Хто має вивчати історичну "матчасть"
Останнім часом офіційна Варшава почала висувати Україні необґрунтовані претензії. Так, 5 листопада міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський демонстративно відмовився заходити в музей "Тюрма на Лонцького" у Львові.
"Міністр запитав у мене, чи Західна Україна була окупована у 1918 році. Я відповів, що так, це була окупація. Відтак він різко розвернувся з порога і не зайшов у музей. Це, на мою думку, був зумисний політичний крок", – каже директор музею Руслан Забілий.
Того ж дня у Львові Ващиковський заявив, що Варшава очікує від України реальних кроків щодо українсько-польського примирення у питаннях спільного історичного минулого. "Ми ніколи не погодимося поставити знак рівності між УПА і Армією Крайовою. А це ми часом чуємо від окремих українських співрозмовників", – сказав він. А в ефірі "Польського радіо" додав, що не рекомендуватиме президенту Анджею Дуді здійснювати візит до України. І вже прозвучала вимога останнього до Петра Порошенка не тримати на важливих державних посадах людей з антипольськими поглядами.
Під час круглого столу в Рівному віце-консул генерального консульства Республіки Польщі у Луцьку Марек Запур не погодився з твердженнями окремих учасників дискусії, які, мовляв, "заявили, що в роки Речі Посполитої поляки окупували Львів". На сайті генконсульства згодом з'явилась його заява: "Я не говорив про те, що Львів є польським містом. Я зазначив, що Львів був польським містом у 1918 році, коли більшість його жителів були поляки".
Ключова причина нинішніх непорозумінь у відносинах між Україною і Польщею полягає в тому, що Варшава розігрує націоналістичну карту. Це відбувається в усій Європі після того, як стало зрозуміло: проект мультикультуралізму не виправдав себе.
Разом із тим у воюючій Україні нарешті почався процес захисту української самості, запізніле становлення й утвердження засад української державності. Водночас відновлюються історична пам'ять і справедливість.
Чи можна уникнути міждержавних непорозумінь? Так. Коли станемо економічно й політично самодостатніми. Бо доки Україна слабка, доти і Польща, і Румунія, і Угорщина, і Росія маніпулюватимуть історичними темами й спекулюватимуть на них.
Польща почала демонструвати Україні, що начебто володіє монопольним правом на істину, на трактування історії. Мимоволі постає питання: чим у такому разі поляки різняться від росіян?
Однак кроки щодо українсько-польського примирення у питаннях спільного історичного минулого треба робити. Зокрема, було б доречно поглянути без упереджень, без політизації на реалії українсько-польського дипломатичного протистояння 1918–1923 років.
1963 року побачило світ англомовне дослідження доктора права Степана Ріпецького Ukrainian-polish diplomatic struggle 1918‑1923 ("Українсько-польська дипломатична боротьба 1918–1923"). Наведені в ньому факти свідчать: несправедливо розв'язані в минулому проблеми так чи інакше відлунюють сьогодні.
"18–19 жовтня 1918 року обрані українським народом Галичини й Буковини представники зібралися у Львові й створили Українську Національну Раду. Вона проголосила незалежну українську державу на території Східної Галичини, північно-західної Буковини й Закарпаття, тобто йшлося про всю етнічну територію, населену українцями, які проживали на теренах Австро-Угорської монархії", – пише Степан Ріпецький.
Британський прем'єр-міністр Девід Ллойд Джордж у мемуарах зазначив, що в грудні 1918 року його уряд взяв до уваги меморандум міністерства закордонних справ: "Українці Східної Галичини сформували Національну раду у Львові й Національну міліцію. Українці Східної Галичини й Північної Угорщини мають або бути визнані в якості відмінної національної одиниці, або ж розглядатися як такі, що є ідентичними з урядом Києва".
