Який має бути кандидат у президенти від об'єднаної нової опозиції
Опозиція веде переговори про висування єдиного кандидата на виборах президента України, які мають відбутися у березні наступного року. Обговорюють умови і критерії, виникають і розпадаються робочі групи та ситуативні союзи.
У сучасній українській політиці були успішні випадки великих об'єднань опозиції. 2002 року на парламентських виборах переміг блок "Наша Україна", до якого увійшли 10 партій. 2004-го об'єднана опозиція зробила ставку на єдиного кандидата в президенти Віктора Ющенка. І не лише переграла дорогу рекламну кампанію кандидата від "донецьких", а й разом із Майданом заблокувала фальсифікацію виборів. 2012 року за списками партії "Батьківщина" до Верховної Ради балотувалися представники близько десяти інших партій. Список розкручували під назвою "Об'єднана опозиція "Батьківщина". Крім того, погоджували кандидатів в одномандатних виборчих округах зі "Свободою" та УДАРом, щоб не поборювати одне одного й виступити єдиним фронтом проти Партії регіонів.
Однак невдалих спроб було значно більше. Це зробило популярною приказку: "Де два українці, там три гетьмани". Добре, коли нація здатна іронізувати над собою. Це дає надію на успіх. Але несправедливо вважати, що в політичних амбіціях українці якісь особливі. Чвари й інтриги притаманні політичній діяльності в усіх, навіть найдемократичніших і найбільш сталих, суспільствах. Це зумовлено природою політики. Вона є висококонкурентним середовищем, у якому визначається доля суспільства й розподіляються головні ресурси. Нідерланди, Бельгія, Італія, Німеччина – заможні, розвинені країни з величезним досвідом парламентаризму. Але в них регулярно трапляються кількамісячні "серіали" із формуванням коаліційних урядів після парламентських виборів. Передвиборчі дебати між опонентами там майже такі, як у нас. Сенсації, компромати, образи, популізм.
Якщо комусь це не подобається, ласкаво просимо до тоталітарних країн. У РФ або Північній Кореї все прогнозовано. У російській Думі не сперечаються щодо законопроектів чи формування уряду. Але висока смертність від "нещасних випадків" серед генералів, бізнесменів, журналістів. Дебати між нікчемними "опонентами" Путіна на "виборах", яких на цю роль призначає адміністрація президента, – є лише пропагандистським шоу на телебаченні.
В Україні політична дискусія розвивається за стандартами демократичних систем. Люди виходять на Майдан за будь-якої чергової спроби нав'язати авторитаризм чи ухвалити ключові рішення всупереч волі суспільства. І опозиція сьогодні має достатньо можливостей для публічної критики влади, однак ще дуже далека від домовленостей про єдиного кандидата в президенти. Говоримо про державницькі партії і рухи. "Опозиційний блок" і телевізійно-пародійна "партія" Мураєва-Рабіновича перебувають в опозиції не до влади, а до української держави.
Найбільш обговорюваним, і нібито найочевиднішим, критерієм для вибору єдиного кандидата від опозиції є його здатність перемогти Петра Порошенка. Однак перемога над чинним президентом може бути хіба що другорядним завданням, але не самоціллю опозиції. Головне, щоб країну очолив якісно інший лідер. Інакше можемо вбити Дракона, але переможець виборів стане новим Драконом.
Є ще один важливий нюанс. Якщо аналізувати рейтинги, то зараз найвищі шанси перемогти Порошенка має Юлія Тимошенко. Проте умовно прогресивне опозиційне середовище розглядає її як політика старої формації, яка опонує нинішній верхівці винятково за перерозподіл ресурсів, а ментально від влади не відрізняється. Тому нова опозиція прагне висунути єдиного кандидата, здатного перемогти Порошенка й водночас спроможного конкурувати з Тимошенко.
