Поняття "гендер" немає в українському законодавстві

Cancel culture: за що в Україні цькують людей

Рідко трапляється, щоб праця про виховання ставала відкриттям книжкового форуму. Та на цьогорічному Арсеналі однією з найпопулярніших книжок стала "Щоб у 16 не було запізно" Марини Ланге. Видання досить дороге, але попит перевищував пропозицію.

І все було би гаразд, якби раптом не вималювалася проблема. Виявляється, для певного сегмента суспільства такий твір є дискримінаційним. Ланге пише про відмінності між хлопчиками й дівчатками з наймолодшого віку та пропонує стратегії виховання залежно від статі – нечувана сміливість для теперішніх часів.

Після скарг кількох гендерних активістів "Щоб у 16 не було запізно" зняли на тиждень з книжкового сайту Yakaboo. У фейс­буку й на інших майданчиках почалася кампанія цькування: "віктимізація", "упередження", "об'єктивація", "традиційні ролі" – це лише найпопулярніші закиди. Дехто шкодував, що в Україні досі не розвинена популярна на Заході cancel culture – культура скасування, щоб викреслити з публічного простору і твір, і автора.

 

Книжку на сайті поновили. Я навіть купив. Ніщо так не приваблює, як ненависть з боку представників будь-якої ідеології. Та проблеми лише починаються.

Адже цей випадок далеко не єдиний. Гендерні активісти цькують і окремі видання, і цілі шкільні курси. Ось уже кілька років триває їхня боротьба проти курсів "Основи сім'ї" Адріана Буковинського та християнської етики в українських школах. І це при тому, що ці заняття факультативні. Учням не обов'язково на них іти. Але позиція активістів однозначна – заборонити. Як ідеологічно чуже.

Натомість запровадити сексуальне виховання дітей – із наймолодших класів. Обов'язкове. Зобов'язати бібліотеки пропагувати книжку з двома одностатевими коханцями. Внести це до державної програми. І якщо деякі бібліотеки чи навіть області, як-от Івано-Франківська, ці книжки вилучають, засудити та змусити, щоб погодилися.

Міністерство освіти і науки регулярно проводить так звану антидискримінаційну експертизу. Вона надає пропозиції щодо підручників у середній школі. Наполегливо вилучає поняття про родину як шлюб чоловіка й жінки, традиційні ролі називає гендерними стереотипами. Наприклад, у підручниках радять уникати зображення повної родини – батька, матері, дітей. Мовляв, 40 відсотків українських дітей походять із неповних сімей і це їх дискримінує. Але ж навіть у такому разі діти розуміють, яка має бути повноцінна родина. Виступаючи проти цього, міністерство підтримує ідеологічну боротьбу проти міцної родини як "гендерного стереотипу". Таких прикладів сотні. Знаю батьків, які скуповують підручники десятилітньої давності, щоб удома "довчати" дітей.

Масове цькування як явище до України прийшло відносно нещодавно. І тут варто одразу відрізнити його тип, який пов'язаний із національно-державною складовою. Цькування українофобії – природний самозахист нації, що воює. Бойкот російських товарів, кампанії проти проросійських сил не є ідеологічними і не порушують свободи думки. Це умовний імунітет, червоні лінії, яких не можна переступати, бо це загрожує самому існуванню держави.

Натомість цькування ідеологічне є прямим ударом по свободі слова, способу життя, самовираження. Гендерна ідеологія, чи так званий культурний марксизм, абсолютизує уявлення про світ. Жоден інший погляд її активісти не вважають за нормальний, бо саме свою ідеологію вони асоціюють із правами людини.

Я умисно намагаюся широко окреслити цей новий рух, адже ні "гендерна ідеологія", ні "культурний марксизм" не є добрим визначенням. По суті, точного терміну цієї реальності нема. Адже гендер – лише одна зі складових цієї ідеології, яка охоплює й ультраекологічні питання, і вегетаріанство, і радикальний фемінізм, і BLM (Black Lives Matter, Життя чорних важливі – міжнародний антирасистський рух проти насильства та расової дискримінації. – Країна), і ЛГБТ з усіма плюсами, і біженців, і ювенальну юстицію, і новий атеїзм, і сотні складових, що становлять єдину, взаємопроникну й односпрямовану ідеологію. Намагаюся не вживати терміну "культурний марксизм", бо він маркує всю ідеологію як операцію лівих інтелектуалів. Я радше схильний вважати це типом гібридної війни проти "мракобісся", "віджилих цінностей", "вікових упереджень і стерео­типів". Переконаний, що прихильники цієї ідеології здебільшого вірять, що змінюють світ на краще. І з цією вірою готові розправлятися з опонентами, маргіналізуючи та "скасовуючи" їх. Наука спростовує цю ідеологію – тим гірше для науки. Можна вигнати невгодних науковців з університетів. Суспільство? Можна в нього навіть не питати. Публіцисти? Заборонити публікації.

