Українська міська культура перебуває у зародковому стані. Як і національна ідея, – говорить письменник Володимир Єшкілєв
Чекає Івано-Франківськ скасування віз до Європи?
– Так, але хто хотів виїхати на заробітки, вже виїхав. Це не призведе до спустошення міст. Взагалі ж – нормально, що молодь шукає собі нових країн, заробітків, вражень. Світ глобалізується. Сюди натомість можуть приїхати люди, наприклад, з Азії. Демографічна й етнічна ситуації стануть строкатіші.
Чи готове місто до такої мультикультурності?
– Населення тут переважно консервативне і може дивитися на міграцію критично. Але логіка подій формується за межами Франківська. І мало хто питатиме, що люди тут думають. Так само це стосується України. Центри прийняття рішень і формулювання концептів – за її межами. Ми не є локомотивом. Тільки встроюємось вагончиком у цей потяг.
Людям, яким добре жити в хуторянському обмеженому просторі, буде зручніше, що пасіонарний матеріал поїде.
Хто є цим пасіонарним прошарком?
– Айтішники, бізнес-середовище, десятки тисяч молоді – учнівської, студентської, в мистецьких, інтелектуальних колах. Але важко зараз оцінити її творчий потенціал. Після "станіславського феномену" було три покоління митців. Не всі вийшли на суспільно значимі позиції.
Чому вашому поколінню вдалося, а наступним – ні?
– У нових більше спокус. Зокрема, залишити Франківськ. Тут реалізуватися важче, ніж у столиці або за кордоном. Гальмує консервативність середовища. А у 1990-ті була наляканість. Загибель імперії стала шоком, тому соціум майже не реагував на подразники. Сьогодні будь-якого помітного митця намагаються використати політики. Тоді ж, слава Богу, були до нас байдужі.
Зараз немає тої суміші травмованості і пофігізму. Відсутнє відчуття несамовитої легкості буття, зависання над чимось непевним, але чудовим.
Хіба Революція гідності і війна не стали для суспільства новою травмою?
– На початку 1990-х ми виходили із закритої країни, нові сенси проникали ззовні. То була соціальна революція. А теперішні події історики так не назвуть. Соціальних зрушень не було, тому і травми нема.
Чи є передумови для наступного масового протесту?
– Надалі обійдеться без Майдану. По-перше, в його основі лежать конфлікти всередині еліт. На сьогодні таких тектонічних розломів серед них не бачу.
По-друге, той самий безвіз відкриває клапан, який спустить внутрішній соціальний тиск. Більше людей реалізовуватимуться не на площах в акціях, а на роботах у Європі.
По-третє, у суспільстві накопичується негативний досвід. Бо спроби змінити країну закінчуються реставрацією попереднього режиму. Майдан як масове явище себе вичерпав.
Як змінилася Україна за останні роки?
– Залишилася корупційною державою олігархічного типу. Такою буде і далі. Питання лише в тому, на кого будуть зорієнтовані грошові потоки.
Останні вибори 2014 року відбулися на післямайданній хвилі. Ми не знаємо, який буде політичний ландшафт України після виборів 2019-го. Але поки що бачимо швидку реставрацію довоєнної системи.
Результати наступних виборів для колишньої влади будуть значно кращі за попередні?
– Це очевидно. Питання лише – на скільки. Чи будуть це критичні зрушення?
Змінилися гасла, бренди і тренди у суспільстві, однак його економічна основа – та ж, що була до 2013 року. Принципи дії – співвідношення тіньової економіки і легальної, перерозподіл потоків, відкати – так само. Тому ніби антикорупційна боротьба закінчується безбідним життям корупціонерів десь на Заході. Регіональні еліти там, де бачу – на Західній Україні, Одещині, Харківщині – також залишилися колишні.
Еволюція еліт можлива?
– Вона триває. Намагаються себе легалізувати не в мєждусобойчиках українсько-російських, а у світовому просторі.
Ми остаточно звернули з проросійського вектора руху?
