Шанси реформувати Національну академію наук ізсередини дорівнюють нулю. Потрібне зовнішнє управління

ЦІЛЕ ПОКОЛІННЯ ПЕРСПЕКТИВНИХ УЧЕНИХ ВТЕКЛО З УКРАЇНИ НАЗАВЖДИ

З етичних міркувань я довго відмовчувався, доки в медіа котилася хвиля прославлення покійного президента Національної академії наук Бориса Патона. Аж ось НАНУ подала голос і устами академіка Владислава Гончарука повідала низку істин. Землі лише 15 тисяч років, її центр складається з водню, а рівняння Ейнштейна – неправильне, розповів він в інтерв'ю.

Гончарук був одним із п'яти претендентів на крісло президента академії. Шановний багатолітній директор Інституту колоїдної хімії та хімії води НАНУ. Це й пояснює, звідки в нього півтори тисячі "наукових" публікацій. Адже однією з традицій НАНУ є включення директора у співавтори всіх статей, народжених в очолюваному інституті. Втім, навіть таке "право першої ночі" не допомогло б, якби не інший академічний ресурс – інститутські журнали-"мурзилки", в яких директори без жодного рецензування друкують, що їм заманеться.

 

Більшість академіків НАНУ дружать із головою і не намагаються спростувати закон всесвітнього тяжіння. Проблема в тому, що академія не має фільтрів і процедур, що давали б змогу відокремлювати "дослідників пласкої Землі" від реальних учених. Гончарук зробив академічну кар'єру, впродовж якої ніхто з колег не насмілився публічно поставити запитання, як такий екземпляр може очолювати науковий напрям, керувати інститутом, вирішувати долі молодих дослідників та визначати, на що витрачати кошти платників податків.

Це не випадковий недогляд. У НАНУ діють правила закритого клубу. Все вирішується не незалежною експертизою з об'єктивними критеріями, а клубним "міжсобойчиком". Одне з правил – не озвучувати фактів, неприємних для членів клубу. Тому мовчать про антинаукову маячню, плагіат, фальсифікацію результатів, феодальне право включення начальства у списки авторів, тим більше – про відсутність реальних результатів та публікацій у визнаних наукових журналах. Гончаруку ніхто з колег не скаже правди в очі – бо ж завтра їм разом дерибанити бюджет шляхом підкилимних домовленостей і голосувати один за одного під час "демократичних" процедур автономної та самоврядної академії.

Ще у клубі заведено ностальгувати. Час там зупинився в ранніх 1980-х, коли розжирілий від нафтобаксів брежнєвський совок задовольняв забаганки науки без об'єктивних критеріїв. Розподіляли їх також на "міжсобойчиках". Тільки тоді обов'язковими для вступу до "клубу небожителів" були членство в КПРС і співпраця з КГБ. Ще одна цитата з інтерв'ю Гончарука: "В Украине с 2014 года очумели, одурели, уничтожили свою страну, индивидуальность, интеллект. Я родился и получил образование в Советском Союзе и горжусь тем, что был в Компартии. Она тоже дает определённую ширину понимания социального общения".

Не всі академіки такі ж відверті. Патон, наприклад, ніколи публічно не згадував, як підписував відкриті листи із засудженням академіка Андрія Сахарова. Серед них є українські патріоти, які вболівають за незалежність. От тільки здебільшого бачать її як відокремлення УРСР від Москви. Мріють, щоб усе знову було, як у милих їм 1980-х. Тільки під синьо-жовтим прапором. У НАНУ їм практично вдалося зберегти заповідник совка, хіба з поправкою на відсутність нафтобаксів.

