Що цікаво дізнатися про мене? Що я – шульга? Що все життя страждала на безсоння? Що я завжди була конфліктна? Що могла бути одночасно марнотратною і жадібною, сміливою і боягузкою, королевою і скромницею? Що була затятим футбольним уболівальником? Що любила їсти оселедця, ніжно називаючи його "сєльодой"? Що ніколи не курила й не любила курців, що від келиху вина в мене починала боліти голова? З прожитого я винесла просту філософію. Люди не діляться на класи, раси, державні системи. Люди діляться на поганих і хороших. На дуже хороших і дуже поганих.
Невже люди без совісті стають сьогодні героями нашого часу?
Вдруге народитися не вдасться. Живи своє!
У мистецтві не важливо "що". Найважливіше – "як". Треба, щоб дійшло до кожного, щоб душу зачепило – тоді це справжнє.
Поклони – частина спектаклю.
Люблю вираз про своїх партнерів: у них розумні руки. З дурними руками не потанцюєш. Обов'язково завалять, перетримають, поквапляться.
Життя буває несправедливе до таланту. Але поет, композитор, художник проб'ються крізь час. Якщо мають термоядерний заряд енергії, звісно.
Лише технікою світ не підкориш. Танцем потрібно роз'ятрити душу, змусити співпереживати, викликати сльози.
Ніколи не любила тренуватися й репетирувати. Думаю, це і продовжило мою сценічну кар'єру: мала не змучені ноги.
Як же заважала буденна вульгарна заздрість, амбіції, зарозумілість, наклепи, безглузді чутки! Найважче давалася незалежність. Ось що розкіш. Що насправді людині потрібно? Про інших не знаю. А про себе скажу. Не хочу бути рабинею. Не хочу, щоб невідомі люди вирішували мою долю. Нашийника не хочу. Клітки – навіть платинової – не хочу. Голову вгинати не хочу, і не буду.
Від зморшок нікуди не дінешся. Дідусь або бабуся, які молодяться, – це смішно. Знаєте, є старий сад і новий сад. Але доглянутий він чи ні – це інша річ. Те саме з людським обличчям: завжди видно – доглянуте воно чи занедбане.
20 років тим і прекрасні для будь-якої жінки, що тоді вона чарівна впродовж цілої доби. А до 30, на жаль, вона чарівна вже годин зо три на день. Далі – ще менше. А в 50 сяє п'ять-сім хвилин. Та й то з макіяжем.
Японська кухня – ідеальна їжа для балерин.
Дієти не потрібні, треба менше жерти!
Я більше люблю пиво з сосисками, ніж солодке. А взагалі, люди не придумали нічого смачнішого за хліб з маслом.
Чоловікам завжди подобалися красиві фігури. Не думаю, що балерини підкорювали їх своїм розумом.
Закохані здіймаються над буденністю, дріб'язковістю життя. Вони живуть в іншому вимірі.
У Росії популярні жіночі детективи. Їх друкують мільйонними накладами. Що з них можна витягнути? Злодії, еротомани, садисти, вбивці. Кров. Кулі. Доблесні сищики. Це те, що відбувається з нашою країною? А варто було б іноді читати і Лєскова. Може, краще зрозуміємо, чому ми такі, як дійшли до такого життя. Звідки витоки? Куди причалимо завтра?
Будівельним матеріалом радянського суспільства був страх. Цей цемент чіпко тримав систему.
Америку відкрила для себе 1959 року і зрозуміла, що американці – вільні люди, а ми – підневільні. Що їхнє життя – в достатку, а наше – в бідності. У них – вигоди, у нас – тяготи.
Кожне місто має свій запах. Я це відчуваю вже в аеропорту. Мюнхен пахне автомобільними лаками. Прага – камінним димом. Токіо – соєвим соком. Мадрид – мигдалем. Москва – вуличним сміттям. Брюссель – мокрою покритою мохом хвоєю.
