Четвер, 13 січня 2011 14:15

"На Заході культура перемогла державу. А в Україні держава перемогла культуру"

  Українська література тільки-но почала встановлюватися як процес. Ми нарешті не ставимося до неї як до музею, вважають письменники і видавці Дмитро та Віталій Капранови. Народилися 24 липня 1967 року в Дубоссарах, зараз Молдова. Виросли в Очакові Миколаївської області. Вищу освіту здобули в Уральському політехнічному інституті у Свердловську та Московському енергетичному інституті за фахом "технічна кібернетика". 1988-го одружилися з сестрами-близнючками і переїхали до Москви. Працювали у фармацевтичному та виноробному бізнесі. Брали активну участь в українському діаспорному русі. Видавали московську українську газету "Тинди-ринди" та журнал української фантастики "Брати". 1998 року переїхали до Києва, зацікавилися видавничим бізнесом. Організували каталог книжок поштою "Книгоноша". Разом із телеканалом "1+1" організували перший конкурс української гостросюжетної літератури "Золотий Бабай". 2000-го відкрили власне видавництво "Зелений пес". За рік видали перший роман "Кобзар 2000". Над книгою працювали 10 років. 2004-го на знак протесту проти бюджету, який утискав книговидавництво, спалили під стінами Кабінету міністрів рукопис свого нового роману. Акція мала широкий розголос, влада вимушена була задовольнити вимоги письменників. Того ж року видали роман "Приворотне зілля", згодом - "Розмір має значення". 2007-го вийшла збірка статей "Закон Братів Капранових". 2008-го - "Нові розділи до Кобзаря 2000", 2009-го - "Зоряний вуйко", 2010-го - повна версія "Кобзаря 2000" з новими та додатково написаними найновішими розділами. Мешкають однією родиною. Мають по двоє дітей.
Українська література тільки-но почала встановлюватися як процес. Ми нарешті не ставимося до неї як до музею, вважають письменники і видавці Дмитро та Віталій Капранови. Народилися 24 липня 1967 року в Дубоссарах, зараз Молдова. Виросли в Очакові Миколаївської області. Вищу освіту здобули в Уральському політехнічному інституті у Свердловську та Московському енергетичному інституті за фахом "технічна кібернетика". 1988-го одружилися з сестрами-близнючками і переїхали до Москви. Працювали у фармацевтичному та виноробному бізнесі. Брали активну участь в українському діаспорному русі. Видавали московську українську газету "Тинди-ринди" та журнал української фантастики "Брати". 1998 року переїхали до Києва, зацікавилися видавничим бізнесом. Організували каталог книжок поштою "Книгоноша". Разом із телеканалом "1+1" організували перший конкурс української гостросюжетної літератури "Золотий Бабай". 2000-го відкрили власне видавництво "Зелений пес". За рік видали перший роман "Кобзар 2000". Над книгою працювали 10 років. 2004-го на знак протесту проти бюджету, який утискав книговидавництво, спалили під стінами Кабінету міністрів рукопис свого нового роману. Акція мала широкий розголос, влада вимушена була задовольнити вимоги письменників. Того ж року видали роман "Приворотне зілля", згодом - "Розмір має значення". 2007-го вийшла збірка статей "Закон Братів Капранових". 2008-го - "Нові розділи до Кобзаря 2000", 2009-го - "Зоряний вуйко", 2010-го - повна версія "Кобзаря 2000" з новими та додатково написаними найновішими розділами. Мешкають однією родиною. Мають по двоє дітей.

Чому в 1990-х перейшли з російської на українську мову?

- Вона нам була потрібна для самоідентифікації. Із цим у всіх якраз у 1990-х виникла проблема.

До того за національністю були комсомольцями. І коли раптом все розвалилося, стало зрозуміло: бути комсомольцем, це у кращому разі - ніким, у гіршому - катом. Постала проблема ідентифікації: а хто я у новій системі координат? Людина, коли приходить у цей світ, одразу починає вивчати своє місце в ньому, прислухається, що про неї говорять старші. Капризний, не їсть - починає бути капризним і не їсти, хороший - стає хорошим. Потім дорослішаєш і питаєш уже себе: "А хто я насправді?"

