"Париж претендує на статус безпекової столиці Європи"

У довгій війні перемагає той, хто краще забезпечить взаємодію між фронтом і тилом, – каже політолог Олег СААКЯН

Президент Франції Еммануель Макрон заявив про можливість відправлення військ НАТО в Україну. Про що свідчать ця заява та реакції на неї глав держав Альянсу? Чому саме тепер вона пролунала?

– Еммануель Макрон підтвердив, що ця заява була вивірена, а не емоційна. Реакція Росії та країн Заходу свідчить, що це не популізм. Чому заява прозвучала саме тепер, є три пояснення. По-перше, Франція хоче посісти чільне місце на геополітичній мапі. Макрон іще 2018-го заявив, що європейська безпека не повинна залежати від Сполучених Штатів Америки. Тепер він намагається перетягнути центр оборони Європейського Союзу у Францію.

Берлін – фінансова столиця Європи, Париж претендує на статус безпекової. Франція – єдина ядерна держава ЄС і має досить великі збройні сили, тому здається переконливою в ролі безпекового лідера.

 

По-друге, дефіцит безпеки в Європі внаслідок політичної кризи у США з можливим приходом до влади Дональда Трампа. У цьому разі зникає безпекова парасолька. Американський підхід до безпеки базувався на аналізі ризиків і непровокуванні. Це часто дисонувало з позицією окремих європейських держав. Через це повільно розширювався асортимент озброєння, що його надавали Україні. Постачання зброї і техніки важко проходило крізь вузьке горлечко Вашингтона. Тепер Європа може розправити плечі. Мюнхенська конференція, що тривала з 16 по 18 лютого, продемонструвала, що цей підхід до російсько-української війни, де проблемою вважали саму війну, себе вичерпав. Європа вагітна новим підходом: проблемою є не війна, а російська агресивність. Раніше вважали, що війну треба зупинити. Тепер же приходить розуміння, що, коли війна в Україні "якось" завершиться, це "якось" дорого коштуватиме. Росія може розхитувати Молдову, чинити провокації в Балтії, промацати європейську безпеку, напавши на одну з держав ЄС. Передвиборча кампанія у США, незалежно від результатів виборів, – серйозний виклик для Вашингтона. Його роль у європейській безпеці різко зменшиться. І Кремль цим скористається. Франція відчуває сили оголосити нові правила. Її ключовий постулат: "Росія не має перемогти". Кремль чи не вперше за час війни опинився в позиції реагування на нав'язаний Заходом порядок денний. Зазвичай ця функція була лише в України.

По-третє, внутрішньополітичний фактор. Макрон уже не балотується у президенти й може робити не політичні, а державницькі кроки. Він зацікавлений у тому, який спадок залишить наступникам і чи матиме політичне майбутнє. Увійде в історію як державник чи як черговий президент. Тому дії Макрона варто сприймати як нарощення Європою амбіцій та спроможностей зі створення власної безпеки та сприйняття України як частини свого безпекового поля.

Тобто це претензія Франції на лідерство в Європі?

– Так, це конкуренція за європейське лідерство в питаннях оборони, що на десятиліття вперед задаватимуть напрями політичного процесу. Також це про політичну впливовість: можливість говорити з глобальними гравцями – Британією, США, Індією, Китаєм. У НАТО лишаються лідером Штати, а ключовим голосом Європи може бути Франція.

Ситуація з допомогою від європейських країн свідчить, що Захід не готовий до поразки Росії, але й не готовий до поразки України. Як розвиватиметься ситуація далі?

– Можна відстежити, як змінювалося ставлення ­Заходу до російсько-української війни: з 2014 року це щось на периферії Європи, РФ – порушник, але її можна зрозуміти, а Україна не отримала від Заходу реальної підтримки. 2022 року Росію визнали агресором, з'явився страх, що Україна може зникнути. Це спонукало Захід реагувати рішучіше, ніж на це розраховували в Москві і світі. Бо крах України був би занадто високою ціною. Після того як Збройні сили України звільнили Харків і Херсон, збільшилася військова підтримка. Світ повірив, що Україна здатна звільнити свої території. Але виник страх, що програє Росія. Ті, хто вираховував ціну для світу від краху України, почали рахувати, чого коштуватиме світу розвал РФ. І побачили жахливу цифру, що для них неприйнятна. Тому Україну всіляко утримували від того, щоб бити по території Росії. Тому нам досі не дають крилатих ракет, які створили би паритет хоча б щодо дальності ураження.

