"У 1920-х в Україні теж втомилися від війни й перестали стріляти. А потім селянство відхаркувало колективізацію і помирало від Голодомору"

Якщо не зможемо здолати ворога нині, то будемо приречені на повторення історії 1930-х, – каже історикиня Наталя Романець

Усе більше країн визнає Голодомор 1932–1933 років геноцидом українців. Чи можна вважати, що так світ усвідомлює свою часткову провину, що допустив таку трагедію?

– У питанні визнання Голодомору геноцидом у світі відбувся значний прорив. Велику роль у цьому зіграла нинішня війна. Та я не сказала б, що країни цивілізованого світу усвідомили й визнали помилки. Якби це сталося, то було б інше ставлення до протистояння з Росією.

 

Багато подій із нашої історії Заходові важко зрозуміти. Іще наприкінці 1980-х – на початку 1990-х радянські поети й письменники Євген Євтушенко, Андрій Вознесенський та Віталій Коротич читали за кордоном лекції і згадували в них про Великий терор у СРСР. Часто слухачі запитували їх: "Чому люди не викликали поліцію?" Вони не розуміли, що радянська таємна поліція ці репресії і здійснювала.

У працях західних дослідників бачу, що вони інколи не розуміють радянських документів, особливо – періоду колективізації, Голодомору та репресій. Сприймають усе, що написано в них, буквально, а папери ГПУ та партійних органів потрібно аналізувати, добре знаючи контексти того періоду.

Нам необхідно докласти ще багато зусиль, щоб на Заході сформувалося розуміння подій в Україні радянського періоду, аби знали, що таке більшовицький російський окупацій­ний режим. Тоді вони усвідомлять, що нинішня війна – це не той випадок, коли можна домовитися. Це війна за наше існування. Якщо не зможемо здолати ворога, то приречені на повторення трагічних подій кінця 1920–1930 років.

Чому теми Голодомору багато десятиліть не висвітлювали в західних виданнях?

– Радянський Союз докладав багато зусиль для замовчування теми Голодомору. У газеті "Зоря", яку видавали в Дніпропетровській області в 1932–1933 роках, я бачила на одній сторінці список сіл, занесених на чорну дошку, й поруч – інформацію про важке й голодне становище селян на Заході. Це верх цинізму.

Також роль зіграв прихід до влади в Німеччині нацистського режиму. Нацисти активно використовували у своїй антикомуністичній пропаганді факт голоду в Україні. На нашій території жило багато німців, і вони отримували допомогу, яку в радянській пресі називали гітлерівською. Вона надходила від різноманітних благодійних організацій та приватних осіб із Німеччини, Швейцарії, Польщі, Литви, Латвії і навіть Ватикану. Використання нацистами в антикомуністичній пропаганді факту голоду в Україні призвело до того, що ця тема серед частини західних інтелектуалів була дискредитована. Цьому сприяла також популярність на Заході лівих прорадянських переконань. Там вважали, що в СРСР формується нове, щасливе, суспільство робітників і селян. Іще частину прихильників СРСР фінансували з Москви, тому вони писали те, чого від них очікували.

Що стало причиною Голодомору?

– Протягом кількох років перед Голодомором влада проводила суцільну колективізацію, яка повністю дезорганізувала ситуацію в аграрному секторі. Першу спробу комунізувати українське село здійснили в 1919–1921 роках. Тоді селянський спротив змусив більшовиків відмовитися від задумів.

З початком примусової колективізації частина заможних селян "саморозкуркулювалася" – розпродувала майно. Коли це стало неможливим – ламали та здавали на брухт навіть новітню техніку. Також масово вирізали худобу. Це призвело до значного скорочення поголів'я худоби та птиці. Ці збитки не можна було швидко компенсувати. Та влада вважала, що з появою колгоспів, таких собі соціалістичних фабрик із виробництва сільськогосподарської продукції, зможе без проблем отримати потрібну кількість зерна, м'яса та молока. Але сільське господарство залежить від природних умов, специфічних знань і навичок людей. Коли селян загнали до колгоспів, вони там працювати не хотіли. Це було щось нове в українському селі, де люди протягом сезону з ранку до вечора працювали на полі. Від цього залежали урожай та існування родин. Бригадири ходили по хатах і виганяли на роботу колгоспників. Це позначалося на стані полів та ферм.

