Під московським омофором

Події навколо Української православної церкви московського патріархату розгортаються доволі стрімко. Попри те, що Москва намагається звинувачувати Україну ледь не в релігійних переслідуваннях, боротьба точиться суто в юридичній і моральній площині. З останнього – депутати Волинської облради проголосували за заборону цієї релігійної інституції в області та звернулися до вірян із закликом розірвати будь-які зв'язки з Російською православною церквою. І хоча, за словами адвокатів, рішення обласної ради не має юридичної сили, адже забороняти діяльність релігійної організації може лише суд, це важливий вектор руху. В Україні 70 відсотків громадян підтримують ідею заборони діяльності Московського патріархату, про що свідчать результати опитування Gradus Research, проведеного напередодні Великодня. Водночас частка тих, хто асоціює себе з УПЦ МП, 2022 року впала до 4 відсотків опитаних, згідно з дослідженням "Динаміка релігійної самоідентифікації населення України", проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС). До слова, 2021 року таких було 18 відсотків.

 

Чого ми тільки не бачили за період широкомасштабного вторг­нення. Відмову священниками УПЦ МП відспівувати у храмах полеглих вояків; побиття ветерана; численні відео, на яких священники УПЦ запевняють паству в тому, що російська окупація українських земель – це ледь не богоугодна справа; методички з інструкціями, як поводитися після повномасштабного вторг­нення Росії в Україну; російські паспорти; ба навіть посвідки "героя РФ за захоплення Криму", що їх знайшла Служба безпеки України під час обшуків у монастирях і храмах. Офіційна позиція, висловлена Миколою Данилевичем, речником УПЦ, полягає в тому, що провина конкретної людини є індивідуальною відповідальністю, а не колективною.

"Наші священнослужителі, які потрапили під ці санкції (маються на увазі санкції РНБО проти 17 служителів УПЦ від 1 грудня 2022 року. – Країна), залишатимуться у країні просто жити і служити, але юридично правильно було б довести їхню провину. Тому що провину в судовому порядку не доведено", – пояснив Данилевич в інтерв'ю "Радіо Свобода".

Основний спір точиться навколо дотичності УПЦ до Російської православної церкви.

У нашій державі релігійним організаціям заборонено мати будь-які зв'язки з релігійними центрами у країні-агресорі. Державній службі України з етнополітики та свободи совісті доручено забезпечити проведення релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української православної церкви на наявність церковно-канонічного зв'язку з московським патріархатом. Але тут усе складно. Статут про управління УПЦ було змінено 27.05.2022. Усі згадки про московський патріархат та взаємини УПЦ МП із РПЦ із нього було прибрано. Проте там зазначено, що УПЦ – "з'єднана" із Вселенським православ'ям "через Російську православну церкву". Комісія ДЕСС вважає, що такий порядок не лише свідчить про доктринальну єдність УПЦ із Вселенським православ'ям через посередництво РПЦ, але і створює залежність УПЦ у проведенні міжцерковної та міжрелігійної політики від свого релігійного центру, тобто Москви. А керівництво УПЦ із таким висновком експертів не згодне.

Із доповненням "МП" теж плутанина. В Україні діє закон, що зобов'язує релігійні організації із центрами управління в державі-агресорі вказувати це в назві. УПЦ намагалася заблокувати його дію, пославшись на неконституційність. Зі свого боку, Конституційний суд України визнав цей закон таким, що відповідає Конституції, а це зобов'язує Українську православну церкву називатися УПЦ МП. Вона цього не робить. Багато експертів вимагає піти далі й переназвати УПЦ Московського патріархату Російською православною церквою в Україні. І тут виникає запитання: чи варто домагатися перейменування УПЦ МП в РПЦ в У, якщо закон прямо забороняє діяльність як першої, так і другої?

Питання міг би вирішити суд. Можна було б порушувати питання про позбавлення релігійної організації державної реєстрації через зв'язок із Москвою. Але не існує такої юридичної особи, як Українська православна церква. Чи то Московського, чи не Московського патріархату. Це об'єднання, тобто сукупність багатьох юридичних осіб. Тому зв'язок з агресором – це, цитуючи речника УПЦ, справа індивідуальна, а не колективна. 19 квітня 2023 року низка священників УПЦ МП звернулася до Вселенського патріархату з проханням надання їхнім парафіям особливого статусу ставропігії чи тимчасового екзархату на перехідний період у кілька років. Відповідну заяву опублікував священник УПЦ МП Андрій Пінчук. "Звертаємося до Святої Матері Церкви Константинополя з проханням про надання нижче підписаним парафіям окремого статусу ставропігії чи тимчасового екзархату на перехідний період у кілька років із призначеним Вами єпископом. Просимо прийняти наші парафії під свій омофор", – йдеться в повідомленні. Теоретично це могло би стати рішенням для тих, хто ще не готовий переходити у ПЦУ, але несила бути пов'язаним із Москвою.

 

У листі прямо зазначено, що вся справа – у просвітництві. Потрібно переконати паству. Церква – то є люди, і тільки вони можуть звільнити Україну від російського духовно-пропагандистського впливу. Як ми бачили вище, безпосередніх прихильників московського патріарха у країні не більш як 4 відсотки. Майже статистична похибка. Але РПЦ в Україні діє за мовчазної згоди байдужих. Тих, кому хочеться, щоб усе залишилося як є. Очевидно, що без втручання держави, всіх цих законів, комісій, рішень Мінкульту та місцевих рад неможливо спонукати громадян України до морального та духовного вибору. Але дії держави мають залишатися суто в юридичній площині. Не можна створювати з московських прихильників невинно скривджених. Не варто воювати із прибічниками Гундяєва. Потрібно пробуджувати тих, хто не визначився. Що ми можемо зробити? Говорити. Писати. Пояснювати. Апелювати до справедливості та здорового глузду. Потрібно набратися терпіння. Духовне звільнення України – процес, який тільки набирає інтенсивності. Будь-яка агресія може уповільнити його чи навіть повернути в інший бік.

×