То Захід прагне заморозити конфлікт чи залишити його тліти?

– 2023 року і Росія, і Україна, і Захід пережили крах ілюзій короткої війни. Москва сприйняла провал бліцкригу як ексцес і розпочала 2023-й із наступу, що закінчився знищенням і захопленням Бахмута. Їй довелося прийняти жорстку реальність – війна буде довга.

Україна пішла в контрнаступ, що завершився великими успіхами на морі та в повітрі, але мав скромні результати на суходолі. Їй так само довелося усвідомити: кавалерійські звільнення територій закінчилися, почалася війна на виснаження.

Захід теж розпрощався з ілюзіями швидкої війни. США прямо окреслили свою мету – щоб наприкінці року Україна із сильними позиціями сіла за стіл переговорів із РФ. Однак прогнози не справдилися. На початок 2024-го підхід, за яким війна має завершитися перемогою України, але не поразкою Росії, видихся. Але сформулювати нову ціль спромігся тільки Макрон. Захід іще не готовий одноголосно її підтримати.

Україна відчуває перебої в наданні допомоги від партнерів, передусім від США. Чи це тимчасове явище, пов'язане з внутрішньою політичною ситуацією у країні?

– Лідерство Сполучених Штатів затиснуте нерішучою зовнішньою політикою, що асоціюється з демократами. Уникнення ескалації створило враження слабкості США й активізувало деструктивні сили. З другого боку, Республіканська партія почала захоплюватися популізмом, уособленням якого є Дональд Трамп. Усе це спровокувало політичну кризу у США, яка може перерости в конституційну. Чи зможуть американські інституції витримати це й не допустити найгірших сценаріїв? Відсутність допомоги Україні, Ізраїлю, Тайваню та іншим союзникам США, усунення Вашингтона від своєї міжнародної ролі створює вакуум у безпеці по всьому світу.

Українці роблять велику помилку – живуть глобусом України й будь-які процеси у світі сприймають крізь нього. Багато речей не має зв'язку з Україною, але прямо впливає на нас, зокрема й ситуація з підтримкою Заходу.

Як розвиватимуться відносини Києва і Вашингтона, якщо на виборах у США переможе Дональд Трамп? А якщо переможе Джо Байден?

– Перемога Трампа означає для нас тотальну невизначеність. Він може прийняти рішення і на користь України, і всупереч її інтересам. За Трампа роль американських інституцій буде вкрай низька, він будуватиме модель, подібну до орбанівської Угорщини. За його президентства на нас чекає вкрай складна ситуація – часом відчинятимуться вікна можливостей, але завжди буде купа загроз.

Перемога Джо Байдена – це прогнозована нерішучість, яку ми спостерігали весь цей час. Принципові злами із перемогою кандидата від демократів не відбудуться, можуть виникнути й ризики, й нові можливості. Те, що ми нині не отримуємо допомоги, прогнозувалося, але пізніше – на фінішній прямій передвиборчої кампанії. Але це означає, що в України ще є жирок міцності, Росія не скористалася спадом активності США. У нас є час спланувати реакцію на цей виклик. Тому ситуація з Трампом погана, але не критична. Вона має нас навчити, що для України немає поганого американського президента. Вона – найбільша держава Європи, має достатньо ресурсів, щоб реалізувати себе принаймні як регіонального лідера. Ми почувалися не за розміром малими, і це злочинне недооцінювання себе. Треба навчитися брати відповідальність за власне майбутнє.

У суспільстві постійно чути: "Чому Захід дає нам так мало зброї?" І майже ніколи не виникає запитання: "А де наша власна зброя?" Чи спроможна Україна розгорнути виробництво зброї та самостійно забезпечити свої потреби?

– Жодна країна не здатна повністю забезпечити себе озброєнням. Україна може забезпечити себе до певного рівня. Вона починає це робити. Щоб наростити виробництво й застосувати новітні технології, потрібні спільні зусилля держави та суспільства. У цьому держава значно програє суспільству, яке почало засвоювати інновації досить швидко. Це проявилося в опануванні найкращих західних типів озброєння, в їхньому доопрацюванні та покращенні. Державний апарат поки що не може ні використати наявний потенціал, ні сформувати новий.