Щось нагадує, правда? Ми пережили радянську ідеологію і бачимо, що в нової "ліве" обличчя. Адже і комуністів, і прихильників сучасних течій не влаштовує сама природа людини. Вони бажають змінити людину, викорінити все те, що тисячоліттями було її частиною. Для цього вигадується "новомова" – просто за Орвеллом: "расизм", "гомофобія", "аб'юзерство", "включеність", "віктимізація", – тисячі нових термінів вкинуто в суспільний дискурс.

Cancel culture – культура скасування – з'явилася у 1970-ті. Особливого поширення набула у 2000 роки як метод цькування ідеологічних опонентів. Термін з'явився в середині 2010-х як загальна назва для "відмови в підтримці опонента та його діяльності". Так тлумачать вираз cancel culture англійські словники. Гарний евфемізм. Бо, по суті, відбувається якраз навпаки – cancel culture передбачає не так "полишення у спокої", як активне цькування, вимагання покарання для опонента, вилучення його з публічного життя.

Під скасування потрапили чимало західних знаменитостей. Один з останніх гучних випадків стався з письменницею Джоан Роулінґ, у висловлюваннях якої трансгендери побачили образу. А менш відомих постраждалих – тисячі. Це змушує уникати будь-якої теми, яка може видатися дражливою. Люди бояться "скасування". А отже, це ніяк не "відмова в підтримці". Це цькування.

Я змалку захоплювався науковою фантастикою. Три книжки, які вже є в українському перекладі, посідають чільне місце в моїй бібліотеці. Дивуюся, що їх досі не заборонили. Автори не були "расистами", "білими супрематистами", не "ненавиділи жінок та ЛГБТ", але ж зміст… Звісно, ці книжки знають усі. "1984" Джорджа Орвелла, "451 за Фаренгейтом" Рея Бредбері та "Який чудесний світ новий" Олдоса Гакслі. Так от, культура скасування – це майже живцем передертий термін з Орвелла. Там є термін unperson – "неособа". У "1984" невгодних людей "скасовували" – вони зникали з людської свідомості, і з ними можна було робити, що заманеться. Паралелей у цих творах із новітньою ідеологією предостатньо. І вони небезпечніші за християнську етику чи книжки з традиційної педагогіки. На лихо, їх майже ніхто не читає – сучасна культура послідовно відбиває будь-яке бажання читати. А дарма.

Вимога ідеологічної одноманітності не дозволяє публічної дискусії. Її домагаються лише "традиціоналісти", марно сподіваючись, що у відвертій дискусії стануть очевидними всі огріхи панівної ідеології. Адже її принцип – шельмувати, не перетинаючись. Коли ж дискусія виникає, то відбувається за приблизно однаковим сценарієм. Береться твердження, якого ти не казав, і робиться висновок, який зазвичай є блеймінґом, теж гендеристський термін – означає шельмування.

 

В інтерв'ю психолога Джордана Пітерсона з ведучою англійського Channel 4 Кеті Ньюмен таких вступів до запитань: "Ви стверджуєте, що…" – і фраза, якої він не казав нарахували 15. В одному інтерв'ю на пів години! Пітерсон мусив мало не кожну свою відповідь починати: "Я такого не казав і так не вважаю…" Відео набрало мільйони переглядів. Це наочний приклад, як сучасна ідеологія будує свою аргументацію. Ясна річ, після цього Пітерсонові дорогу до великих ЗМІ було закрито.

Культура скасування передбачає масові звернення гендерних активістів на публічні сторінки опонентів та їхніх прихильників, листи до видавництв, які пуб­лікують їхні книжки, каналів, де вони можуть виступати, університетів, де вони працюють, банків, де вони обслуговуються, тощо. "Скасовують" часто і членів родини, роблячи з неї сім'ю "ворога народу". Загалом, методика та сама – ліві навряд чи можуть вигадати щось нове. Різниця в тому, що в сучасному суспільстві людину не можна так просто заарештувати, ув'язнити або, тим більше, розстріляти. Хоча законодавства країн вигадують різні форми нормативно-правових актів, що дозволяли би штрафи, арешти й ув'язнення опонентів гендерної ідеології. Зокрема, того ж таки Пітерсона намагалися притягти до відповідальності в Канаді за відмову використовувати "гендерні займенники". Наприклад, "він" на позначення жінки, що вважає себе чоловіком, тощо.

В Україні такий закон готують. Це сумнозвісний документ про дискримінацію №5488, що дає можливості для кримінального переслідування інакодумства. Він розширює поняття нетерпимості. Тепер вона може стати обтяжувальною обставиною будь-якого правопорушення. За "дискримінацію" доведеться сплатити штраф до 8500 гривень. Але не лише. Наприклад, якщо на запитання про ставлення до гей-парадів відповісти негативно – можна отримати штраф. А якщо вийти на акцію, то це кваліфікуватимуть як злочин групи осіб – за таке передбачено ув'язнення до 10 років.