Наш тесть, наприклад, не їв курку. Але якось сказав: "Ну, на спір з'їм". Тоді ми замислилися: а й справді, чого - алергії у нього нема. Згодом дійшли висновку - це питання самовизначення. Курку не їсть, щоб чимось відрізнятися від інших. Якщо не бачиш кордонів своєї особистості, починаєш призначати їх штучно. У 23 роки перейшли на українську. Київський письменник-фантаст Володимир Савченко, російськомовний, почитав нас наприкінці 1980-х і сказав: "Добре, але пишіть українською. Із російською довго будете штовхатися в черзі".

Тобто, це була комерційна порада?

- Це була цехова порада, як пробитися у тодішній Спілці письменників до книжки. Але ми не послухалися. Проте згодом постала інша проблема: відчули, що дуже швидко вичерпали себе як російськомовні письменники. Нічого, крім культурних повторів, у цій літературі зробити вже не зможемо. Це було творче дно.

А до чого тут мова?

- Для письменника мова - це будівельний матеріал. У кожній слова між собою плетуться по-різному. Російською у нас виходило барахло. Не було ніякої культурної основи. А письменник може добре писати, лише коли стоїть на міцному підмурівку. Конфліктуватиме з ним - і буде постмодернізм. Спиратиметься на нього - традиціоналізм. Але якщо фундаменту немає - буде мотлох. Виявилося, що російська культура, провідником до якої є російська мова, не є для нас підвалиною. Власне "я" нею бути не може, бо коли йдеш болотом, хіба на себе спираєшся? Ні, шукаєш під ногами щось твердіше.

Між собою ми вживаємо термін "літературне м'ясо". У романах "із телевізора", де дівчинка, хлопчик і любов між ними - саме його не вистачає. Чому, коли Франко теж пише про дівчинку, хлопчика і любов - це не барахло? Придивіться, що у нього за дівчинка, що за хлопчик - це особливі характери, обставини, потяги душі. Коли Джоан Роулінґ знадобився яскравий продавабельний роман, вона почала тягнути містичну англійську традицію. Вийшов певною мірою шедевр. В українській культурі опора для нас знайшлася дуже швидко - кобзарство. Це первинна, самоцінна, максимально творча культурна одиниця. На неї можна в будь-якому творчому болоті спертися і стартувати куди завгодно.

"Літературне м'ясо" перекладається іншими мовами?

- В окремих випадках. Ця проблема найкраще проявляється у поезії. Підходить до нас у Москві друг і каже: "Хлопці, я вас поважаю, і Україну теж. Але скажіть мені: невже рядки "Широкий Днепр ревет и стонет, сердитый ветер листя рвет" - це геніально?" Кажемо: "Ні, "Реве та стогне Дніпр широкий" - ось це геніально. І тобі, на жаль, цього не зрозуміти".

Назва нашого першого роману "Кобзар 2000" польською звучить як: "Ba?nie Narod?w By?ych Republik Radzieckich". Бо не перекладається культурний феномен, який стоїть за словом "кобзар" польською. Свого часу, коли Лермонтова переспівували грузинською, у спілці письменників Грузії виникла проблема. Перекладач каже: "Є рядок, який грузинською не перекладається - "бежали робкие грузины". Йому кажуть: "Давай зробимо "бежали храбрые грузины" - "Ха-ха-ха". Довго думали, в результаті вийшло: "бежали робкие армяне". Тоді обурилася вірменська секція грузинської спілки письменників. Але їм відповіли: "У себе в Єревані тлумачте як хочете, а тут будуть вірмени". На іврит не перекладається "Ти казала у суботу підем разом на роботу". Навіть Антон Чехов - не така вже й конвертована у світі література. Універсальна річ, яка зрозуміла будь-якій культурі - це "Шрек".

Російськомовний письменник Андрій Курков позиціонує себе як українського. До якої літератури відносите його тексти?

- Він - яскравий приклад так званого "перехідного періоду". Це людина, яка сформувалася за часів радянської імперії. Так само, як Гоголь за часів російської. Тільки Гоголь сформувався у тодішній малоросійській частині цієї культури і закінчив кар'єру видатним малоросом. А Курков, навпаки - починав як малорос, а тепер стає українцем. Жоден із них не винен, що жив у імперії.

