Три відсотки українців зможуть зробити країну сучасною, вважає підприємець Валерій Пекар. І стверджує, що бачить довкола значно більше небайдужих людей
Чому за 10 років, як ви стверджуєте, не будуть актуальні прізвища жодного з теперішніх топових політиків?
– Вони не мають і не пропонують довгострокового порядку денного для країни. При тому, що Україна його конче потребує. Всі нинішні політики обмежують свої горизонти мислення президентськими виборами 2015 року. Мовляв, головне – отримати чи зберегти владу, а там побачимо.
Які питання треба ставити перед собою з довгострокової перспективи?
– Розрив між сьогоднішніми світовим і українським дискурсом – років 500. На Давоському економічному чи інших світових форумах обговорюють питання, які в Україні навіть на порядку денному не стоять. Зате нас цікавить, що хто кому сказав на телевізійному ток-шоу. Є вислів: люди маленькі обговорюють людей, люди середні обговорюють події, а люди великі обговорюють ідеї. Сьогодні обговорення ідей в Україні – рідкісна річ, навіть коли зустрічаються духовні авторитети нації.
Чому так відбувається?
– Ще з радянських часів нас привчили дивитися на телебаченні спочатку внутрішні новини – як найважливіші, а потім світові, тобто другорядні. Звичка вважати себе центром світу була доречною в рамках радянської ідеології та, можливо, пострадянської російської. Але Україна значно більше залежить від світу, ніж від внутрішніх політичних чвар. От тільки про світ ми знаємо дуже мало, а чвари постійно в центрі уваги суспільства.
Основне ж питання світового порядку денного в тому, що модерний світ переживає системну кризу. Натомість народжується новий світ. Яким він буде? Кому вдасться перескочити в наступну фазу розвитку? А Україна ще й у модерний світ повністю не зайшла, застрявши на вході.
Чому не зайшла?
– Що таке модерний світ, коли і як він народився? Все почалося приблизно після 1400 року, коли Західна Європа вступила в нову фазу розвитку: стрімке зростання науки, промислова революція, релігійні реформації, остаточне утвердження верховенства права, поява відповідальних урядів, поширення гуманістичних ідей та раціоналістичного мислення. Зрештою, змінилась сама структура суспільства.
Вступ у модерний світ призвів до такого стрибка Західної Європи в технологічному розвитку, продуктивності праці, підвищенні якості та тривалості життя, військовій справі, що вона стала панувати над світом. Включно з тими його частинами, які недавно були розвиненіші в науковому й культурному плані, чисельніші та багатші – наприклад, ісламський світ і Китай. Усі країни світу почали копіювати західноєвропейську модель, більш чи менш успішно. Відомі приклади – перша фаза модернізації Росії за Петра І, модернізація Японії в епоху Мейдзі, Туреччини за Ататюрка, Китаю – в наші часи.
Україна на цей шлях стала однією з останніх. Спроба побудови суверенної політичної нації аж надто розтяглася, досягла переламного успіху 1991 року, але досі не завершилась. Причини такого відставання – тривала перерва у традиції державності, розірваність між імперіями та їх ідеологічний тиск, великий розмір території, мозаїчність нації, слабкість національних еліт. Також ми мали низький рівень урбанізації, що затримало зміни в соціальній структурі суспільства. Україна – яскравий приклад того, як, за словами радянського історика Льва Ґумільова, географія визначає історію.
Від Радянського Союзу ми отримали сучасну промисловість. Але на додачу – консервацію архаїчних систем мислення, повністю зруйновані системи духовного та культурного життя, номенклатурний феодалізм. Зараз ми – середньовічна країна із зовнішніми ознаками модерну.
Але ж ми не одні у світі з такими проблемами?
– Певною мірою вони властиві всім країнам Латинської Америки, Африки, пострадянського простору, крім Балтії, а також більшості країн Азії.
Спотворена та зіпсована політична система не полагодить себе сама, особливо за умов недорозвиненості соціуму, більшість якого живе цінностями домодерного світу. А цінності, за влучним висловом вітчизняного історика Ярослава Грицака, "мажуться на хліб".
Тим часом модерний світ переживає системну кризу – економічних інституцій, екологічну, демографічну, ідейно-ціннісну та управлінську. Незважаючи на прагнення його еліт правити по-старому та прагнення жителів споживати по-старому, цей світ дійшов до межі свого розвитку.
Отже, зараз українське суспільство марно намагається перейти в модерний світ, а він переживає смертні муки народження світу нового, післямодерного.
Що робити українцям?