14 пунктів програми президента США Вудро Вільсона, проголошених від імені союзних держав, включали в себе право народів на самовизначення як основу, на якій мав би творитися майбутній світ і мала би втілюватися програма європейської реконструкції. Офіційний коментар до чотирнадцяти пунктів Вільсона містив інформацію: "На сході Польща не має отримувати територію, де переважає литовське або українське населення". 13-й пункт звучав: "Треба створити незалежну польську державу, що має включати в себе території, населені виключно й беззаперечно польським населенням".
29 жовтня 1918 року полковник Хаус, головний радник президента, надіслав телеграму Вільсону: "Східна Галичина значною мірою є українською територією і належить Польщі неправомірно".
Історик Арнольд Тойнбі звертав увагу на таке: "У 1918-му більша частина Східної Польщі була зайнята представниками націй, рідними мовами яких були литовська, білоруська й українська. Всі вони справедливо претендували на право мати власну суверенну державу, що охоплювала території, на яких переважали відповідні мови".
У меморандумі щодо території Польської держави, представленому президентові Вільсону у Вашингтоні 8 жовтня 1918 року, Роман Дмовський (публіцист, політичний діяч, засновник профашистського націоналістичного політичного угруповання "Табір великої Польщі". У 1919-му делегат на Паризькій мирній конференції. – Країна) визнав, що поляки Східної Галичини становили тільки 25% загальної кількості населення. Однак Ігнацій Падеревскі (піаніст, композитор, політик. 16 січня 1919 року став прем'єром Польщі, виконуючи також функції міністра закордонних справ. Проводив загарбницьку політику щодо Західноукраїнської Народної Республіки, яка закінчилася цілковитою окупацією Галичини в липні 1919 року. – Країна) був переконаний: "Не може бути Польської держави без Східної Галичини".
Ллойд Джордж на засіданні Мирної конференції 6 червня 1919 року критикував вимоги Польщі: "Ви хочете анексувати народи проти їхньої волі". У спогадах він писав: "Падеревскі ставить під сумнів справедливість плебісциту. Окрім того, він старанно підтримує польську агресію в Галичині. Тут польська армія зробила певні кроки щодо насильного приєднання всієї цієї території всупереч бажанню більшості жителів, що чинили опір наступові поляків усіма наявними в їх розпорядженні засобами. За ознаками раси, мови й релігії мова йде про український народ".
"Нові патріоти мріють про величезну Польщу, що є старою польською традицією, – зазначав прем'єр-міністр Італії Франческо Нітті. – Згодом вони захочуть податися на території України й домінувати на нових територіях. При цьому переслідуються марнославні мрії про створення імперії, в той час коли держава перебуває на межі загибелі через очевидний брак життєвої сили та енергії".
"У дипломатичній боротьбі проти Галичини польські представники використовували той факт, що західні держави були слабо поінформовані у справах Східної Європи, – пише Степан Ріпецький. – Вони обґрунтовували свої "історичні" аргументи, зводячи наклеп на український визвольний рух та український уряд. І в своїй пропаганді у пресі й офіційних заявах, які представили до уваги лідерів західних держав, зображали боротьбу українців, що захищали свою державу, – та й саму Українську державу, – як частину інтриги, запланованої Німеччиною, спрямованої на ослаблення Польщі як союзника Антанти. Окрім того, вони зображали український визвольний рух як такий, що був натхненний та підтриманий більшовиками".
Вища рада Мирної конференції в дипломатичній депеші від 19 березня 1919 року звернулася до обох сторін з проханням припинити бойові дії та розпочати переговори про перемир'я. У відповідь на цей заклик українці запропонували полякам припинити боротьбу. Однак ті не погодилися. Тоді Вища рада створила "Міжсоюзну комісію з укладення перемир'я" між Польщею та Україною на чолі з генералом Луї Бота.
"Одноголосно схвалений проект конвенції про перемир'я був наданий до уваги представників Польщі та Східної Галичини 12 травня, – зазначав англійський історик Гарольд Вільям Темперлі. – Конвенція була прийнята делегацією від Східної Галичини, однак була відхилена польською стороною".
