"Найважливіше – навчитися розуміти й довіряти собі. Без цього неможливо жити на повну"

Жоден із нас повністю так ніколи й не дорослішає. Хоч відчуття дорослішання супроводжує до кінця життя.

Будь-яка крайня позиція щодо минулого – шкідлива. А також – погляд в одну точку. Платівка про страждання й поневіряння нашого народу – заїжджена. Вона сама себе з'їла й вихолостила.

У текстах з історичною основою наповнюю персонажів особистими переживаннями. Але, коли послуговуєшся певними декораціями, це допомагає створити дистанцію. Вона дає безпеку та свободу висловлюватися чесніше.

Якщо постійно чекати натхнення, можна нічого не зробити.

Непрості теми заводять і приваблюють. Що складніший проєкт, то сильніше мене притягує.

Основна робота відбувається, коли її не помічаєш, і здається, що займаєшся іншим. Важливо вміти перемикатися і дистанціюватися.

 

Часто розпитую батька. Дещо пам'ятаю зі слів дідів і баб. Один прапрадід походив із Чехії. Був художником. Напевно, вчився у Відні. На зламі століть приїхав до Станіславова й одружився з українкою. Родина матері походить із Чернігова. Її батька підлітком забрали на примусові роботи в Німеччину. Працював там у шахтах. Він – один із прикладів витісненої пам'яті. До самої смерті не міг говорити про свій досвід.

Я народилася в сім'ї, в якій книжки були традицією. Близькість до літер і слів завжди була органічна. Як будь-яка дитина, я копіювала найближчий приклад. Щойно навчилася писати, почала занотовувати свої казки та вірші.

Щоб розвиватися, треба розуміти свою провину, пробачати й робити висновки. Але важливо й забувати деякі речі. З болем, несумісним із життям, не можна рухатися далі.

Мене виховували м'яко. Можливо, навіть занадто. Не мала ніяких заборон. Хіба пов'язаних із небезпекою для життя. Не можу пригадати, щоб мене карали. Я не мала спокус щось порушувати.

На моє виховання вплинули дід і баба, з якими ми жили в одній квартирі до моїх років 13. Ці впливи навіть не можу відокремити. Вони – найорганічніша частина мене: манера говорити, іронія, жарти, історії.

Дід був лісником, розповідав багато про Карпати. Реальну інформацію переплітав із вигаданими історіями. Наприклад, як у малиннику він спина до спини зіткнувся з ведмедем, обидва злякалися й побігли в різні боки. Що це нафантазовано, я зрозуміла тільки дорослою.

Від історичних обставин залежить, як складаються долі. Інший фактор – воля людини й бажання. Але, як вона бачить своє життя, походить з історії родини й виховання.

На третьому курсі остаточно зрозуміла, що не хочу продовжувати навчання. Покинула. Була впевнена, що корисніше розпоряджатимуся власним часом, якщо сама його плануватиму. У нас таких речей не розуміють. Ставляться зі страхом, з осудом. Але батьки підтримали.

У Львові жила з хлопцем. Винаймали дешеве помешкання на околиці. Навколо – залізничні колії, залишки якихось підприємств, об'їзні дороги. Квартира на одну кімнату була, як довгий коридор, і в ній стояв напіврозвалений диван. Ми завели собаку породи курцгаар, із яким зовсім не давали собі ради. Щоб пес дозволив нам вийти з дому, доводилося завжди мати напоготові яловичий хвіст і жбурляти ним у протилежний кут кімнати. У дивані жив здичавілий білий щур, який, очевидно, втік від попередніх власників. Ми його підгодовували.

Перший роман "Сьомга" – це експеримент над собою. Я відкрила найінтимніші моменти дорослішання. Часто складні й неприємні, навіть відразливі. Коли книжку видали, зрозуміла, що не розрахувала зусиль. На якийсь час обірвала більшість контактів із зовнішнім світом. Навіть думала, що більше не писатиму. Але завдяки тій книжці я стала письменницю. Усе, що було до неї, – це вправи.