Із 2014 року ми жили в ситуації, коли оборона не була загальнонаціональним пріоритетом. Про підвищення виробництва зброї говорили весь час, але воно не стояло на першому місці. Інакше 2019-го під час виборчої кампанії не розповідали б, що війна триває тому, що на ній заробляють, а в очах Путіна можна побачити мир. Після виборів безпекова тема почала згасати. Немає запитання, чи здатна Україна забезпечити військові потреби – вона мусить це зробити. Чи зробить – залежить від усвідомлення цієї потреби як елітами, так і суспільством.

 

Парламент ніяк не може проголосувати законопроєкт про мобілізацію, вносячи численні правки. За прогнозами, суспільство негативно сприйме цей закон у будь-якій редакції. Чому відбулося таке розхолодження суспільства?

– Є три причини. Перша – мобілізацію від самого початку було провалено. Перша хвиля – це була самоорганізація людей. Натомість державна система діяла значно гірше – губили документи, надсилали повістки тим, хто вже воює, або тим, хто вже помер. Мобілізаційна система архаїчна – це дротовий телефон в епоху Старлінка.

Друга причина – добровольці небезкінечні. Піднесення добровольчих настроїв відбувається в певний часовий проміжок. Тому й існує мобілізаційна система. Вона покликана зробити державу ефективнішою у протидії ворогу. А зробила слабшою.

Мобілізаційні заходи за 2023 рік повністю дискредитували в очах суспільства себе, державу та створили серйозну напруженість. Ми побачили реальну репресивну машину, яка не поважає особистості й розтоптує гідність, ігнорує все, починаючи від стану здоров'я і завершуючи підготовкою. Усе це має сталий характер – випадки, коли система дає позитивний результат, є швидше винятками, заслугою окремих людей, що намагалися працювати якісно. На кінець 2023-го мобілізаційних потреб уже не забезпечували ні добровольці, ні система. Тут постала третя проблема – Кабмін вніс законопроєкт про мобілізацію, що ігнорує проблеми й зосереджується на примусі. Це підвищило градус напруженості, бо держава сказала, що попередні ексцеси були не прикрими випадками, а що так буде й далі. Відбулася повна дискредитація самої мобілізації. Законопроєкт мав би визнати помилки та замінити стару неефективну систему новою. Соціологія каже, що третина чоловіків готова воювати, якщо їм прийде повістка. Проблема не у браку патріотизму, а в на­вчанні й матеріальному забезпеченні. Не армії потрібні танки й літаки, а нам потрібно, щоб в армії було все те, що захистить нас.

Ексголовнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний іще у грудні 2023 року говорив про необхідність вийти з Авдіївки. Хто насправді відповідальний за падіння міста?

– Ми бачили під час кампанії з дискредитації ще чинного головнокомандувача, які претензії йому висували, а також які завдання поставили перед новим головкомом Олександром Сирським. Там усе зводиться до організаційних питань – медицини, логістики, ресурсів. Залужний золотими літерами вписав своє ім'я в історію України. Але як керівник відомства він також ніс відповідальність за системні проблеми. Не певен, що це було достатньою причиною для зміни командувача. Проблеми в армії не асоціювалися в суспільстві із Залужним, який із перших днів повномасштабного вторгнення вчинив воєнне диво. Тому в його усуненні є політична складова. Відставка Залужного не мала критичного впливу на фронт – нині все рухається за інерцією. Ситуація в Авдіївці почала погіршуватися ще до усунення командувача та продовжила після його заміни. Створення контрасту між колишнім і чинним головнокомандувачами теж має штучний характер і привнесене політичними баталіями. До призначення головкомом Залужний був заступником Сирського. Я не ставив би питання, хто відповідальний за відхід із міста. Значно актуальніше запитання: де фортифікації? Чому після виходу з Авдіївки наші війська змушені були відступати на нові й нові рубежі оборони? Розмірковувати, чи можна було втримати місто, – це намагання підмінити інше запитання: де було вигідніше давати бій? Авдіївка – лише локація на лінії фронту, де довелося дати бій росіянам. Втрати є в будь-якій війні. Завдання держави й суспільства – зробити все, щоб на кожного полеглого українського воїна Росія витрачала нестерпно багато для себе.