"Пілсудський почав наступ на Східну Галичину, населену упереваж українцями, та Волинь, незважаючи на вмовляння з боку Мирної конференції, яка не бажала віддавати ці території Польщі", – пише американський історик Реймонд Буелл.
Прем'єр Падеревскі у виступі в Сеймі 21 травня 1919 року виправдовував польську агресію: "Наша експедиція спрямована проти бандитів, що пригноблюють населення, і яке слід звільнити від них. На цих територіях, що віддавна належать Польщі, має бути встановлений відповідний закон і порядок".
"Через тиск із боку Жоржа Клемансо (прем'єр-міністр Франції у 1917–1920 роках. – Країна) Вища рада не зупинила просування польських дивізій українськими землями і навіть санкціонувала цю агресію, – пише Степан Ріпецький. – В ухвалі від 25 червня 1919 року Вища рада дозволила польському уряду зайняти Галичину, однак пообіцяла при цьому надати населенню можливість застосувати право на самовизначення в найближчому майбутньому. Населенню автономії цієї території також пообіцяли дотримання й гарантування його релігійних, політичних та особистих прав. Однак жодна з цих обіцянок не була виконана Польщею".
Польсько-російська війна 1920 року закінчилася підписанням мирного договору в Ризі 18 березня 1921-го.
Американський історик професор Семюель Шарп констатував: "Мирний договір із Совєтським Союзом спричинив розподіл України та Білорусії між Польщею й Росією. Причому без жодного обговорення з корінним населенням, яке не було ані польським, ні російським, і яке загалом вороже ставилося і до поляків, і до росіян".
"Ризький договір дав Польщі величезну кількість білоруського й українського населення, якому не були гарантовані жодні політичні права, – пише Реймонд Буелл. – Етнічна Польща мала площу близько 90 тис. кв. миль і населення у 20 млн. Але в результаті військових дій та дипломатії Варшави кордони нової держави до 1923 року досягли 150 тис. кв. миль і включали вже 28 млн жителів. Польща в усьому світі отримала репутацію неприборкуваного імперіалізму".
"Незважаючи на переслідування, політична активність українського національного руху в Східній Галичині зростала. 1922 року він бойкотував вибори до польського Сейму, – пише Степан Ріпецький. – У Львові був заснований підпільний Український університет. Український уряд у вигнанні займався інтенсивною дипломатичною діяльністю. Тож 26 вересня 1922-го Сейм прийняв закон про автономію Львівського, Станіславського і Тернопільського "воєводств". Питання щодо автономії Східної Галичини було вирішене Вищою радою ще 1919 року. Була заборонена колонізація поляками цього краю. Однак закон у дію не був втілений. 14 березня 1923-го ухвалою Ради послів у Парижі Східна Галичина була включена до складу Польщі: її східні кордони відповідали тим, що були зафіксовані в Ризькому договорі 1921 року. Ця ухвала порушувала принцип президента Вільсона щодо права народів на самовизначення. Ухвала юридично санкціонувала збройну окупацію Польщею території України".
У результаті дипломатичної перемоги Варшави у Парижі близько шести мільйонів українців були включені до складу Польської держави.
"Польща стала покладатися головним чином на силу, аби зберегти за собою право на керівництво всіма цими різними народами, які не мають жодного іншого бажання, окрім того, щоб піти від неї, – пише майор французької армії та кавалер ордену Почесного легіону Олів'є д'Етшегоєн. – З усіх європейських держав лише Польща перебуває в конфлікті з усіма своїми сусідами. А чому? Тому що вона прагнула, за підтримки чи потурання союзників, анексувати частину кожної з їхніх країн".