Андрій - наш "агент" на Заході. У світі багаторазово перекладається  лише 3-4 відсотки всіх книжок. Бо решта 97 відсотків національної літератури нецікаві світові. А оті 3-4 відсотки, навпаки, здебільшого байдужі культурі, з якої вони вийшли. Спитайте у японців, хто такий Харукі Муракамі? Цьогоріч він нарешті видав бестселер японською, тепер уже знають. А до цього - ні. Хоча у світі ним зачитувалися. Муракамі прийшов до японської літератури через Америку та Європу. Музей Івана Гончара - це українська культура, а Андріївський узвіз - її переклад. Усе, що зводиться до питань бабла і конвертованості, називається глобалізмом. Навіть інтелектуальний глобалізм не є універсальною цінністю. Ми своїх жінок любимо незалежно від їхньої популярності у світі. Культура - це те саме, питання любові.

А якщо національна література не задовольняє інтелектуальних запитів своїх споживачів?

- У нас є мільйон претензій до української літератури, але фактично засновник сучасної російської літератури - Микола Гоголь, польської - його ровесник Юліуш Словацький. Обидва у власній творчості ніколи не приховували, що вони - українці. Значить, українська культура щонайменше стала матір'ю для двох потужних літератур, в існуванні яких ніхто не сумнівається.

Україна була колонією понад 300 років. Найперша проблема - нас мало, а це означає брак різноманітності. Українська культура формувалася, коли ми сиділи на манівцях імперської. Вона не універсальна, говорить про маленький сектор українських вартостей у великому - загальнолюдських. Такий собі невеличкий світ для людей з особливими потребами - говорити українською. Українська література тільки-но почала встановлюватися як процес. Ми нарешті не ставимося до неї як до музею. Читач постійно вимагає нового. А літературний процес - це і перевідкриття, і створення. Серед текстів, які цього року відкрили наново - роман "Сестри Річинські" Ірини Вільде. Один з небагатьох достойних представників великої форми в українській літературі.

Чому сьогодні так важлива кількість книжок, а не їхня якість?

- Бо кількість із часом переходить у якість.

Росіяни будь-який продукт, що виходить російською мовою, вважають російським.

- А чому ми повинні вважати інакше? Їм видніше, що зараховувати до своєї літератури. Переклад "Гаррі Поттера" українською - це факт української літератури. А книга російською мовою - факт російської літератури. Кіра Муратова - це російське кіно. Бо у неї така система культурних орієнтирів. Це російська культура в малоросійському ключі - як Костянтин Паустовський, або Григорій Данилевський - фантастичний сплав української ментальності і російської літературної традиції. Данилевського в Європі називали російським Купером. А писав він про Слобожанщину.

Культура - це те, за допомогою чого люди шукають ідею Бога в собі. Сенс нашого персонального і колективного буття

Мова - це завжди вибір. Цього року премію за найкращий дебют у російській літературі в жанрі оповідання отримала киянка Ганна Гераскіна. Вона як літератор на наших очах виросла. Ми читали її перші оповідання українською. Може, вона б і в Україні виграла - але ж такого конкурсу немає.

Що таке українська культура?

- Механізм пошуку української національної ідеї. Те, за допомогою чого люди шукають ідею Бога в собі. Сенс нашого персонального і колективного буття. А національна ідея - це якими бачить нас Господь, а не ми себе.

Що нас об'єднує?

- Те, що всі відчувають, а сформулювати не можуть. Скажімо, пісні, які по всій країні за столом співають. Розуміння гармонії-дисгармонії, добра-зла. Це і є культура. Схід чудово розуміє, що таке УПА. Найсхідніша боївка УПА була на Кубані й на 50 відсотків складалася з адигів. До речі, один з небагатьох загонів, який мирно розійшовся й ніхто нікого не здав. Світоч українського мовознавства, одесит Святослав Караванський 31 рік відсидів у радянських таборах. За те, що був членом ОУН в Одесі. УПА не розуміє лише Москва і просякнуті її ідеологією.