Патон просидів на троні української науки з 1962 року й аж до смерті. На його столітньому фоні незмінні 70-річні директори інститутів почуваються хлопчиками. Система замкнулася сама на себе. Ціле покоління перспективних, талановитих науковців назавжди втекло – хто в еміграцію, хто в бізнес та інші далекі від науки сфери життя. У безлюдних і роками не опалюваних корпусах інститутів збираються до 10 відсотків подвижників, готових на самопожертву тривалістю в десятиліття заради того, щоб бодай недогарок від світоча знань жеврів в Україні. Решта просто не знайдуть іншої роботи. Бо не знають мов, щоб шукати себе за кордоном, і ліниві для роботи в бізнесі. Вони регулярно приходять на роботу, бо її в НАНУ оцінюють не за результатами, а за табелем трудоднів. Днями ганяють чаї, згадують прекрасні брежнєвські роки та прославляють Патона, який зберіг їхній заповідник.

Академія наук перетворилася на найбільшу в країні богадільню – фактично соціальну службу з працевлаштування та мінімального фінансування тисяч людей із вищою освітою, не здатних створювати додану вартість і конкурентоспроможний продукт. Найбільше там бояться конкуренції з об'єктивними критеріями оцінювання та незалежним рецензуванням. А головне – з розподілом фінансування за результатами досліджень, а не за "договорняком".

Мізерне фінансування розмазується рівномірно по всіх 163 наукових установах і 46 дослідно-виробничих підприємствах НАНУ. За най­оптимістичнішими оцінками, працюючих лабораторій, які дають інтелектуальний продукт навіть у нелюдських умовах, майже 70. Приблизно по одній живій на три мертвих інститути. Решта продукують по півтори тисячі статей ні про що у своїх "мурзилках". Розподіл коштів частково пропорційний числу працівників, а ще більше – політичному впливу директорів усередині "клубу".

Торік мені довелося побувати на одному з найцінніших об'єктів нашої науки – досі недобудованому гігантському українському радіотелескопі. Літній академік, який справді чимало зробив для науки світового рівня, з пафосом розповідав про уряд, який не може знайти сміховинні в масштабі країни 30 мільйонів гривень для завершення ГУРТу. Я обережно нагадав, що бюджет Академії наук торік становив майже 5 міль­ярдів. Розподіляє їх президія НАНУ. Тобто виключно в коридорах академії слід питати, чому вони фінансують купу непотребу – наприклад, 365 мільйонів ідуть на медичне обслуговування працівників НАНУ, – але не можуть знайти 30 мільйонів на прилад світового значення. Академік подивився на мене без жодних ознак розуміння і продовжив пафосну промову про неспроможну державу.

Також у "клубі" зберегли головну традицію совкової науки – ізоляцію від зовнішнього світу. "Какодєміки" не друкуються в міжнародних журналах. Вони їх навіть не читають! Знання англійської не було необхідною умовою для наукової кар'єри за залізною завісою. Це вони щиро вважають не своєю проблемою, а зовнішнього світу. Віт­чизняну науку очолюють люди, які десятиліттями не читають нічого, крім своїх і російських "мурзилок". Не дивно, що замість відстежування тенденцій сучасної світової науки вони спростовують Ейнштейна.

Десятиліття патонівщини призвели до руйнації української науки. Якщо хочемо стати частиною "економіки знань", слід почати з чесного визнання катастрофічного стану справ і не зводити його лише до браку коштів на науку. Вимагати більшого фінансування треба, але лише одночасно з повним реформуванням структур, які ці кошти розподіляють і використовують.

 

Академія наук не хоче реформ. Для консолідації трудових колективів на захист інтересів правлячого "клубу небожителів" має страшилку. Академічний варіант "інакше Путін прийде" звучить як "загроза тотального дерибану". Головний елемент міфології про велич Патона також про це. Йому в заслуги ставлять не розвиток науки, а те, що у страшні 1990-ті не дав роздерибанити майно. Це частково правда. Наприклад, порівняно з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка майно і землі НАНУ можна вважати ідеально збереженими. І саме цим, бо жодного іншого успіху за роки незалежності країни в академії немає, академіки аргументують збереження своєї самоврядності та непідлеглості зовнішньому оцінюванню, а тим більше – зовнішньому управлінню. Спроби заїкнутися про нього оголошують "підготовкою великого дерибану".