Валерія Залужного призначили послом у Великій Британії. Чи немає тут політичного задуму – тримати генерала подалі від столиці?

– Уперше за довгий час я побачив повноцінне політичне рішення в Україні. Воно неоднозначне, й саме так його сприймає суспільство. У ньому поєднано прагнення витіснити генерала Залужного з внутрішньополітичного життя, з одного боку, позбавляючи можливостей інших маніпулювати його ім'ям. А з другого – Залужний у статусі посла не буде активним гравцем у політиці. Рішення про призначення його на цю посаду не є ані засланням, ані почесною пенсією, ані усуненням політичного опонента. Воно жодним чином не зменшує значущості постаті генерала, а навпаки – дає йому змогу мінімізувати ризики падіння довіри. Він має нині найбільший рейтинг із можливих. Статус дипломата в одній із ключових політичних столиць світу дає йому можливість увійти в політичне життя через правильні двері – із серйозним авторитетом, поза брудом внутрішньої політики. До того ж він може використовувати свій авторитет для вирішення питань постачання зброї та воєнної співпраці й увійти до європейської дипломатичної еліти.

Я не сприймаю тези про усунення конкурента – в Україні немає можливостей для проведення виборів. А коли вони з'являться, Залужний після дипломатичної роботи буде значно впливовішою фігурою на президентських виборах, ніж у статусі ексголовнокомандувача. І ми не знаємо, чи має він політичні амбіції. Британська політика будується на авторитеті особистостей. Тому Залужний буде жаданим гостем на будь-якому дипломатичному рауті. А це колосальний ресурс для влади.

Генералів Валерія Залужного і Сергія Шапталу звільнили зі Збройних сил України за станом здоров'я. Чому їх раптом звільнили з армії?

– Такий спосіб звільнення несе ризики репутаційних втрат і для Залужного, і для Шаптали, і для влади загалом. Він дисонує із загальним образом бойових генералів, безвідносно до того, чи справді були підстави списати їх за станом здоров'я. Багато військових не має жодної перспективи звільнитися зі Збройних сил, людей з ампутаціями часто визнають обмежено придатними і не списують. В очах суспільства це видається незрозумілим і нешляхетним. Можливо, справді були фізичні причини звільнення. Можливо, Залужний і Шаптала залишалися на посадах попри стан здоров'я, але коли їх зняли з посад головнокомандувача й начальника Генштабу, вирішили, що залишатися далі у війську немає сенсу.

Володимир Зеленський озвучив кількість загиблих українських військових – 31 тисяча осіб. Західні ЗМІ називають іншу цифру. Чому президент озвучив ці дані саме тепер? Чи слід було це робити?

– Заява Зеленського не була запланована. Чи хотіло суспільство дізнатися цю цифру? Думаю, не хотіло. Критичної потреби в цьому не було. Друге питання – маніпуляція довкола кількості втрат. На тлі російського наступу активізувалася теза дипломатичних переговорів вкупі з тезою про нелегітимність Зеленського після травня 2024-го. Російська пропаганда також розганяє тезу про шалену кількість загиблих українців. Буквально перед конференцією президента західні медіа озвучили нібито величезні цифри українських втрат. Тому, можливо, Зеленський і зробив заяву – як протидію дезінформації. Цифра в 31 тисячу – вкрай формальна відповідь, що вже є помилкою. Це ті, чию загибель підтверджено довідкою. Суспільство не цікавить, скільки облікованих смертей, його цікавлять втрати.

Чи вистачить нам сил витримати третій рік війни, не поступившись територією?

– Ми маємо зробити те, чого не зробили 2023 року: відмовитися від одновимірного підходу до аналізу наших воєнних успіхів, які ми вимірюємо лише лінійкою з квадратними кілометрами. У довгій війні перемога кується не на фронті – перемагає той, хто краще організований і здатен забезпечити взаємодію між фронтом і тилом. Цьогоріч будуть території, які втрачатимемо, і ті, які звільнятимемо. Головне – щоб і перше, і друге наближало нашу перемогу.

×