– Перед Україною стоїть надзвичайно важке двоєдинє завдання. З одного боку, модернізувати суспільство, яке живе в домодерній системі цінностей. З іншого – зробити крок у післямодерний світ, щоб не загинути разом із модерним. Треба увійти в цей вогонь і пройти крізь нього. Хотілося б перестрибнути, але не можна: як людина, що перестрибнула в своєму особистісному розвитку певні щаблі чи етапи, буде позбавлена необхідних життєвих навичок та вмінь, – так і суспільство, що намагається перестрибнути, не виживе без соціальних інституцій, не створених на пропущеному етапі. Наприклад, модерний світ – це верховенство права, зліт творчості в усіх вимірах життя, раціоналістичне мислення, релігійні модернізації, відкритий доступ в усіх сферах політики й економіки. Усе це нам потрібно, щоб звести на його базі післямодерне суспільство.
Яким воно буде? На що спиратиметься в економіці, в духовному житті, у спілкуванні та стосунках людей між собою?
– Післямодерне суспільство поступово проявляється, найбільше – у мисленні людей. Це екологічне мислення – не лише в розумінні збереження природи, а в людських стосунках, толерантності, прагненні до гармонії й консенсусу, повазі до інтересів меншин, відмові від надмірного споживання.
Економічні механізми проявлені менше, вони відстають від ментальності. Але перші паростки є. Це – вікіноміка, тобто відкритий доступ до спільного виробництва та споживання. Краудсорсинг (масова волонтерська діяльність, з англ. crowd, натовп. – "Країна") та "відкритий код" як принципово нові відносини в системі виробництва. Це – краудфандинг, себто волонтерське мікрофінансування, та "етичний банкінг". Це – економіка дарування й економіка розподіленого користування як принципово нові відносини у системі власності. Це – незалежні ради директорів в управлінні. Це – еконоценози (від біологічного терміну "біоценоз". – "Країна") як механізми співконкуренції замість конкуренції.
Хоч би де посткапіталізм зустрічався з капіталізмом – він завжди виграє. Вікіпедія набагато перевершує Британську енциклопедію.
Які післямодерні прояви є в політиці?
– Це різноманітні форми прямої демократії, перенесення фокусу з національного на місцевий рівень, де проблеми вирішуються жителями разом. А на національному рівні представницька демократія замінюється механізмами прямої дії, прямого волевиявлення громадян.
Так само можна говорити про післямодерну освіту, громадські рухи тощо.
Що з цього є в теперішній Україні?
– Небагато. Людей з післямодерним мисленням у нас 2–3 відсотки, а є країни, де їх 25–30. Але за рахунок вищої енергетики вони об'єднують інших навколо себе та досягають фантастичних результатів. Україна входить у першу десятку країн за розвитком Вікіпедії – здається, ніщо нам не обіцяло таких результатів. А скільки дуже різних людей збирають ініціативи на зразок "Зробимо Україну чистою!"
Треба урухомити суспільство, надати йому динамічності, щоб воно набуло модерних цінностей і паралельно утворились суспільні системи післямодерного світу.
Для цього, по-перше, має бути активне громадське життя. Треба масово створювати спортивні й підліткові клуби, недержавні освітні заклади всіх рівнів, церковні громади, різноманітні громадські спільноти. І не просто створювати, а об'єднувати їх у мережі.
По-друге, потрібні суспільні інституції нового світу: підприємницькі еконоценози, осередки довіри й системи взаємної підтримки та спільної дії, майданчики для комунікації – асоціації, клуби, співтовариства, "фабрики думок". Також культурні та дослідницькі центри, креативні простори, де б розроблялися нові способи вирішення суспільних проблем.
По-третє, важливо триматися подалі від поточної політики, не грати зі старою системою за її правилами. Протистояти спробам розділити українську політичну націю на основі географічних, етнічних, мовних, релігійних або інших старих ідентичностей. А одночасно доносити до людей ідею принципової неспроможності існуючої політичної системи – саме системи, а не того чи іншого уряду або політиків.
Поступово острівці нової суспільної системи поширюються і навіть перебирають на себе частину реальної влади. Приміром, мережі незалежних недержавних середніх шкіл, які залучають і розвивають здібних дітей, у певний момент почнуть встановлювати правила на ринку освіти замість міністерства. Галузеві асоціації стануть впливовішими, ніж галузеві міністерства – хоча б тому, що можуть збирати експертні ресурси в недосяжних для держави обсягах. Усе виглядає так, ніби нова країна проростає крізь стару, як трава пробивається крізь асфальт.
Але ж старе опиратиметься?
– Так. Але Україна не вкоренилася в модерному світі, і це означає, що вона або звалиться у світ домодерний, або підніметься на наступну сходинку.
Це – довгий шлях. Мойсей 40 років водив свій народ пустелею, щоб раби стали вільними. А мені здається, Україна за 20 років пройшла не половину того шляху, а лише чверть.
Де шукати людей і ресурси для змін?