Не вважаю себе перекладачем. Не маю відповідної освіти. Знаю, є справжні майстри, для яких це справа життя. Шаную їх. У моєму випадку переклад – справа радше інтуїтивна. Важливо знайти автора, якого відчуваю.

Коли закінчую один текст, можу мати наступну ідею, але ще не відчувати, що готова братися за писання. Не дозріла, не перетворилася внутрішньо. Тут і допомагає переклад.

Інтуїція – не щось містичне. Вона будується на досвіді. На знанні людей, ситуацій, спостереженні за стосунками інших, із книжок. Художня література – такий самий досвід, як буденне життя. Есенція, яка виникає з усього цього, і є інтуїція.

Час іде повільніше, коли пишу. Занурююсь у створення свого світу, мені не вистачає ресурсу на зовнішнє життя. З багатьма перестаю спілкуватися, залишається тільки обмежена кількість найближчих. Тому ця повільність потрібна.

Людина може побачити, як час іде в глибину.

І в батьків, і в нас із чоловіком однакова проблема – книжки множаться. Вже нема де тримати. Люблю їх дарувати. Особливо, коли книжка мені по-справжньому чимось важлива і знаю, що близькій людині вона так само буде цінна.

Люблю писати. Не пишу легко. Але це щось найорганічніше для мене. Тоді стаю кращою, щедрішою, уважнішою. Можу багато дати, вислухати, прийняти. Це ознаки щасливої людини.

Ми з чоловіком полегшуємо життя одне одному. Нам пощастило, що в обох темпераменти передбачають уміння досягати компромісу. Тому наш зв'язок існує довго.

В Андрія закохалася ще до нашої зустрічі. Коли побачила в батька збірку його віршів із фотографією.

Почуття весь час змінюється. Найдивовижніше, що іноді може здаватися, ніби воно вже зникає. А наступної миті стає таким сильним, іншим і незнайомим – ніби ніколи доти нічого подібного не траплялося.

У нас із донькою все будується на довірі. Не можу їй забороняти. Завжди відчувала через це невпевненість, що я занадто м'яка. Але вона дорослішає та відповідає взаємністю. Починає приймати рішення сама, і вони викликають у мене повагу й захват.

Багато вчуся в доньки. Я боюся образити людину, буваю занадто делікатна, уникаю гострих кутів. А Варвара говорить, що думає, і це ніколи не образливо. Вона іронічна, має почуття гумору. Кожен її жарт – велика несподіванка.

Зрозуміти можна будь-що. Але це не підстава для всепрощення.

Потиски рук, обійми, поцілунки – жести, що символізували безпеку і приязність. Сьогодні ця невербальна, найпідставовіша людська мова має ознаки небезпеки. Навіть якщо загроза вірусу мине, у підсвідомості збережеться відбиток. Із другого боку, такі обмеження завжди звільняють місце для чогось іншого. Якась компенсація – емоційна, інтелектуальна – обов'язково буде.

У світі відбувся певний зсув, і він стає дедалі відчутнішим. Зміняться способи спілкування, відстані між людьми. Інтимність набере інших вимірів. Стає складніше відчувати близькість.

У мене мало друзів. Було би складно спілкуватися з великою кількістю людей.

Подобається спокійніший спосіб життя. Але публічний – у чомусь захопливий. Розумію, що це корисно в сенсі досвіду, знайомств.

Як людина, яка воліє усамітнення, ціную спілкування.

Віра – це щось найскладніше. Таке, що неможливо окреслити. І водночас найбільша сила, яка допомагає витримати будь-що. Вона не має доказів і рідко може мати реальні підкріплення. У цьому фокус. Сила, якої ти не бачиш, але про яку знаєш, що вона точно є. В усьому. Насамперед у стосунках.

Найважливіше – навчитися розуміти й довіряти собі. Це складно. Весь час є тиск зовнішнього світу. Але, не зробивши цього, неможливо жити на повну.

Хотіла би писати весь час. Але це неможливо.

×