– В історії нічого не буває остаточного. Через нерозумну політику Кремля в Україні мільйони ставляться вкрай негативно до Росії. Але третина населення залишаються її симпатиками, кажуть соціологи. І це навіть без ОРДЛО й Криму.
Ще в 1990-ті я писав про формування специфічної совкової субкультури в східних областях. Ці процеси ігнорували всі, крім політтехнологів у передвиборних кампаніях. Зрештою 2014 року це вилилося у спроби створити Новоросію.
Чому багато українців продовжують симпатизувати Москві?
– Бо "пєсні о главном" нікуди не ділися. Мислення людей міняється дуже важко. Ті, хто світоглядно позиціонують себе як кинуті діти Радянського Союзу, не сприймають Росію як агресора.
Наближаємось до переломного моменту в українській історії, писали ви позаторік. Вже минули його?
– Досі наближаємось. Але цей злам – не революційний. Це – еволюційна зміна укладу. Люди комунікуватимуть за допомогою нових способів. Поступово відмиратиме зомбоящик і відбуватиметься перехід до інших практик маніпуляції суспільством – насамперед через інтернет-простір.
Крім того, триває регіоналізація України. Київ усе більше зайнятий собою, а місцеві еліти стають дедалі самостійніші. Отримують більше грошей, обростають силовими структурами.
Це небезпечно для держави?
– Це інший тип держави. Більше грошей залишається на місцях, що позитивно – менше можливостей для централізованого дерибану.
Це дозволяє регіональним елітам щільніше контролювати громаду. У централізованій державі навіть жорсткий контроль – загальний. Він дає змогу у шпаринах ховатися опозиційним настроям. А коли місцеві еліти перебирають на себе функції головного контролера, то ефективніше придушують протести.
Раніше вони були в опозиції до центральної влади, бо їм не давали достатнього шматка від дерибану. Тепер вони отримали те, що хотіли, – більший доступ до потоків. Це ще одна причина, чому Майданів надалі не буде.
Еліти підлаштовуються під нову ситуацію. Мімікрують. Це несе культурні, соціальні зміни. Зорієнтовані на Захід еліти повторюватимуть тамтешні стратегії організації, панування, контролю. А вони відрізняються від пострадянських – цивілізованіші, культурніші, ефективніші.
Чим нинішній Івано-Франківськ відрізняється від радянського?
– Зовнішньо – інтенсивною і хаотичною забудовою, яка не ставить на меті створити міський простір. Мета – лише продати квартири.
Звідки таке нерозуміння важливості форми?
– Ця культура йде із села. Воно ніколи не будується ансамблями. Селянин будує, як йому хочеться, і не зважає на інших. Цей принцип перенесений зараз у міста. Як у Франківськ, так і в Київ.
Що з цим можна вдіяти?
– Протистояти цьому нікому. Бо у нас немає громадянського суспільства. Йде безперервне переселення людей з області. За радянського часу вони прагнули асимілюватися. Бо тоді був пріоритет міста. Радянська ідеологія вважала пролетаріат вищим соціальним прошарком за селянство.
У теперішній Україні в культурі переважає народницько-сільська традиція. Вона презентує себе агресивно як єдино можлива національна. До міста завжди була ворожою. Згадайте роман "Місто" Валер'яна Підмогильного, фільми Леоніда Осики. Місто у них – це якийсь Вавілон, куди попадає незіпсований сільський парубок. Воно намагається його розбестити, навернути у свою віру, а він опирається. В Україні ідеалізована сільська патріархальна культура. При такій настанові місто – об'єкт не будівництва, а руйнування. Що і бачимо.
Так склалося, бо реалізуватися в місті й залишитися при тому українцем було неможливо?
– Так. Українська урбаністична культура сформується десь за півстоліття. Зараз вона – у зародковому стані. Як і становлення нації. Ми тільки починаємо розуміти себе, шукати свою роль у світі. Кожна країна грає якусь. Китай – всесвітня майстерня. Італія – центр естетики, дизайну. Англія – це старі добрі традиції, зокрема, економічні, правові, фінансові. Сполучені Штати – центр інновацій, країна-локомотив. Росія – всесвітній гопник, що прагне узаконити свої "понятія". Кожен обирає собі роль і відповідно до неї діє. Наша поки що не окреслилася.
