"Скільки у Києві пам'яток? Провінційного масштабу – багато. Національного – обмаль"

В Україні вже 22 роки немає режиму, але смаку теж нема, вважає архітектор Лариса Скорик

Україна вже 22 роки незалежна – що вдалого і що невдалого збудовано за цей час?

– Вимагати від держави, що вийшла з комуністичного минулого, одразу почати будувати гарно – наївність.

У 1930-х панував авангард. На ньому вчилися найкращі світові архітектори, як Зага Гадід або її вчитель Рем Колгас. А укра­їнських за це розстрілювали. Наша нездійсненна сучасна архітектура похована в Биківні під Києвом – цвіт "бойчуківської школи" (митці-­монументалісти, послідовники Михайла ­Бойчука – ­започаткували модернізм в українському мистецтві 1920–1930-х. – "Країна"), ­професури Мистецької академії. ­Кожне місто й область має свою "Биківню". ­Загалом знищили 120 тисяч митців, лікарів, технічних талантів.Архітектура – дороге мистецтво. Вілли або палаци замовляли царі, правителі, багаті люди. Вони зазвичай добре ­вчилися. І не в одному поколінні. Тому розуміли, що треба наймати найкращих фахівців, міжнародного рівня. А своїх посилали вчитися у провідні архітектурні школи – щоб розвивалися й будували сучасні споруди.

В Україні переміг пролетарський смак. На Хрещатику виникло те, що назвали продовженням "українського бароко". Хоч воно не має стосунку ані до українського, ані до бароко. Якщо виріс на Софії чи Лаврі, їхніх чистих лініях, то ніколи не зробиш такого безумства, як Хрещатик. Олександр Довженко слушно назвав був його "виробом оскаженілого кондитера". Коли режисер споруджував кіностудію, запросив прекрасного ­архітектора Валеріана Рикова, який вибудував її ядро у стилі конструктивізму. Він же звів єдиний пристойний будинок на Хрещатику – номер 5. Ще більш-менш ЦУМ, арт-деко. А решта – псевдолатиноамериканський стиль: більшість Хрещатика списано з архітектури Латинської Америки. Ці зразки потрапили сюди ­після війни у фото­графіях західних трофейних журналів. Вирішили, що на темі кераміки ззовні, об'ємних кахлів та нібито оригінальних завершень будинків можна зіграти. Хоча такого в Україні ніколи не було. Це смаки неосвіченого плебсу, який правив державою дуже довго.

З людьми радитися варто?

– Дуже прикро, що плазуємо перед думкою "громадськості". У лапках, бо громадськість теж повинна бути освічена і професійна. Для України це катастрофа, адже навіть у законах про будівництво записано, що мусить бути "громадське обговорення".

Зараз щось змінилося?

– Ми досі параноїдально боїмося скла. А світлобоязнь – це одна з ознак сказу. Це хвороба. В Україні в нових будівлях скла використовують дуже мало. Кажуть, нібито чужорідне. Це при тому, що цілий світ перейшов на архітектуру авангардизму, яку в 1930-х імплементували в Європу "бойчукісти". Це був прототип Баугаузу (німецький напрямок авангардизму в архітектурі. – "Країна").

Маємо дуже мало освічених приватних замовників. Подивіться на висотки, що завершуються рюшами, капітелями "під старину". А як ці люди облаштовують власні садиби, свої палацики? Переважає "а ля Версаль", псевдоанглійський чи псевдомавританський "стилі". Адже їх ніхто не вчив ані стилю, ані його чистоти. Хіба що пам'ятають дитячі казки із замками й вежами – тепер скрізь навколо Києва набудовано тих башточок без міри. У місті, що було чисте, вже перебудовано чи добудовано. А чистого було дуже мало, бо в ХІХ столітті запанувала прикажчицька еклектика. І трохи модерну.

Але вдалі проекти трапляються?

– Так.

Наприклад?

– Є архітектори, смак яких я поважаю. Це В'ячеслав Морськой, Віктор Ширяєв, Георгій Хорхот. На початку незалежності на проспекті Перемоги була страшна стара лазня. Обдертий будинок, одразу за парком КПІ. Його викупив один банк і замовив Хорхотові проект. Із того жахіття він зробив дуже елегантну річ із пропорціями, і навіть зберіг аскетичність, трикутник портика. Але все в сучасному виданні. Ніяких загравань зі псевдостаровиною.