Сила страшилок у тому, що вони апелюють до психотравм, комплексів та емоцій. Відключають критичне мислення навіть у адекватних. Варто закликати зайнятися реформуванням НАНУ, як на голову одразу летить купа лайна, в тому числі – від справжніх учених, які змушені робити науку в стінах академії. Бо більше немає де.

Ключовою реформою НАНУ має стати розподіл коштів за об'єктивними критеріями, результатами досліджень, а не за договорняками директорів і президії. Замість того щоб підтримати жорстокі, але необхідні реформи, після яких ці вчені отримали б інші умови праці, вони підспівують академічним "небожителям". Не тому що не розуміють, чи "в долі". Усе гірше. Вони глибоко травмовані спогадами про 1990-ті. В усьому бачать загрозу дерибану нікому не потрібних напіврозвалених інститутів. Гідні вчені використовують своє ім'я та авторитет для прикриття таких, як Гончарук, бо панічно бояться, що замість реформи НАНУ ліквідують, а їх виженуть. Тут безсилі раціональні аргументи, що повторення дерибану навряд чи реальне. Не спрацьовують етичні аргументи: люди, які ніколи не порушували ні засад наукової етики, ні порядності, вважають цілком прийнятним виступати в одному строю з фальсифікаторами і плагіаторами. Вважають, що роблять це заради збереження науки. Десь так чесні вчені у нацистській Німеччині та СРСР "заради науки" слугували прикриттям для системи, мейнстримом у якій були не вони, а псевдовчені на зразок Менгеле чи Лисенка.

Ще одним маніпулятивним прийомом є зміщення акцентів у дискусії про фінансування науки. Варто лише заїкнутися, що в такі "самоврядні" руки, як президія НАНУ, не варто давати кошти платників податків, як піднімається істеричний вереск, що у хронічно недофінансованої науки намагаються забрати останнє. Держава виділяє на науку мало. Це ледь не єдиний пункт, з яким згодні всі, хто хоча б щось розуміє в науці. Але інше запитання: ким, як і на що їх розподіляють? Чи реально використати ефективніше? Усі, хто бодай якийсь час працював у науці на Заході, погодяться, що навіть нинішні копійки можна освоїти з більшим результатом. Наприклад, якщо припинити розмазувати рівномірним шаром, а фінансувати лише найрезультативніші наукові команди. Але президія ніколи не піде на таку розстановку пріоритетів. Ще ніхто, кому випав фарт монопольно і непрозоро розподіляти матеріальний ресурс, добровільно від цього не відмовлявся.

Збільшенню бюджету науки заважає не лише загальне нерозуміння так званих політичних і бізнесових еліт. Коли президент Володимир Зеленський публічно пообіцяв мільйон доларів за розробку вакцини проти коронавірусу, наочно показав повне провалля в уявленнях можновладців про те, як функціонує наука. Вони не розуміють, на якій стадії і в якому масштабі в неї слід інвестувати, щоб вчасно мати вакцини, тести, гаджети та інші "бонуси".

Не меншу роль грає те, що багато хто з псевдоеліт хоча б побіжно, але стикався з нашими науковими установами і бачив цю імітацію діяльності. Купа можновладців за останні десятиліття "для престижу" прикупила собі липові дипломи кандидатів і докторів наук. Після цього не можуть з повагою ставитися до науковців, бо ж не здатні розрізнити тих, хто їм ці дипломи продав, та справжніх учених. Побачене викликає в людини з бізнесу здорову реакцію: "Я в таке свої гроші не інвестував би ніколи". Коли ці люди з бізнесу стають міністрами чи нардепами, вони не вкладають у науку коштів платників податків. Тож без реформування науки питання її нормального фінансування навряд чи можна вирішити. І послідовність має бути саме такою: спершу реформа, потім суттєве збільшення видатків, а не навпаки.

Крім НАНУ, кошти платників податків їдять ще чотири Академії – аграрна, медична, педагогічна і правова.

