Маю для себе п'ять правил. Перше: твої справи кричать так гучно, що я не чую, що ти кажеш. Друге: хто не пам'ятає минулого, не має майбутнього. Третє: не існує острова щастя в морі нещастя. Четверте: у труні кишень нема. І найголовніше: кожна людина має жити в мирі й повазі до самої себе.
Найприємніше в житті – що я ходжу без охорони. Люди на вулиці потискають руку. Це додає енергії.
Нинішню владу в прискореному темпі губить те, що губило "помаранчевих". Гетьманство, поєднане з жадібністю.
Бісить, що ми вже всьоме отримали незалежність, і так бездарно її втрачаємо. Нема ані об'єднавчої ідеї, ані кодексу честі. І еліти немає, бо еліта – це не гроші. Вона має жити за певними правилами.
Повернувся у професійний спорт і виграю у хлопців, молодших на 25 років. Нікого не має цікавити, як я відходжу після перегонів і як мене реанімують лікарі. Але на трасі я сильніший за 30річних – у свої 51.
Найбільша насолода в житті – уміння побороти страх.
Сідаючи у швидкісну автівку, сприймай усе ширше. Якщо думатимеш, що можеш розбитися, – з тобою це точно станеться. Не дивись у дзеркало заднього виду. Бо не встигнеш побачити, що попереду.
У кожного своя швидкість – і щоб їхати, й щоб жити.
Я навчався у престижній школі. І працював у ремонтній ямі "Совтрансавто", в батька засновника "Приватбанку" Леоніда Милославського. Там усі слюсарі були зеки. І я – єврей, професорський син. Вони одразу сказали: "Ти куди прийшов? Ми ж тебе ключами заб'ємо". А коли йшов звідти, вони мені "уважуху" зробили – накрили стіл з ікрою, коньяком. Там був план: за ніч поміняти чотири МАЗівські коробки передач вагою 140 кілограмів. І я стояв, тримав цю коробку на хребті.
У 17 через конфлікт із мамою пішов зі своєї забезпеченої родини. Дідусь подарував мені квартиру на одному сходовому майданчику з батьками. Коли закінчував школу – сусідка зайшла повчити фізику. Ну, ми "вчили", коли мама зазирнула. Почала сваритися. Я кажу: "Мені 17 років, я дорослий, вільний". Вона: "Вільний? То плати за себе сам!" І я почав. Отримував Ленінську стипендію, через ніч працював у "Совтрансавто". 1978го мав близько 600 карбованців. Мій тато, професор та завідувач кафедри, із преміями та всіма публікаціями заробляв до 800.
Нікому не показуй свій біль. Професіонал – це той, хто усміхається. І тільки температура та блиск очей можуть видати, що тобі боляче.
Мабуть, я не дуже розумний. Міг би бути значно багатший, якби дотримувався правил нашого суспільства.
Під час перегонів пульс 170–180 ударів. Треба постійно тримати організм у тонусі, щоб вестибулярний апарат, кровоносна та опорнорухова системи були міцні. Мене рятує російська баня. З Віктором Балогою (міністр із надзвичайних ситуацій. – "Країна") кілька разів на тиждень ходимо.
Курю з 17 років. Кидати пробував, але – сила є, воля є, а сили волі немає.
У автоспорті – хоч це й небезпечний вид – правила є. В українській політиці немає. Вона більше завдає болю. Однак політика потрібна, щоб якось захистити свої справи.
Мені нудно жити гламурним життям забезпечених людей. Не розумію сенсу. Другого кіна не буде. Слід дорожити кожною секундою.
Треба відповідати собі й власному статусу. Мені на 50-річчя хотіли подарувати Bentley. Я купив Audi. Не кайфую їхати в неймовірно дорогій машині. Аморально їздити на Bentley в країні, де катастрофічна більшість за межею бідності. Кому ти що доводиш?
Міліцейська мигалка потрібна, коли маєш когось урятувати. Але я тоді беру літак. Побачити очі сільських учителів, коли вдалося врятувати дитину, якій лікарі давали 4 години життя, – це найбільший кайф, що можна відчути.
Кожне врятоване життя – це надія, що Генеральний Директор усе помітить.Тобто Бог.
Ми часто програємо, не знаючи істинних сил своїх духу й тіла. Здаємось наперед. Тому маю політичне правило: не падати ще до пострілу від страху.
У 1990-х я був єдиний у Львові бізнесмен, який не платив бандитам. У мене вкрали вантажівки з цигарками. Приїхав до них на спортивній машині. Кажу: "На той світ підемо разом, але на коліна перед вами не стану". Після того мене почали поважати.
Головне після удару – знайти сили. Виплюнути вибиті зуби, витерти кров і сльози – і почати з початку.
Хочу виростити дітей порядними, професійними. Далі вони мають усе зробити самі. Донька, коли навчалася в Англії, працювала офіціанткою. Зараз син Кирило в англійській середній школі заробляє 400 фунтів. Він – воротар у шкільній команді, місто платить йому за роботу.
Мої діти самі мають зробити себе крутими. Інакше з них вийдуть "овочеві" мажори, яких я ненавиджу.
Я живу в помірному достатку. У моїх друзів отакенні літаки та яхти. У мене яхта менша. Але від цього я не менш щасливий.
Усім своїм жінкам одразу "на старті" пояснював: якщо ти поставиш ультиматум: або я, або перегони – лишаться перегони.
Моїм гардеробом займається дружина. Каже: "Ти – публічна людина, маєш виглядати гарно". А мені начхати на Brioni (популярна серед українських політиків елітна марка ділового одягу, середня ціна костюма – близько $3 тис. – "Країна"). Я ходжу в Pal Zileri (середня ціна костюма – $1,5 тис. – "Країна"). Коли мав швейну фабрику, вдягав її вироби. Бюджетні костюми за 100 доларів. Так дешевше – змінювати їх щотижня.
Із дружиною розходимося в одному. Колись вона багато каталася зі мною на гірських лижах, а тепер каже: "Я втомилася". А я – третій у країні серед ветеранів, і маю тренуватися.
Єдине, чого жінки не пробачають, – це жадібності.
Життя біжить ще швидше, ніж гоночні машини.
Кістяк людей, з якими знаходжу спільну мову, – з минулого. Коли я при великих погонах – кількість людей довкола збільшується. Коли з мене їх знімають – телефони замовкають. Це природно, такий у нас менталітет.
Особливо не люблю "сільських багатіїв". Не називатиму прізвища, але один соратник завжди вдягав на зустрічі поношений, з чужого плеча, костюм – але від Brioni. І на нараді клав піджак так, щоб було видно лейбу. Ну, блін, будь самим собою. Кого ти хочеш здивувати?
Чи бачу я себе поза межами України? Не дай Бог, щоб у мене були такі обставини.
Коли почав літати на вертольоті, зрозумів, що Україна – нереально красива. Роблю фотоальбом. Уявіть собі Карпати. Один шар хмар, тоді другий. А ми летимо між ними. А ще є знімок, чисто в українській традиції – бабця з колодою біжить за дідом.
Вирахував, що в сина Альфреда 62,5 відсотка єврейської крові. Він якось почав хворіти, і дружина попросила похрестити його. Я дозволив. Бог для всіх один, а решта – дистрибуція. Син виросте й сам вирішить, якому Богу молитися.
1 
1
Коментарі
69