Москва заперечує допінгові шахрайства так само, як і свою агресію на Донбасі
Скандальна публікація у New York Times про масштабне використання допінгу росіянами на зимових Олімпійських іграх у Сочі 2014 року не сколихнула по-справжньому світової громадськості – ані спортивної, ані тим більш політичної. З одного боку, зіграло роль небажання світових бюрократів загострювати стосунки з Росією. Мляві погрози не допустити фальсифікаторів і брехунів до участі в черговій Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро, скоріш за все, так і залишаться погрозами. А з другого боку – одкровення New York Times не відкрили нічого нового. Протягом останніх кількох років ми тільки те й робимо, що читаємо про всілякі витівки росіян на міжнародній арені. То про пійманих на допінгу легкоатлетів, то про борців, то про тенісисток.
Офіційна реакція росіян – щоразу та сама: в стилі доброго і лихого поліцейського. Добрий обіцяє міжнародній спільноті все з'ясувати і покарати винних. Лихий – гримить у патріотичні бубни, викриває чергову змову і провокацію підступного Заходу супроти білої й пухнастої Росії. Лагідний поліцейський працює переважно на експорт, імітуючи поміркованість і готовість до "діалогу". Лихий – на внутрішній ринок, апелюючи до найнижчих інстинктів російського обивателя і поглиблюючи в ньому відчуття обложеної фортеці. Один працює на збереження російських позицій у світі та недопущення санкцій. Другий – на поглиблення суспільної параної та мобілізацію всього населення довкола Верховного Лідера.
Тим часом історія, розказана New York Times, виходить далеко за межі незліченних антидопінгових викриттів. У спорті вживання допінгу не є чимось рідкісним – на цьому горять і спортсмени, і цілі команди, і, звісно, тренери. Але порушення правил є здебільшого їхньою власною ініціативою, а не елементом широко закроєної державної політики. І це принципово відрізняє "банальне" вживання допінгу тими чи тими спортсменами від системного й систематичного, організованого й підтримуваного державою. Достоту так само, як "банальна" повсякденна корупція істотно відрізняється від корупції на найвищому державному рівні. І як низовий партизанський рух відрізняється від державно спонсорованого тероризму.
Росія лідирує в усіх цих галузях. Спорт для Кремля – один із засобів пропаганди, одурманювання шовінізмом власних підданих і творення міжнародного іміджу РФ як країни начебто модерної і динамічної. Путінський режим під цим оглядом принципово не відрізняється від совєтського, чи китайського, чи північнокорейського, чи, скажімо, нацистського – досить згадати хоча би Берлінську олімпіаду 1936 року і все патріотичне шумовиння довкола неї. Перемога такому режиму потрібна за будь-яку ціну, тому що спорт для нього – не просто спорт, а спосіб самолегітимізації: і в очах власних підданих, і в очах цілого світу.
Історія, розказана New York Times, побудована на свідченнях Григорія Родченкова, колишнього директора Російського антидопінгового агентства (РУСАДА), що в січні 2016 року втік на Захід. Зробив він це дуже вчасно, бо вже 3 лютого загадково помер голова виконкому цього ж агентства В'ячеслав Сінєв, а ще через 10 днів – і його колишній виконавчий директор Микита Камаєв – раптовий серцевий напад у людини, яка ніколи не мала із серцем жодних проблем. Усі троє опинилися під підозрою наприкінці минулого року, коли Всесвітня антидопінгова агенція (WADA) звинуватила росіян у реалізації державно спонсорованого допінгування спортсменів та масштабного фальшування антидопінгових тестів.
Після загибелі двох колег Григорій Родченков, схоже, остаточно зрозумів, що в його ситуації єдиним захистом може бути лише напад. І докладно описав журналістам подробиці операції "Сочі-2014", яка дала змогу російській команді отримати рекордну кількість медалей – 33. Із них 13 золотих, тобто на 10 більше, ніж чотирма роками раніше у Ванкувері, де росіяни посіли небувало низьке для себе шосте місце. Розповідь Родченкова – це готовий трилер: тут і участь загадкових ФСБешників, і виготовлення унікального допінгового коктейлю, яким доктор наук Родченков, схоже, пишається не менше, ніж полковник Гіркін – своїми військовими звершеннями), і таємні щоденні інструкції з центру – яким саме спортсменам слід міняти пробірки з аналізами, і, либонь, найзахопливіше – передача аналізів крізь замаскований отвір у стіні з лабораторії до сусіднього, начебто "складського" приміщення, де невелика, але злагоджена команда виливала щоночі забруднену допінгом сечу в каналізацію, вимивала пробірки і наповнювала їх незабрудненими зразками.
Було знищено 1417 зразків, за даними WADA, завдяки чому росіяни отримали щонайменше 15 медалей, на які не заслуговували. За успішну працю із сечею Григорій Родченков отримав особисто від Путіна орден Дружби народів. У листопаді, однак, після того як вибухнув скандал, він змушений був подати у відставку, а невдовзі чкурнути за кордон. Можливо, це врятувало йому життя – беручи до уваги долю його колег і загальну увагу російських спецслужб до подібних свідків.
Чи наважиться Міжнародний олімпійський комітет дискваліфікувати Росію з найближчих Олімпійських ігор? Імовірність невелика, беручи до уваги продажність одних делегатів і звичайну дурість інших. Багато хто й досі вважає, що "подібне може статися у будь-якій країні, що гостить великі міжнародні змагання". Насправді ж, це може статися лише в країнах, де нема верховенства права і розподілу влад, де спецслужби непідконтрольні нікому, крім фюрера, а архіви не мають жодного строку давності, тобто юридично чітко визначеного терміну їх розсекречування. Таке може статися лише в країнах, де спорт – частина внутрішньої й зовнішньої політики, причому політики вкрай агресивної, маніпулятивної і шовіністичної. Насправді, таких країн – у яких фашизоїдна влада поєднується з глобальними амбіціями – на світі небагато.
Про це добре сказав Брайан Вайтмор у своєму аудіоблозі на радіо "Вільна Європа": "Допінг у Росії Володимира Путіна є метафорою політики. Достоту, як російська спортивна машина напомповує допінгами спортсменів заради олімпійського золота, так само і кремлівська медійна машина напомповує населення пропагандою заради патріотичного й ксенофобського очманіння. Володимир Путін із його 80-відсотковим рейтингом є в цьому сенсі політичним еквівалентом хімічно простимульованих золотих медалістів у Сочі. І достоту так само, як російські спортсмени здобувають олімпійську славу, брутально порушуючи міжнародні спортивні правила, Росія утверджує свій великодержавний статус, брутально порушуючи міжнародне право. Путін явно не любить правил – чи то у внутрішній політиці, чи в міжнародних справах, чи у спорті. У його світі правила – лише для лохів. Він прагне виграшу будь-яким коштом і готовий вдаватися до найбрудніших засобів. Тож останні викриття допінгових шахрайств на Олімпіаді в Сочі стосуються не лише спорту. Вони є метафорою загального світогляду путінського режиму"
1 
1
Коментарі