Передумовою Голодомору була також система хлібозаготівельних планів. Колгоспи зернових районів мали здавати державі від 1/4 до 1/3 валового збору зерна. Рахували цю частину від урожаю, який був на полі. Це набагато більше від того, що довозили до комори. Втрати збіжжя під час збору і транспортування тоді доходили до 40 відсотків урожаю.

З Москви спускали цифри, які не враховували цих втрат та реальної врожайності. Тому в 1931–1932 роках села отримували заготівельні плани, які не могли виконати. Особ­ливо це було поширено 1932-го, коли керівництво багатьох колгоспів і районів УСРР чинило спротив прийняттю хлібозаготівельних планів. Під час тодішньої хлібозаготівельної кампанії влада кілька разів зменшувала план для України. Тобто в Москві теж фактично визнавали його нереальним.

З кінця листопада 1932 року посилилися репресії, які набули тотального характеру, та почалися масові обшуки селян – як колгоспників, так і одноосібників. Кремль вимагав, щоб заготівельні плани виконали за рахунок так званих невидимих припасів хліба, тобто вилучення в селян "розкраденого, незаконно розданого і прихованого" зерна. У січні 1933-го охочих залишити Україну почали арештовувати. Частину відправляли до концтаборів або в заслання. Більшість селян повертали назад, фактично прирікаючи на голодну смерть. Під час тотальних обшуків у селян вилучали не тільки зерно, а всю їжу.

Українська дослідниця Анна Капустян опрацьовувала спогади очевидців тих подій з території України та Росії. В українців забирали все – і майже в кожній родині хтось помер від голоду. Коли росіян питали, скільки в них у сім'ї людей померло від голоду, то ті дивувалися: чому хтось мав помирати? У них залишалися овочі, й вони мали що їсти.

Чому важливе визнання Голодомору геноцидом?

– Передусім це потрібно для вшанування пам'яті людей, які померли від голоду. У них не було навіть нормальних поховань. У 1934–1935 роках в Україні був новий голод, спричинений великою посухою в південних областях. Органи НКВД, які фіксували настрої населення, відзначали, що селяни в окремих регіонах України почали масово собі виготовляти труни. Не хотіли, щоб їхні тіла звалювали на купи у великих ямах, як під час Голодомору.

Сучасні події доводять, що ми не засвоїли уроків історії. Тому все повторюється. За 30 років ми належним чином не змогли добитися від світової спільноти визнання Голодомору геноцидом. Лише коли почалася широкомасштабна російсько-українська війна й дії окупантів мали відверто геноцидний характер, то на Заході почали проводити аналогії з Голодомором.

Голод як зброю російська влада нині активно використовує на окупованих територіях. Звільнені з російського полону розповідають, що тортури голодом для них були найжахливіші. Смерть від голоду настає поступово, з муками.

Історик Вахтанг Кіпіані розповідав про запис інтерв'ю з очевидцем Голодомору в Канаді. Чоловік мав досить добрий вигляд, як на свої роки. Та коли почали розмову про 1932–1933-ті, він перетворився на "шмаття", почав плакати, його трусило. Інтерв'ю записати не вдалося. Хоча той чоловік тривалий час успішно жив за кордоном, спогади про найстрашніший період його життя так на нього вплинули.