Ширяєв зробив чудовий будинок на Іллінській вулиці. Сучасний, елегантний і вписаний у середовище.Якщо бездарна річ з'являється в літературі, живописі, графіці, то це не така велика біда. Прийде час, і її усунуть. А архітектура стоїть не одне й не два десятиліття. І псує смак багатьох поколінь.

Як цьому протистояти?

– Коли замовник каже: "Хочу, щоб були колони, або пілястри, або капітелі", треба мати мужність сказати, що це – паскудство. Бо це зовсім інша епоха. Але більшість архітекторів на це йдуть, бо – платять. Платять і за кількість квадратних метрів – що більше витиснеш із ділянки, то вищий гонорар. Тоді й виростають отакі страшні "болти", як на Кловському узвозі (хмарочос на Кловському, 7. – "Країна"). На нього "накладається" лаврська дзвіниця, і нікого це не хвилює.Зараз уже немає режиму, але смаку теж нема. У нашій академії молодих архітекторів анонімно опитували їхні колеги з Лондона: "Що з новозбудованого в Києві вам подобається?" Траплялись жахливі відповіді: нове "псевдо" деякі студенти архітектури хвалили. Бо тато, мама водили їх повз ті будинки й казали: "Ах, как ето красіво!"

Лондонці теж сміються з модерної архітектури.

– Сміятись над експериментами – зовсім інша справа. Кожен етап розвитку архітектури може бути переломний. Не скажу, що Норман Фостер мені надто подобається (британський архітектор, автор одного із сучасних символів Лондона – Сент-Мері Екс, 30, інших ­скляних хмарочосів. – "Країна"). Більше Сантьяґо Калатрава (каталонський архітектор, ­автор футуристичних споруд, зокрема телекомунікаційної вежі в Барселоні, Олімпійського стадіону в Афінах, мостів, ­хмарочосів. – "Країна"). Він – неймовірної сили і винахідливості митець.

Зараз у Грузії цей новий каталонський стиль став популярний.

– О, їм ще далеко до Калатрави. Грузія пішла шляхом досить оригінальних сучасних форм, але вони не завжди функціо­нально виправдані. Називають це "прозорістю", але не все має бути однаково прозоре в архітектурі. Наприклад, нідерландське посольство на Контрактовій площі в Києві. Жодної прозорості, але зроблено ідеально – у пропорціях, сучасно, чудово вписується в історичну забудову. Наші неодмінно напхали б туди якоїсь ліпнини, дрантя понасовували і сказали б: "Ми вписалися в київський стиль". Немає київського стилю. І не було ніколи. Наприкінці ХІХ століття, звідки більша частина архітектури міста, був стиль "прикажчицький". Навіть не купецький, бо багаті купці перебували здебільшого за кордоном. Якщо ж будували собі щось, то наймали тамтешніх архітекторів. Або, в крайньому разі, виписували когось із Петербурга чи Москви. Який він київський? У Києві були ­Софія, Лавра, чудовий Поділ, рибальський і шевський цехи, прекрасні зразки старого, високого смаку достойних міщан. А прикажчицький стиль – це типова провінційна архітектура. По всіх губерніях так будували незаможні міщани.

Потрібно власний стиль розвивати?

– Треба йти своїм шляхом, але дивитися на те, що робиться навколо.Стилі ніколи не були ізольовані. ­Ренесанс ішов по цілій Європі. Однак завжди знайдете відмінність між французьким, фламандським чи італійським Відродженням. Так само як і різницю між французькою та німецькою готикою. Стиль має, бути загальний. Але підложжя, ґрунт диктують свої особливості.

Держава повинна якось коригувати це?

– Архітектуру мають творити фахівці. Держава може бути лише замовником. І тоді можна судити про культурний рівень тих, хто вважає себе її представниками. А в нас усім заправляють "шарікови" і "швондєри".

Із Гостинним двором була катавасія, не інакше. Гостинний двір – історична спадщина? Збудований 1982 року? Він нічого спільного не мав із Гостинним, який колись там стояв. Як можна мати клепку в голові й не розуміти, що такий простір краще перекрити, щоб туди не падав дощ і не була грязюка? Перекрити склом – і можна використовувати за різним призначенням: від концертів до виставок. Але треба було кричати, що "ми дбаємо про збереження історичного середовища" і на цьому стати народним депутатом. Як це зробив Олександр Бригинець.

Як ставитеся до відбудови Подолу?

