"Прощення дають після каяття. Перед українцями ніхто на колінах не стоїть"

Не хотіла стати письменницею. Почала писати, бо бачила потребу саме в такій книжці й темі. Це моя робота для блага України у спосіб, що видавався мені доречним.

Перший роман дався непросто. Щодня протягом півтора року крок за кроком писала по кілька речень. Неймовірно рада, що "Доця" сподобалася читачам. Книжка не застаріла, тільки додала в актуальності. Люди кажуть, що підготувала їх до повномасштабного вторгнення.

Не так люблю бігати ногами, як пальцями по клавіатурі.

 

Якщо нині чоловік погано виконає роботу на фронті, через десятиліття доведеться воювати синові.

Торік біля хати моєї баби на Сумщині посадила 100 фруктових дерев. Цьогоріч замовила з розплідника ще 30. Але село – на кордоні з Росією, його досі обстрілюють. Не можу туди поїхати. А от батьків не втримала. "Треба садити город", – сказали.

Окупанти вкрали в нас радість. Жінки соромляться вдягати красиві сукні, дітям небезпечно бавитися на вулиці. Усі бояться жити сповна.

Сподіваюся, світ дійшов думки, що Росія не повинна існувати. Шкода лише, що ця страшна робота виконується руками та кров'ю українців. Інших добровольців не знайшлося.

Ми не мали війська 100 років тому, не мали й 2014-го. Тепер українська армія є і виявилася набагато сильнішою, ніж думали світ і Росія. Коли після перемоги роздаватимемо лаврові вінки чи подяки, першими їх отримають військові.

Немає хороших росіян серед тих, кого можна побачити в тепловізор.

Якщо у вашому колі спілкування є росіяни, мусите подумати над тим, як завдати їм максимальної шкоди. Моральної, матеріальної, а якщо можете дістати – й фізичної.

Прощення дають після каяття. Перед українцями ніхто на колінах не стоїть, пробачення не просить. То й нема чого пробачати.

Росіяни атакували російськомовні райони не тому, що так хотіли, а тому, що змогли туди дотягнутися. Вийшли з околиць Києва не тому, що їх зустріли українськомовні жителі, а тому, що їм дали по зубах. Їм байдуже, якою мовою говорять люди.

Домашню бібліотеку перебрала ще 2014-го. Сотні кілограмів російськомовних книжок віддала на макулатуру. Отримала 36 гривень. Минуло вісім років, жодного разу не виникло потреби до них звернутися. Навпаки, вдома стало затишніше та спокійніше.

Захід уперше побачив живих українців. Від цього будуть і позитивні наслідки, і негативні. Ми глибше вростемо в Європу, як і Європа в нас. Але багато наших не повернеться в Україну.

Ментальність – це реакції та вибори, які допомагають українцю впізнати українця навіть за кордоном.

Культура – це скелет, на який наростають м'язи соціальної економіки.

Ми не злі, добросердечні, відповідальні, щирі. Хочемо добра своїй країні, батькам і дітям. Ми пережили Радянський Союз, русифікацію, Голодомор, колгоспи, табори. Подобається, як долаємо ці травми та працюємо над собою.

Мене, як і більшість однолітків-киян, виховували за атеїстичними принципами. Почала цікавитися релігією вже у зрілому віці. Чоловік у цьому значно освіченіший. Йому добре в церкві.

Кожен українець втратив когось на цій війні. Хочу вірити, що ці люди не зникли. Що після загибелі фізичного тіла залишається дух, який потрапить у місце, де матиме спокій і благодать. Що душі наших загиблих воїнів і цивільних огортає кокон тепла й любові.

Пересмикує, коли на похороні священник каже: "Прийми, Боже, недостойних рабів своїх". А хто ж тоді достойний, як не наші захисники? Вони загинули, як святі.

Смерть стала надто близькою. Подруга перед сном молилася: "Хоч би вбили обох разом і швидко". Її син чув ті молитви. Я поставила стілець у коридорі та сказала: "Тепер це моє бомбосховище". Моя видавчиня теж вирішила, що під час тривог не ходитиме в підвал: "Боюся, мене там завалить і конатиму кілька днів".

Відчуття, що я застигла у віці 30 років. Можливо, тому, що народжую кожні 10 років і відчуваю материнство заново. Цьогоріч знову йду в перший клас.

Старша донька доросла й самодостатня у своїй професії. Середульша – в ніжному підлітковому віці, в пошуку себе та розуміння власних почуттів. Наймолодший – суцільний згусток радості, насолоджується дитинством. Зробила все, що змогла, щоб війна не затьмарила його життя. Але треба вчити їздити на велосипеді, а тато не поруч.

 

Раніше було модно думати про ранній розвиток – читати й рахувати вчили з пелюшок. Тепер стає зрозуміло, що від дітей потрібно відчепитися з вимогами і просто їх любити.

Дитинство крихке та вразливе. Діти, які були під бомбардуваннями, бачили смерть і кров, можливо, потім і не пригадають цих кадрів. Але війна залишить відбиток на кожному.

Кохання – це насамперед питання душевної щедрості. Бо ним треба ділитися.

Свого знайти можна не одразу. Цей пошук – процес, під час якого ростеш і змінюєшся. Хоча, зрештою, знайти свого – це ще й питання везіння.

Смерть Путіна не зупинить війни. Але цього дня мені буде приємно. Вип'ю келих вина, поїм піцу з друзями.

Після перемоги поїдемо сім'єю у відпустку. А тоді повернемося – і до праці. Що скажуть робити, те й робитимемо.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×