У 2013–2016 роках на курсах підвищення кваліфікації я читала лекції для вчителів про Голодомор і Великий терор. Учителі старшого покоління на мене дивилися так, ніби готові були поставити мене до стінки й розстріляти. Люди, які ненавиділи все українське, викладали у школах. Це дало свої результати. Зокрема, як проголосували 73 відсотки українців 2019 року. Не можна просто перестати стріляти. У 1920-х теж втомилися від війни й перестали стріляти. Потім українські селяни отримали колективізацію, розкуркулення й у муках помирали під час Голодомору.

Більшість ваших досліджень стосується кінця 1920-х – початку 1930 років?

– Період мого навчання в університеті припав на час перебудови й відновлення незалежності України. Тоді зріс інтерес до історії радянської доби. З'являлися публікації на заборонені раніше теми. Виник цілий напрям, що зосередився на вивченні ставлення селян до аграрної політики більшовиків, їхніх настроїв під час колективізації та Голодомору, форм спротиву. Про це були лише згадки в партійних документах, але мені завжди було цікаво відшукати подробиці. Як-от про "куркульське" повстання на території трьох районів Дніпропетровського округу 1930 року – відоме нині як Павлоградське повстання.

Його учасники не підпадали під закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій" 1990 року. Реабілітовували тих, хто проти радянської влади нічого не робив. Учасники Павлоградського повстання відкрито знищували активістів, які брали участь у колективізації. Отримати їхню справу було важко, але мені вдалося, і я реконструювала події повстання.

Після розправи над учасниками цього виступу справа не закінчилася. Чекісти продовжували шукати тих, хто негативно ставився до радянської влади. Масово фальсифікували справи "контрреволюційних організацій". Їх підв'язували до Павлоградського повстання. Постійні зачистки, зокрема серед керівництва колгоспів, мали негативні наслідки. Павлоградський район опинився серед тих, які найбільше постраждали під час Голодомору.

Чи були якісь особливості Голодомору в таких регіонах, як Дніпропетровщина, яку ви мали змогу досліджували найбільше і яка на початок 1930 років видавалася досить індустріалізованою?

– Тоді до Дніпропетровської області входили також сучасна Запорізька, частини Кіровоградської, Миколаївської та Херсонської. Виділяли лише чотири приміські райони, а 45 були сільські. Частина з них була далеко від залізниць і доріг. Це погіршувало ситуацію з продовольством під час Голодомору. Навесні 1933-го люди масово вимирали через відсутність їжі. Навіть коли влада почала виділяти якусь допомогу для колгоспників, то завести її до тих районів було важко. Ґрунтові дороги не повисихали й були непрохідні. Навіть коні не могли пересуватися.

Дніпропетровщина – це степ, і способів для порятунку селян тут було набагато менше, ніж у лісовій місцевості. Виняток – узбережжя Азовського моря та річок, де виживали за рахунок риби.

На масштаби голоду на Дніпропетровщині вплинуло те, що саме ця область була одним з основних виробників товарного збіжжя в межах СРСР. Тому регіон став полігоном для репресій. Тут найбільше сіл занесли на чорну дошку.

На відміну від, наприклад, Чернігівської області, в Дніпропетровській – до серпня 1931-го провели суцільну колективізацію. Великого одноосібного сектора не залишилося, колгоспи були неспроможні забезпечити необхідну кількість збіжжя, тому саме в нашій області було найбільше репресовано селян за розкрадання колгоспного хліба.

Це звучить дивно, але хлібозаготівлю проводили не лише в селах, обшуки в пошуках збіжжя здійснювали й у містах. Серед працівників підприємств було багато колишніх селян. До них із сіл тікали родичі та знайомі. Водночас намагалися якесь збіжжя приховати. Чекісти шукали в будинках, де бачили приїжджих селян або якщо хтось із мешканців їздив до села і щось привозив.

До міст і заводів у пошуках їжі сходилися люди із сіл. Вони ставали безпритульними, і більшість помирала. На заводі імені Петровського в Дніпропетровську (нині Дніпро. – Країна) трупи робітників лежали в цехах по декілька днів. Але керівництво це не турбувало, воно більше переймалося контрреволюційними чутками, що ширилися через смерті від голоду. Також у містах іще 1932-го знизилася якість хліба, туди почали додавати все більше домішок – різних бур'янів. Це призводило до масових отруєнь і непотрібних для влади розмов.