Національна академія аграрних наук – заповідник лисенківщини (псевдонаукова школа під керівництвом Трохима Лисенка, радянська кампанія проти генетики, яка розпочалася в середині 1930 років. – Країна). Там ще з часів вирощування "гіллястої пшениці" науки немає. Є лише величезні земельні угіддя, довкола яких точаться корупційні скандали. Чи не єдина її установа, яка справді має цінність, – заповідник Асканія-­Нова. Втім, його давно треба передати Міндовкілля.

Академія медичних наук – солідна та серйозна. От тільки зайнята не наукою. Всі її інститути насправді є не науково-дослідними установами, а тільки лікувальними. Їх слід назвати клініками та прирівняти до інших медичних закладів національного рівня підпорядкування.

Академія педагогічних наук – взагалі наруга над словом "академія". Звідти найчастіше беруться найяскравіші кейси про плагіат, липові дисертації та багатослівні публікації ні про що. До практичної педагогіки ця "висока наука" стосунку не має. З точки зору наукометрії, тобто оцінки публікацій у міжнародних журналах, цитування статей тощо в науковому просторі, її також не існує.

Про Національну академію правових наук не володію інформацією. Але навіть якщо уявити, що там усе ідеально, – це лише одна галузь знань, специфічна, тож розмови про загальний стан науки не стосується.

Є відомчі наукові інститути, підпорядковані міністерствам – МОН, Міндовкілля, МОЗ, Держлісгоспу, Держрибгоспу, Держгеонадрам, навіть Міноборони та МВС. Стан їхній різний – від повної руїни (знаю інститут, де у штаті лише директор, а єдиний актив – печатка) до дуже пристойного, на заздрість НАНУ. Але сумарний бюджет цих установ – 1–2 відсотки загального фінансування науки. Вони мають виконувати дослідження на замовлення своїх міністерств. Практично не йдеться про фундаментальні дослідження. Прикладні також обмежені науковим забезпеченням управлінських функцій міністерств – "хазяїв" цих установ. Тож загальної картини вони не визначають.

Є університетська наука, яку найчастіше протиставляють академічній. Обсяг її фінансування торік – одна десята бюджету НАНУ. 2021-го це співвідношення очікується 1:20. Достатньо подивитися нормативи лекційного навантаження, за яке викладач отримує зарплату, щоб зрозуміти: на науку йому не лишається часу. Хоча є викладачі-подвижники, які прихитряються з аспірантами й дипломниками робити вартісні дослідження, брати участь у міжнародних проєктах, вигравати гранти. Кількості таких "напівпідпільних" наукових груп ніхто не рахував. Приблизно йдеться про пару-трійку десятків, при тому що в країні офіційно понад 400 вузів. У кількох десятках найсолідніших є окремі наукові підрозділи, де працюють звільнені від викладання дослідники. Саме вони з'їдають левову частку фінансування університетської науки. Розподіл коштів так само непрозорий, як у НАНУ. Ректори мають "договорняки" з Міністерством освіти і науки. Теж без жодних об'єктивних критеріїв, наукометрії тощо. Результат очікуваний – приблизно таке ж співвідношення справжніх учених та імітаторів бурхливої діяльності, як у НАНУ. Є і свої "мурзилки", і аналоги "какодє­міка" Гончарука. Наприклад, проректор Національного авіаційного університету професор Юрій Тесля, автор антинаукової "теорії несилової взаємодії".

Порятунок науки в Україні – це на 90 відсотків порятунок НАНУ. Без її радикальної реформи врятувати українську науку від остаточної деградації неможливо. І шанси на те, що реформи відбудуться зсередини, дорівнюють нулю. Це засвідчили результати виборів президента, віцепрезидентів і президії НАНУ. Щоб українська наука змогла ожити, для початку слід поховати живих мерців від науки, припинити гратись у "самоврядність" клубу самозакоханих "какодєміків", ввести до НАНУ адекватне зовнішнє управління. Модернізувати те, що ще можна, і ліквідувати решту.

Інакше ще одне покоління молодих учених втече до здорового світу, де немає директорів із тисячами дутих публікацій. У дбайливо збережених Патоном напіврозвалених корпусах інститутів залишаться привиди Брежнєва, вахтери і прибиральниці.

×