– Негативно. Хоч можна було б вирівняти все і зробити модуляцію: від Кон­трактової площі до того, що набудував Бабушкін (головний архітектор Києва 1996–2003 років, автор офісного центру "Поділ-плаза" та багатьох інших сучасних споруд на Подолі – "Країна") та інші. Гармонійний перехід від теми в тему. Якого біса відбудовувати те, що ніколи не стояло?

І треба враховувати містобудівні потреби. Коли беруть із кварталу один будинок, роблять, і всі кричать, чи він туди вписується, чи ні, я кажу: "Слухайте, але ж треба зайнятися цілим кварталом!" Усе, що робилося в Києві й у кожному місті, – це була поквартальна забудова. А на Подолі все роблять шматками.Дуже важливо – не підроблятися під ­старий стиль. Бо ми не зробимо так, як робили ті, хто колись будував. Ми вже зовсім інші люди, маємо зовсім інший менталітет, інші потреби. Матеріали, технології – також інші.

Як справи з реставруванням?

– Достойні пам'ятники реставрувати ­необхідно. Але що в нас реставроване? По три поверхи понадбудовували над тим, що справді є пам'яткою. Зате скільки познаходили "нововиявлених пам'яток" – якісь флігелі в якихось задрипаних двориках. Це дуже вигідно: бо якщо хтось хоче там щось збудувати, то має роздати купу неофіційних "внесків".

Скільки в Києві пам'яток? Провінційного масштабу – багато. Національного – обмаль. І от із ними потрібно працювати. Їх не треба "відновлювати" так паршиво, як зробили з Успенським собором Лаври чи Михайлівським монастирем. А ідея "відбудови" Десятинної церкви, якої ­ніхто ніколи не бачив? Хтось дурить державних людей, що це потрібно й бого­угодно. А насправді – фальш.

Як упорядкувати архітектурний безлад?

– Я виню найперше свій цех, тобто всіх архітекторів і архітектурну спілку. Має бути професійна палата, що диктуватиме умови.

Але як це робити в такій корумпованій країні? Я працювала рік над законом "Про регулювання містобудівної діяльності". Він у будівельній справі знищував корупцію щонайменше на 70 відсотків. Нині ж повертаються до ручного управління, щоб за все була мзда. Тепер не так погано, як, приміром, було сім років тому, але можемо прийти до того самого.

Чому житлові комплекси будують, як під копірку?

– Ви подивитесь, хто потім у них житиме? У квартири вкладають гроші, щоб згодом перепродати. У таких людей є по кілька будинків, зокрема й за кордоном.

Це – "дохідні доми". Їхнім власникам смак не потрібен. Їм потрібна жива копійка. Тож переважно ці комплекси жахливі, хоч би як їх називали: "Ізумрудний" чи "Діамантовий".

Що зробити, аби Київ став комфортніший для життя?

– Із київського ядра треба максимально виносити офісні, ділові комплекси, банки. І не має значення, де вони будуть, – на Лівому березі чи в найдальших районах Правого.

Політичний центр перенести не можна. Він завжди був і залишається в ядрі кожної столиці. А от частину додаткових до нього структур – третій-четвертий рівні – варто винести.Але зробити так, щоб у Києві всім було добре, неможливо бо кожен по-своєму бачить своє "добре".

Діяти слід за здоровим глуздом. Для цього потрібен зонінг – чіткий розподіл землі міста на зони із зазначенням: де, що, коли, скільки, як, на якій території і з якими обмеженнями.

Як він складається?

– У містобудівному кадастрі зазначено все: що є над землею, що під нею. На основі генерального плану і кадастру, що оновлюється кожен другий день, треба розробити зонінг. Наприклад, ви живете в Австралії, а хочете купити ділянку в Києві й побудувати на ній щось. В інтернеті все має бути виставлено: карта Києва, зонінг, його регламент – що саме можна звести на конкретній ділянці. ­Людині треба лише подати заявку на цю землю, і їй одразу видають містобудівний паспорт: що там можна зробити, яке призначення будівель, які параметри, яка відстань має бути до найближчих споруд, який коефіцієнт забудови, скільки має бути зелені.

Малі міста теж повинні розвивати за правилами зонінгу?

– Обов'язково. Зонінг має бути всюди. Для містечок це простіше. Там може бути детальне планування.

Якою бачите Україну в майбутньому?

– Дуже хочеться, щоб у нас виховували ­хоча б до п'ятого класу в усіх школах так, як у японців. Щоб учили естетики на ­рівні хореографії, живопису, музики, графіки. ­Нехай діти будуть програмістами або ­підуть у медицину. Це не має значення. Але вони ­виростуть здатними до проявів духовності.

×