Анатолій Гриценко, Андрій Садовий і Міхеіл Саакашвілі пробували започаткувати координаційний майданчик лідерів нової опозиції. Відомо щонайменше про кілька таких зустрічей. Однак фактично це був лише експеримент, оскільки Саакашвілі вже немає в Україні, а відтак він поза політичними процесами. Гриценко з самого початку не приховував своєї претензії на лідерство, спираючись на результати соціологічних досліджень. Водночас "Самопоміч" оголосила про свою участь у всіх наступних виборах, включно з президентськими. А ще такий тріо-варіант залишав за межами переговорного процесу пласт молодих, або відносно молодих, і амбітних політиків та громадських активістів. Вони менш відомі широкому загалу, зате переважають "старших" за впливом у Facebook і Twitter. І, головне, можуть похвалитися відсутністю досвіду у владі. Ця спільнота не має високих електоральних рейтингів, однак суттєво впливає на медійний порядок денний країни.
Опозиційне середовище консолідувалося переважно на темі боротьби з корупцією. Цьому є об'єктивні пояснення. Попри небачені досі й життєво важливі реформи в країні, впроваджені ще урядом Яценюка, рівень корупції досі залишається високим. Політику "по-старому" уособлює насамперед президент. Окрім того, значна частина західних грантових програм в Україні впродовж останнього десятиліття стосувалися антикорупційних досліджень і розслідувань. На них зросло ціле покоління громадських активістів, які зацікавлені у фокусуванні уваги суспільства й донорів лише на "антикорупції". Їх участь у цих проектах – не волонтерство, а робота із пристойною зарплатою. Також це непоганий трамплін для політичної кар'єри. Тож, що більше корупції на вустах і на телебаченні, то вагоміша і триваліша буде допомога західних донорів.
У роздмухуванні теми аномально корумпованої України зацікавлений і ворог. Для російської пропаганди це пріоритетний напрямок. В Україні вона підсилює зневіру і протест, а на Заході підкидає аргументи тим, хто не хоче захищати від Кремля "невиліковно хвору Україну". Усе це разом зробило корупцію основною і найпопулярнішою темою політичної дискусії та претензій до влади.
Хоча критично мислячі громадяни розуміють: значно більшу загрозу для країни і для кожного українця становлять систематичні помилки влади у протидії гібридній агресії Кремля. Майже всі інші наші проблеми є похідними від тривалого перебування України в магнітному полі Москви.
Тому нова опозиція не повинна робити акцент лише на тому, щоб перемогти "корумпованого Порошенка". Не можна починати з другорядного.
Тим паче, далеко не факт, що чинний глава держави буде здатний боротися за вихід до другого туру президентської кампанії. На виборах 2010 року тодішній глава держави Віктор Ющенко посів п'яте місце. Порошенко цілком може повторити це досягнення – через систематичні підозри в корупції та ігнорування війни як головної проблеми. "Мінську" вже понад три роки, а обіцянкам "завершити АТО за тиждень" – майже чотири.
Дослідження соціологів показують динамічне падіння рейтингів Порошенка. У нього найгірша картина порівняно з потенційними опонентами: крива підтримки президента стабільно йде донизу.
Поки що невідомо, як виглядатиме група лідерів виборчої кампанії. Сьогодні кожен із першої десятки в електоральних рейтингах має приблизно однакові шанси на вихід у другий тур. Тому завдання опозиції – не сперечатися, хто саме здатен перемогти Порошенка чи Тимошенко. За рік це може не мати жодного значення. Важливо, щоб цей політик відповідав потребам країни зараз, міг адекватно визначити пріоритети і протидіяти ключовим загрозам. Поки немає гарантованої безпеки України й особистої безпеки громадян, усе інше буде загроженим і тимчасовим. Марно мріяти про реформи, достаток і спокій, доки російське гібридне військо – солдати, терористи, хакери й пропагандисти – щодня підточує Україну зсередини й може в будь-який момент повернути нас у реальність активної війни. Як це було навесні і влітку 2014-го.
1 
1
Коментарі