– В Україні є величезний ресурс для творення нових систем. Насамперед, невикористана соціальна енергія людей. Багато хто прагне щось робити в суспільному житті, але не знає, що саме. Тому марнує енергію, витрачає її на протистояння чи прагне виїхати туди, де можна щось робити в бізнесі, в культурі, в науці.
Майже 15 відсотків дорослого українського населення, за соціологічними дослідженнями, мислять у рамках модерної парадигми: вони раціональні, прагнуть самореалізації, творчості, кар'єри, багатства, розвитку. Це – величезний ресурс. Але 55 відсотків мислять домодерно: прагнуть не самореалізації, а спокою, не кар'єри, а роботи, не розвитку, а порядку, не багатства, а добробуту, тобто – "щоб усе було як у людей". Не творчості, а безпеки, не нових можливостей, а справедливості. У них патерналістське мислення – їм потрібна впевненість у тому, що хтось "нагорі" про них потурбується.
Політики це ефективно експлуатують. Вони орієнтуються на домодерну більшість. Саме тому будь-які вибори перетворюються або у вибори Доброго Царя чи Доброї Цариці, або ж у протистояння різноманітних домодерних форм ідентичності – наприклад, регіональних чи мовних.
Загальна оцінка неприємна. Але, по-перше, іншого народу нема. По-друге: теперішній стан народу – не вина його, а біда. А винні – еліти.
І головне, 15 відсотків населення з модерним мисленням плюс ще 2-3 відсотки з післямодерним – абсолютно досить для того, щоб змінити країну. Коли батьки-засновники Сполучених Штатів писали конституцію, там модерне мислення мали 7-8 відсотків людей.
Кажуть, що Господь ніколи не дає завдань, яких люди не можуть вирішити. Україна має достатньо ресурсу для стрибка у майбутнє.
Але щоб задіяти його, треба сформувати відчуття спільної мети. Що українці недаремно живуть разом. Як знайти цю мету й донести її до народу?
– Якою ми хочемо бачити Україну? Проста відповідь: "вільною, заможною та щасливою" – не влаштовує. Треба детально відповісти на запитання про економічні, політичні, духовні, культурні системи майбутньої України.
Цю візію треба шукати, обговорювати різні версії. Ми з однодумцями створили Український республіканський клуб як майданчик для спілкування щодо української візії. Потрібні публічні дискусії – при цьому економісти мають розмовляти не з економістами, а з громадськими лідерами, правозахисниками, священиками, вчителями. А вчителі мають спілкувалися з підприємцями, зі священиками, з економістами тощо. Необхідний діалог між різними людьми, що говорять різними професійними мовами. Треба виходити зі своїх комірок і шукати разом. Часу обмаль.
Чому?
– Нинішні українська політична і економічна системи можуть завалитися в один момент. До того треба напрацювати два ресурси. Перший – структурності. Коли це впаде, щоб якась рятувальна сітка нас втримала. Фактично ми з вами її вибудовуємо кожен день. Снігу навалило – а Київ вижив, завдяки численним громадянським спільнотам.
Друге – потрібен ресурс візійності, національної ідеї: заради чого людям далі тут жити, яка має бути країна. Це не може бути ідея "щоб мені було класно", такий собі "садок вишневий коло хати". Національна ідея завжди вища за інтереси людини. Німці як національну несуть світу ідею порядку, англійці – ідею вільної людини, французи – ідеали свободи, рівності, братерства. США просувають "американську мрію" – досягти успіху власними зусиллями. Росія до революції жила з ідеєю "Третього Риму" – оплоту правильної віри, а після – з комуністичною ідеєю побудови нового світу. Що Україна несе світу?
Певні інтелектуали думають, що національну ідею можливо виробити, сидячи вп'ятьох на кухні за чаєм. Ні. Її можна зробити лише з того, що є в людській колективній свідомості та підсвідомому.
Осучаснити Україну – певно, найцікавіше завдання, що може нині бути. Але де брати впевненість в успіху?
– Від нас не залежить, які карти випали сьогодні, – із сусідами, економічною ситуацією, співвітчизниками. Карти не найкращі. Але те, як гратимемо ними, залежить від нас.
Моя впевненість ґрунтується на тому, що бачу десятки тисяч людей, які хочуть щось змінити, стукають у двері, питають: "що робити?", починають самі діяти. Нехай їх сьогодні 3 відсотки. Цього досить, щоб зміни розпочалися.
Сьогодні в нас немає власного проекту майбутнього, але ми оточені чужими проектами – американським, європейським, російським, ісламським, китайським. Той, хто не має власного проекту, стає ресурсом у проектах інших. Україна сторіччями була не суб'єктом, а об'єктом геополітики, що призвело до неймовірних страждань і руйнацій. Є сенс стати суб'єктом.
3 
1
Коментарі
4