'ї військовослужбовців отримають підтримку у скрутну хвилину, включно з усіма пільгами й іншими формами допомоги. Кожен військовий заповнює спеціальну анкету, де вказує, кого саме з найближчих родичів потрібно сповістити в разі його смерті, поранення чи зникнення. Це може бути одна людина, а може бути двоє чи більше. Також він залишає інструкції щодо виплати посмертної винагороди, невиплаченої заробітної плати й надбавок, розпорядження тілом і поховання.

Щойно до спеціального центру МО приходить інформація, її передають в регіон за місцем проживання родини. Місцевий військовий підрозділ негайно споряджає команду сповіщення у складі двох офіцерів. Як правило, один із них – офіцер, який власне проговорює офіційний текст сповіщення, а потім бере на себе всі юридичні й організаційні питання, пов'язані з похованням та оформленням документів, виплат, медичної інформації, другий – капелан, який надає духовну та психологічну підтримку родині, налагоджує зв'язок із місцевою церквою, з якою ідентифікує себе родина, допомагаючи організувати поховання.

Родину загиблого сповіщають особисто, без попередніх дзвінків. Інформацію до ЗМІ про загибель військового передають тільки після того, як дізнається родина.

Анатолій Кушнірчук – священник, який із 2014 року став військовим капеланом. Як капелан він проходив навчання у США та переніс їхній досвід до своєї місцевої громади. Місцева влада пішла назустріч. До 24 лютого 2022-го, коли інформація про загибель військового приходила до територіального центру комплектування, начальник ТЦК негайно вдягав парадну форму й терміново викликав свого заступника, капелана, представника місцевої влади, міського голову чи його заступника. Якщо це було можливо, знаходили когось із близьких друзів, обов'язково викликали швидку допомогу. Родину не залишали саму після оголошення сповіщення. Була допомога в організації почесного поховання, а капелан надавав душепастирську допомогу, шукав церкву, з якою ідентифікувала себе родина. Після 24 лютого в громаді Анатолія Кушнірчука намагаються дотримуватися процедури, яку запровадили до повномасштабного вторгнення, але команд сповіщення стало більше. Він розповідає, що подібний досвід є і в інших регіонах України, але лише за ініціативи самих громад.

Нині гине набагато більше військових, і система не витримує. А норми законодавства не регулюють усіх необхідних питань. Немає уніфікованої узаконеної процедури сповіщення, яка враховувала б і юридичні, і фінансові, і процедурні питання та турботу про психологічний стан найближчих родичів. В Україні питанням поховання військового займаються кілька відомств.

Павло Нетьосов каже, що досі обов'язок сповістити рідних про загибель військового покладено на начальника ТЦК (в минулому – військового комісара), і зазвичай ніхто не піклується про стан рідних, просто висилаючи їм лист або повідомляючи телефоном.

Ніхто не несе відповідальності, коли про смерть військового пишуть у соцмережах або пресі ще до того, як дізнається сім'я, або коли рідним дзвонять чи пишуть невідомі люди без узгодження з офіційними особами. І тільки від доброї волі конкретних людей залежить, чи буде юридична та психологічна підтримка в родини – держава ніяк цього не гарантує та не регулює.

Один із прикладів – історія мого друга, який зник безвісти під Бахмутом 2022 року. Його матері серед ночі на месенджер подзвонив незнайомий чоловік і сказав, що її син загинув. Як виявилося пізніше, це був побратим, який разом із загиб­лим був на завданні. Він бачив, як хлопець був смертельно поранений, а кацапи обстрілювали, щоб витягнути його було неможливо. Побратим був шокований, травмований і дезорієнтований смертю друга і був упевнений, що чинить добру справу, повідомляючи матері.

Офіційні ж особи не поспішали повідомляти, хоча всі контакти син надав військовій частині. Тільки після письмового звернення до військової частини матері нарешті відписалися, що син вважається безвісти зниклим – і буде вважатися таким, доки його тіла не знайдуть і не доставлять на підконтрольну Україні територію.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що мати перебувала за кордоном, бо так наполягав син. Добре, що знайшлися друзі біля неї, які допомагали пережити горе, і друзі в Україні, які допомагали розбиратися з органами влади. Довго не могли знайти речей – доводилося обдзвонювати велику кількість людей і вести ледь не детективне розслідування. Про якусь підтримку, супровід не йшлося. Навпаки – повна протидія, спротив і відфутболювання.

І Павло Нетьосов, і Анатолій Кушнірчук вважають, що сповіщати за кордоном рідних краще через відеозв'язок, оскільки відрядити команду нереально. Але важливо, щоб людина не просто повідомляла про смерть, а казала: "Я знаю, що робити, я буду поруч із вами весь процес поховання та оформлення документів, стану для вас опорою і підтримкою в цей важкий час".

– Ми зрозуміли, що військові – це не нещасні голодні люди в "дубку". Це Захисники, і ми їх шануємо та поважаємо, а не жаліємо, – говорить капелан ЗСУ Анатолій Кушнірчук.

Варто говорити не лише про формальні зміни законодавства, а і про зміну етики сповіщення і поховання військових у суспільній думці. До 2022 року існувало певне розуміння, яке склалося після 2014-го. Наприклад, пишучи пост про смерть побратима, люди цікавилися, чи вже знає родина. Було чимало випадків, коли дружина дізнавалася про смерть чоловіка із чужого посту у фейсбуку. Завжди питалося, хто допомагає родині, чи є якась підтримка й супровід. Після лютого 2022-го до війська додалося багато нових людей, не знайомих із цією неформальною етикою, та й система просто не витримала кількості загиблих, поранених, зниклих безвісти й полонених. І тепер нам усім слід вчитися поважати військових та їхні родини.

З іншого боку, складається враження, що зміни в законодавстві щодо поховання військових та сповіщення їх рідних не цікаві нікому. Єдина важлива зміна, яку прийняли під тиском волонтерів і родин загиблих, – це Порядок проведення військового поховального ритуалу, де чітко прописано й уніфіковано процедури: прощання, вшанування, транспортування тощо. Визначено склад почту для проведення військового поховального ритуалу – розпорядник, сурмач і барабанщик, почесна варта, прапороносна група тощо.

Щодо скорботного сповіщення – за всі роки війни ніхто не розглядав змін до законодавства – ні Міністерство ветеранів, ні Міністерство оборони, ні депутати Верховної Ради.

– Поки що змін у цьому питанні немає, обов'язок сповіщення родин покладено на ТЦК, – каже депутатка з Комітету з питань національної безпеки та оборони Соломія Бобровська.

Тож чи сформулює супільство запит щодо останньої шани загиблим військовим, пам'яті та підтримки їхніх родин?

×