Нічого не змінилося в нашому житті. Та ж рабська залежність від примх влади.
1939 року в Москву приїхав Ріббентроп (Йоахім фон Ріббентроп – міністр закордонних справ Німеччини. – "Країна") підписувати сумнозвісний пакт. Його повели на "Жізель". Він сидів зовсім близько від мене. Сивий, прямий, породистий. Від великого персня на його руці йшло таке сяйво, що рябіло в очах. Каратів – тища! Він умисно грав відблисками свого ювелірного дива, виклавши довгі пальці на бордюр ложі.
Я жила – собі кажу – чесно. Ні дітей, ні старих, ні тварин – не кривдила. Друзів не зраджувала. Борги повертала. Добро пам'ятала і пам'ятаю.
Не люблю метушні – ні на сцені, ні в житті. Зайві слова теж не потрібні.
Людська біологія така: заздрість, пожадливість, віроломство, брехня, зрада, жорстокість, невдячність. Хіба встоїть проти них чуйність, жалісливість, співчутливість, доброта, самопожертвування? Дзуськи. Нерівний бій. Але в кожному поколінні, в кожному куточку землі, в забутих Богом просторах народжуються й несуть свій хрест хороші люди. На них тримається земля.
Багато разів бачила, як випробовує життя, вручаючи людині владу. Одиниці витримують.
Якщо робота – свято, то і одяг має бути відповідний.
У мистецтві не може бути ні прогресу, ні регресу: Бог дає людині щось, або не дає. Виробити талант не можна, а техніку – будь ласка.
Займатися улюбленою справою, до якої є здатність, – це щастя.
Не сказала б, що я надто дисциплінована. Звичайно, не розігрівалася перед спектаклем гарячим душем, але пам'ятаю, як мені кричали: "Боже, вже третій дзвінок, а вона тільки фарбує вії".
Розчарувань було багато. Єдине, що ніколи не розчаровувало, – професія.
Мій батько вірив у комуністичну утопію. Що можна ототожнити слова "моє" і "наше". Не хотів або не міг побачити, що між "моє" і "наше" мільйони світлових років. Що комуністична затія ворожа і осоружна людській натурі.
З дитячих років я не в ладах з неправдою. Вона мене дратує гірше, ніж червона ганчірка бика. І в мистецтві, і в житті.
Часто запитують: як ви запам'ятовуєте рухи, їх послідовність? Не зможу пояснити, як тіло запам'ятовує часом важкий пластичний текст. Частенько весь балет за усіх виконавців роками тримаєш у голові.
З Коко Шанель мене познайомив Серж Лифар (український балетний танцівник і хореограф, згодом отримав французьке громадянство, один із найвидатніших танцівників XX ст. – "Країна"). Вона зустріла нас у своєму бутику – струнка, виснажено худа. Простягнула зморшкуваті руки. Їй було за 80. Спеціально для мене змусила манекенниць продемонструвати свою колекцію осінньо-зимового сезону. Коли їй не подобалося, як ті рухалися, підводилася й показувала, як потрібно носити одяг. У ті хвилини Коко виглядала на 20 років.
Люблю все, що модно, бо модне віддзеркалює час.
Одяг диктує поведінку.
Нікому ніколи не заздрила. Жила балетом. Іншого нічого в житті робити толком і не вміла. Мало тільки зробила. Значно більше могла б. Але й на тому спасибі.
Не змиряйтеся! До самого кінця не змиряйтеся. І навіть тоді – воюйте, відстрілюйтесь, у сурми сурміть, у барабани бийте. До останньої миті боріться. Мої перемоги тільки на одержимості, переконаності, настирливості й трималися. Характер – це і є доля.
Елегантність мені давалася кров'ю.
Щоденник укладено за інтерв'ю балерини й цитат з автобіографічних книжок "Я, Майя Плісецька", "Читаючи життя своє"
5 
1
Коментарі