Бо історія російської держави - це взагалі роман у стилі фентезі. Уявіть собі, що в американських школах історію США починають з Великої Британії. А в Бразилії - з історії  Португалії. У Росії історію починають вчити з Києва. Коли кримський хан відмовляв Богдана Хмельницького від Переяславської угоди, попереджав: "Ви з московитами не будете мати ніякої перспективи, бо це - загарбники. І загарбання вони почали з чужої історії". Тобто вже тоді з Бахчисараю було видно, що Росія краде минувщину. До речі, в російській імперії завжди тримали якого-небудь дресированого хохла, типу Розумовського. Мовляв, ми народів у їхніх правах не утискаємо. Зараз таким українцем на телебаченні виступає Ігор Кондратюк. Усі говорять російською - Кондратюк українською. Мовляв, "і в нас є українська мова, телебачення".

 

Яка форма діалогу влади з культурою могла би бути в Україні ефективною?

- У світі скрізь - війна між культурою і державою. Бо вони - конкуренти. Культура регулює стосунки людей автономно, без втручання влади. На Заході держава культуру не перемогла. І тепер атакує лише десь на манівцях. А в Україні - отримала повну перемогу, загнала культуру в партизани. На Заході навчилися на перший-ліпший утиск відповідати масованими протестами і стримувати державу. В Ісландії, скажімо, урядовці сидять у тюрмі не за те, що крали з бюджету, а за неправильне керівництво.

В Україні ми мали справу лише з одним порядним прем'єром. 2004-го зустрічалися із Юрієм Єхануровим, він тоді очолював парламентський Комітет з питань промислової політики і підприємництва. Поговорили, розповіли про проблеми у книговидавництві. Потім він десь зник. Тоді саме почалася передвиборча кампанія, помаранчева революція, прем'єрство Тимошенко, одне слово, повний дурдом. 2005-го Єханурова призначають головою уряду. Верховна Рада голосує за нього у четвер, а в п'ятницю зранку нам телефонує його помічник: "Юрій Іванович вам заборгував, він хоче зустрітися". Це був його перший день на роботі. Далі виявилося, що зустрітися з українським прем'єром неможливо, бо цього не дозволяє протокол. Нам дзвонили з протокольної служби і розповідали: першим на цій зустрічі виступає міністр культури, другим - Держкомтелерадіо, третім - начальник департаменту книжок, четвертим - завідуючий бібліотеками, п'ятим…, а десь там - ми. На таке не погодилися. Вирішили зустрітися не з прем'єром Єхануровим, а з фізичною особою Юрієм Івановичем. Для цього треба було знайти привід. Якраз з'явилося нове видання "Енеїди" Котляревського з ілюстраціями Анатолія Базилевича. Єхануров - бібліофіл і ми його запросили на презентацію. Тоді й сказали, що книжки вже десять років для бібліотек не закуповуються. Він: "Як не закуповуються?" Кажемо: "На книжки - тендер". Пообіцяв розібратися. І от в бюджеті виходить рядок: 15 мільйонів гривень на книжки для бібліотек і ніякого тендеру. Єхануров став першим, хто централізовано закуповував книжки для бібліотек. А зараз взагалі прибрали цей видаток.

Що має статися, щоб культура перемогла в Україні?

- Культура - це чинник, який регулює наше повсякденне життя. Проїдьтеся українськими селами, скрізь приблизно однакова картина: розбита дорога, школа в дірках, фельдшерський пункт - якщо є, вже добре, у сільраді хіба що двері цілі, і - новісінька, із золотими банями церква, товстий піп. Оте все, що розвалюється - фінансує держава, а попа - люди. Чому село взялося утримувати тільки попа, а не лікаря чи вчителя?

Якщо люди зрозуміють, що Україна починається в їхній хаті й почнуть будувати її так, як самі розуміють, рано чи пізно всі прийдемо до спільного знаменника. І тоді, можливо, проявляться риси, які бачили в нас сусіди. Росіяни казали: "у хохлов растеть, у нас не растеть", а для поляків ми колись були войовничими гайдамаками.

Зараз ви читаєте новину «"На Заході культура перемогла державу. А в Україні держава перемогла культуру"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

6

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 25
Голосування Який результат покаже збірна України з футболу на Євро-2020/21?
  • 1) не вийде з групи
  • 2) дійде до 1/8 фіналу
  • 3) дійде до 1/4 фіналу
  • 4) дійде до 1/2 фіналу
  • 5) дійде до фіналу
  • 6) виграє турнір
Переглянути