2 квітня 1933-го з Дніпропетровського обкому КП(б)У звітували до Кремля: "За последние 2–3 года сельского населения во многих районах нашей области значительно поубавилось". От так просто. Далі йшлося про брак робочих рук і додавалася довідка про те, скільки до області потрібно переселити людей із Росії.

У той час голод іще не досяг піку, найвища смертність була у травні-червні 1933-го. Багатьох людей можна було врятувати, надавши продовольство. Та місцева влада просила не допомогу, а російських колгоспників. У листі чітко вказано кількість домогосподарств, які потрібно заселити: Криворізький район – 300, Апостоловський – 500 і т. ін.

Таке переселення провели у 1933–1934 роках. 30–40 від­сотків повернулися назад, бо вони потрапили на голод 1934–1935 років. Та й місцеві їх недобре приймали.

Чи можна вважати колективізацію та Голодомор піком наступу радянської влади на українське село?

– Це було глобальне протистояння, оскільки в марксистській концепції не було місця для селянства. Пролетарська революція мала відбутись у промислово розвинених країнах, а не у відсталій аграрній Російській імперії.

Більшовики зіткнулися з великим селянським морем. Протистояння з ним спочатку закінчилося перемогою селян – 1922 року прийняли новий земельний кодекс Російської Федерації, який закріпив чорний переділ – поділ землі за трудовими нормами й можливість обирати форму землекористування. Та більшовики прагнули втілити в життя концепцію Маркса. Відновлення війни було неминуче.

Певний період були сподівання на світову революцію, але наприкінці 1920-х стало зрозуміло, що її не буде. Тоді з'явилася сталінська концепція побудови соціалізму в окремо взятій країні в "умовах ворожого оточення". Більшовикам вдалося загнати селян до колгоспів і отримати перемогу. Використовуючи Голодомор, більшовики примусили українських селян змиритися з колгоспною системою господарювання.

Науковці, які збирали спогади очевидців Голодомору, звернули увагу, що спочатку люди розповідають про жахи 1932–1933 років, а потім кажуть: "Згодом було добре у колгоспі – нас годували". Таке от перевиховання голодом, люди були змушені працювати, щоб вижити. Вони не вимагали нормальних умов та гідної платні. Та повністю змінити українського селянина не вдалося. Після Голодомору селяни зосередилися на роботі на присадибних ділянках. Влада активно боролась із цим, вимагала більше віддаватися колгоспам.

Напад Росії на Україну 2014-го – це продовження війни з українцями, яку вів Кремль в 1932–1933 роках?

– Нині росіяни використовують багато методів, якими діяв Сталін. Вони використовують голод як зброю, знищують порти й судна зі збіжжям.

Важливо, що не лише в нас, а й на Заході серед частини суспільства виникає усвідомлення цього.

Фінансування добудови Національного музею Голодомору в Києві включено в безпекову угоду між Україною та Канадою, яку підписали 24 лютого 2024 року. Канадський уряд виділив $15 млн на завершення будівництва. Про що це свідчить?

– Цей значущий проєкт попри все потрібно завершити. За роки незалежності в Україні збудували не так багато нових музеїв. У нас навіть вшанування жертв Голодомору тривалий час відбувалося як громадська ініціатива. Добре, що маємо впливову українську громаду у США й Канаді. За їхньої підтримки тривалий час виділялися гранти і здійснювалося фінансування наукових досліджень Голодомору.

На території Ізраїля не живуть нащадки тих, хто знищував євреїв під час Голокосту. В Україні живуть онуки та правнуки тих, хто втілював політику Голодомору. Слід про це пам'ятати й розуміти, що це вплинуло на процес дослідження Голодомору.

×