Що ж не можна захищати? Я спробував згадати кілька тез, це дасть уявлення про те, за що намагатимуться зацькувати в громадському просторі не лише особу, а й її оточення. Отже, не можна виступати проти абортів і називати аборти вбивством; проти гендерної ідеології; проти евтаназії; проти підтримки ЛГБТ, квірів, трансгендерів тощо; називати статі біологічним і природним фактом; виступати проти агресивного фемінізму, квот, рівності зарплат і наполягати на тому, що лише компетенції є підставою для винагороди; підтримувати традиційне виховання дітей; виступати проти сексуальної освіти дітей; підтримувати традиційний поділ функцій у суспільстві між чоловіками та жінками; сумніватися в тому, що ліві називають сексизмом, расизмом; бути противниками будь-якого типу інклюзії; підтримувати християнство (з іншими релігіями простіше); підтримувати наукові дані, якщо вони суперечать гендерній ідеології.

Усе це тим більше дивно, що поняття "гендер" досі відсутнє в українському законодавстві. Немає юридичного визначення. З цим пов'язана скандальна нератифікація Стамбульської конвенції – про запобігання насильству в сім'ї. Верховна Рада відмовляється ратифікувати її, а суспільство – приймати. Адже конвенція запроваджує поняття "гендер" у законодавство України. Є здорові пропозиції ратифікувати текст без слова "гендер", замінивши його на "стать" або ж зробивши примітки про незастосовність поняття. Але активістам така ратифікація непотрібна. У питанні "шашечки чи їхати" вони обирають "шашечки". Якщо ратифікувати, то лише з "гендером". А як ні, то депутати "печерні традиціо­налісти". Ясна річ, питання насильства в родині тут просто загубилося як таке.

У багатьох західних і не лише країнах спостерігається повільна втома від усього цього. Саме тому першими ластівками стали Угорщина та Польща – їхня соціальна політика викликає різке невдоволення гендерних активістів, громадської думки ЄС, а отже, західноєвропейських політиків. Останнє рішення Угорщини про заборону пропаганди ЛГБТ малим дітям призвело до погроз ЄС запровадити санкції проти країни та в судовому порядку примусити Угорщину "поважати права людини". Та сама історія час від часу відбувається з Польщею. Проте несподівано такі тенденції з'явилися в Чехії, Хорватії та Словенії. Що спровокувало відродження такої популярної в Україні дихотомії –або "гендерний Захід", або "традиціоналістський Схід". Центральноєвропейські країни заходилися звинувачувати в недостатній європейськості, браку демократії, навіть неповноцінності через комуністичний спадок. Отже, саме гендерна ідеологія вважається ознакою прогресивного суспільства. Проте саме в Центральній Європі такий принцип перестав працювати.

Є обґрунтовані підозри, що нових ударів гендерній ідеології можуть завдати вже в серці Західної Європи – в Італії, Іспанії і Франції. Там праві партії набирають дедалі більше голосів. І рано чи пізно отримають більшість. А отже, уряд. Це ті партії, які умовна "громадська думка" називає проросійськими. Бо ким можуть бути традиціоналісти? Звісно, "проросійськими агентами впливу", які "моляться на Путіна".

І дивно, що в Україні, принаймні публічно, не існує серйозного опору цій чорно-білій позиції. Ми виявилися не готові до боротьби проти гендеру, яку починають вести європейці. Ми не маємо навіть консервативної партії. Публічні особи "Європейської солідарності" не раз підтримували гендерні кейси. Але активісти з аватарками "ЄС" із задоволенням цькують традиціоналістів у фейсбуку. І попри те, що абсолютна більшість населення України виступає за традиційні цінності, політичного представництва така позиція не має. Лише одіозні проросійські сили підтримують цю агенду. Тому Україна вкрай потребує консервативної партії, щоб не випасти зі світового контексту.

Чи варто боротися з "культурним марксизмом"? Будь-яка ідеологія має право на існування, якщо не загрожує суспільству. Ясно, що останнє можна тлумачити по-різному. Якщо є люди, які вірять у догми, хочуть їх дотримуватися і виховувати так своїх дітей, – це їхнє право. Та коли певна ідеологія агресивно нав'язує свої ідеї соціуму, цькуючи незгодних і погрожуючи їм в'язницею, – в демократичному суспільстві таке прийняти не можна. Незалежно від засновків цієї ідеології, якщо вона змушує мільйони людей боятися, її не можна робити обов'язковою. Тож на нас рано чи пізно чекатиме нова деідео­логізація науки, суспільства та політики

×