Що зараз найпомітніше змінює Івано-Франківськ?
– Здавна міста формували приїжджі. Але орієнтувалися на погляди, смаки, світогляд ядра – старожилів, і поступово самі ставали такими. В Івано-Франківську цього ядра сьогодні немає. Містом правлять селяни у всьому – в політиці, культурі, економіці. Франківськ не живе міським життям. Які процеси повинні бути головні? Культурні. Інтелектуальна тусовка має задавати тон. Чим відрізняється місто від села? Перше – формує концепт. А Франківськ тільки споживає чужі.
Київ теж не дуже концептотворчий. Як мавпував, так і мавпує. З єдиною відмінністю: раніше Москву, а тепер – і Москву, і Варшаву.
Чому вважаєте, що громадянського суспільства в Україні немає?
– Це мають бути свідомі платники податків, які на власні гроші себе забезпечують. А наше "громадянське суспільство" – це організації, які жебрають в олігархів.
Який потенціал волонтерського руху?
– Він ситуативний. Об'єднує ворог, доки війна.
Чи змінила вона українців?
– Війна змусила відчути масштаб країни. Для більшості людей на Західній Україні слова "Донецьк, Суми, Харків" були тим самим, що "Париж, Лондон, Антарктида, Марс" – далека галактика. З війною Україна ніби побачила сама себе. На фронті люди з різних регіонів почали між собою окопний дискурс. Виникла низова комунікація, якої ніколи не було. Це і є становлення нації.
Чи є якась ідея, яка могла б об'єднати всіх?
– Поки що – ні. Україна дуже строката. Те, що добре для однієї частини, – зле для іншої.
А бажання жити в достатку?
– Це не те. Об'єднує ідея на перспективу, на майбутнє. А щоб жити заможно, можна виїхати в іншу країну.
За останні роки позбулися якихось міфів?
– Зараз значно менше говорять про унікальність української нації та її надзвичайну працьовитість. Живемо на найкращих на планеті ґрунтах, а жебраємо гроші у платників податків Сполучених Штатів і ЄС. Минув міф і про щастя в Євросоюзі. Люди побачили: нас там не дуже чекають, та й самі переживають кризу.
Маємо зрозуміти: яка роль України в сучасному глобалізованому світі? Що ми таке? Житниця? Індустріальна країна, що будує ракети і літаки?
Але чи ставив хтось мету перед американцями розвивати інформаційні технології?
– Це лише здається, що провідні держави досягли теперішнього рівня просто так. Проекти були – тільки непублічні.
Чого США і Захід загалом чекають від нас?
– Щоб слова відповідали справам. Хочуть знати, хто тут вирішує питання. Також хочуть, щоб наш простір переробили під входження сюди серйозних капіталів. Щоб були зрозумілі правила гри. Тоді можна вкладати гроші, вести бізнес. І "культивувати" цю територію – відтерміновувати погашення кредитів, виділяти гранти тощо. Аби щось робити, потрібен партнер.
Наша владна еліта не розуміє, що інтерес США до України сприяє її виживанню?
– Уся українська еліта – це люди першого покоління. Вони не мислять категоріями майбутнього. Для них на першому місці – особиста безпека і добробут їхній і членів родини. Амбіцій залишити по собі країну, де їм ставитимуть пам'ятники, не мають. Не бачать своїх дітей і онуків тут, в Україні.
Це на Заході старий істеблішмент, який має 10–15 поколінь за спиною, мислить: нашим дітям тут жити, робити бізнес. У них є відповідальність. А коли люди були ніким і стали мультимільйонерами, то думають так: це все мені на халяву дісталося, і може так само зникнути. Треба обов'язково зберегти хоча б рахуночок в офшорі й будиночок – на Балі.
4 
35413
Коментарі