"Роль Аміни після смерті може стати вагомішою, ніж була за життя"

Як загибель Аміни Окуєвої вплинула і може впливати надалі на українське суспільство?

– Радикалізує його в правильному на­прямку. Ми не знаємо, хто її вбив. Але найбільш імовірна версія – це черговий терористичний акт російських спецслужб на нашій території. І це може стати однією з тих крапель, що доповнить чашу терпіння і серед широкого загалу, і серед професіоналів, – каже колишній командир взводу батальйону "Айдар" 44-річний Євген ДИКИЙ.

 

– Визріла думка, що треба давати відповідь не тільки на своїй території, а й на їхній. Обов'язково це почнеться саме після смерті Аміни. Стало зрозуміло: маємо справу не тільки з країною, що веде проти нас війну без жодних правил. Терористичні акти в нашому глибокому тилу – це в них нормальний метод. Припинять тільки, коли почнуть платити адекватну ціну. Коли за кожного підірваного СБУшника те саме траплятиметься з російськими ГРУшниками. Нам навіть не обов'язково робити це власними руками. Достатньо фінансово й морально підтримувати те ж кавказьке підпілля.

Українська влада зважиться на таке?

– Сподіваюся, що так. До цього вже дозріло суспільство. Воно наелектризоване й стомилося від власної безпомічності. Практика показує, що за якийсь час уряд наздоганяє суспільство в подібних ініціативах. Коли Росія вкотре знахабніє і її спецслужби вб'ють когось із наших високопосадовців, українська влада зрозуміє: треба відповідати тією ж монетою.

Яке було місце Аміни Окуєвої в українсько-російській війні? І яким воно може стати після її загибелі?

– Її роль після смерті може стати вагомішою, ніж за життя. Прижиттєва роль Аміни була важлива насамперед у інформаційному сенсі. Вона була одним із впізнаваних облич чеченських добровольців. Привертала увагу до моментів, про які часто забуваємо. Наприклад, до іноземних добровольців, що воюють на нашому боці. Ми інколи поводимося стосовно них, як невдячні свині.

Аміна Окуєва стане символом чеченського народу, мученицею.

Які сторони цієї війни розуміємо правильно, а які – ні?

– Деякі речі суспільство усвідомлює краще за керманичів. Наприклад, під тиском західних союзників намагалися нав'язати реалізацію Мінських угод: проведення виборів на Донбасі, надання окупованим територіям особливого статусу. Це викликало суспільний спротив. Отже люди розуміють, що це – війна на знищення. Ми поступово стаємо воюючою нацією.

Як суспільство повинно говорити про героїв, які захищають Україну зараз, і про загиблих?

– Про загиблих треба говорити гідно. Потрібно пам'ятати, що в країні – ­війна. Що є люди, які постійно ризикують своїм життям, які кожен день умирають. Було б непогано, якби не просто казали, що сьогодні загинули стільки-то бійців. А називали ім'я й прізвище, розповідали, скільки дітей у нього чи у неї залишилося, ким ці люди були в мирний час.

Про живих героїв треба говорити без пафосу. Не так про них – як із ними. Краще їм давати слово. Вони самі скажуть.

Що може робити влада для загиблих і чи робить вона це?

– Це чи не єдиний момент, який виконується. Є проблема загиблих 2014 року й неоформлених. За винятком цього, виплати сім'ям здійснюються, діти отримують пільги на навчання. Тут механізм працює.

Далі постає питання не так до всеукраїнської влади, як до місцевих громад. Це – увічнення пам'яті. Цього не повинна робити держава централізовано. Бо тоді це вийде по-чиновницькому, без душі. Ініціатива має бути від людей. Я проходжу повз свою школу і бачу табличку: "Тут навчався десятник "Правого сектора". Позивний "Шип". Загинув у Пісках". Це треба робити кругом. Адже всі герої десь вчилися, працювали. Тоді люди пам'ятатимуть про них.

×