Степан Ріпецький звертає увагу на те, що 1938 року українські представники в польському Сеймі запропонували проект закону про автономію українських земель. Тієї ж ночі поліція провела обшуки в будинках відомих українців у Галичині, шукаючи копії цього проекту. Замість надання автономії, Варшава розпочала кампанію з полонізації українських територій. Історичну назву "Галичина" було замінено на "Східна Малoпольща". Розпочалася атака на всі українські культурні установи, створені упродовж кількох десятиліть.
1930 року переслідування поляками українців у Східній Галичині прибрало такої гострої форми, що проблему, через тиск британської громадської думки, винесли на розгляд Ради Ліги Націй. Аби уникнути будь-якого контролю з її боку, польський міністр закордонних справ Юзеф Бек декларацією 13 вересня 1934-го в односторонньому порядку скасував зобов'язання своєї держави щодо захисту національних меншин.
Ллойд Джордж розкритикував цей демарш: "Польща є одним із найбільших злочинців. Вона фактично анулювала договір про меншини шляхом односторонньої заяви".
"Зі своєї власної держави, заснованої у 1918 році на основі самовизначення, західні українці були змушені перейти в становище беззахисних колоніальних рабів, позбавлених права виступати перед форумом цивілізованого світу, – пише Степан Ріпецький. – У результаті штучних маніпуляцій, перепис 1931 року показав, що поляки начебто становлять 40% загальної чисельності населення. Однак науковий аналіз попередніх переписів і порівняння їх із церковними схематизмами й даними, забезпеченими спеціальними опитувальниками, засвідчують: 1939-го – тобто після 20 років інтенсивної полонізації – 64,2% населення Галичини становили українці, 16% – поляки, 10,2% – євреї.
Український народ ніколи не визнавав польську окупацію законною. Одразу після рішення Ради послів 14 березня 1923 року багато тисяч демонстрантів вийшли на знак протесту у Львові, столиці Східної Галичини. На демонстрації 24 березня на площі Святого Юри протестувальники виголосили клятву: "Ми, український народ, клянемося, що ніколи не визнаємо польських правил, ми будемо використовувати всі шанси, аби скинути з себе ненависне ярмо польського рабства і об'єднатися з великим українським народом в якості незалежної української держави, що охоплює всі українські землі".
На пленарному засіданні в Сеймі 1928-го представники українських парламентських клубів заявили: "У 1918–1920 роках український народ пролив моря крові в боротьбі за свою державність. Незалежна, суверенна, єдина українська держава є нашим вищим і недоторканним ідеалом. Ми вважаємо недійсними і необов'язковими всі міжнародні акти, які порушують право українського народу на самовизначення, маючи на увазі, що регіони, які з давніх-давен були частинами української землі (Східна Галичина, Лемківщина, Холмщина, Волинь, Підляшшя й Полісся), належать до Польщі. Ці акти, а саме Мирний ризький договір від 18 березня 1921 року й рішення Ради послів від 14 березня 1923-го, порушують право українського народу на самовизначення".
"Героїчні риси характеру польського народу не повинні змушувати нас заплющувати очі на його нерозсудливість і невдячність, які упродовж кількох століть завдавали йому незмірних страждань, – писав колишній британський прем'єр-міністр Вінстон Черчилль. – 1919 року це була країна, яку перемога союзників після багатьох поколінь розділу і рабства перетворила в незалежну республіку і одну з головних європейських держав. Тепер, 1938-го, через таке незначне питання, як Тешин (після Мюнхенської угоди польський уряд надіслав чеському ультиматум, зажадавши негайної передачі Польщі прикордонного району Тешин. – Країна), поляки порвали з усіма своїми друзями у Франції, в Англії і в США. Ми побачили, як вони поспішили захопити свою частку при розграбуванні й розоренні Чехословаччини. У момент кризи для англійських і французьких послів були зачинені всі двері. Завжди існували дві Польщі: одна боролася за правду, а інша запобігала в підлості".
У підсумку має перемогти Польща, яка сповідує закони правди, моралі й честі
2 
1
Коментарі