"Мова, культура, національна пам'ять – не цінності, а проблема для тих, хто прийшов до влади"

Ми не програли війни за незалежність та ідентичність. Але якими вони будуть? Лукашенківська Білорусь критично відрізняється від того, про що мріяла інтелігенція, – каже фізик, літературознавець і перекладач Максим СТРІХА

У липні ви написали відкритого листа французькому послові Ізабель Дюмон. У ньому відмовилися відвідати захід у "Мистецькому арсеналі" до Дня взяття Бастилії. Все через повернення Росії права голосу в Парламентській асамблеї Ради Європи. Чому вирішили це зробити публічно?

– Дістало, що європейці почали вирішувати українські питання за нашими спинами. Розумію, Європа втомилася від України. Заморилася жити цінностями, які сама проголошувала. Франція та Німеччина зробили непристойність, повернувши Росію в ПАРЄ. Перетворили шановану організацію на проституйовану. На це хотілося відповісти. Не планував колективної акції, але отримав багато дзвінків від солідарних зі мною.

Повернення РФ у ПАРЄ – радше символічний крок. Але за ним, боюся, підуть реальні на рівні ЄС. Британія з нього вийде. Адвокатів України в Євросоюзі лишиться обмаль. Друзів Путіна більшає. В Італії відбувається справжня катастрофа. Я переклав Данте. Але, мабуть, не поїду на конференцію у Флоренцію. Гидко вирушати в країну друзів Путіна. Не кажучи, що українцям там стає небезпечно після вироку Віталію Марківу (італійський суд дав 24 роки тюрми нацгвардійцю, звинуваченому у вбивстві журналіста під час воєнних дій на Донбасі. – Країна).

 

Як тепер Україні вибудовувати стосунки з Францією та Німеччиною?

– Без ілюзій. Прагматичніше. Маємо говорити не як країна, яка чогось хоче, з державою, яка може дати. Треба бути нарівні. Раніше ми акцентували увагу на війні й наших втратах. Я сам на зустрічах з європейцями весь час наголошував: з окупованих територій переміщено 27 вишів та наукових установ, утікачами стали 12 тисяч викладачів і науковців. Але Європа, на жаль, звикла до цього. Люди не можуть співчувати довго. Захід отримав внутрішні проблеми. Путін вправно зіграв на Сирії, збільшенні кількості біженців, купівлі європейських еліт.

Стара Європа налякана результатами розширення. Не знає, як інтегрувати мігрантів. Інтелектуальні еліти розуміють, що Україна – частина Європи. Але вони не керують країнами. Світ захлиснула хвиля популізму. Правлять бал ті, хто створює контент для телевізора.

Чому обирають популістів?

– Світ став перед необхідністю переглянути базові засади представницької демократії. Понад два століття люди вважали, що більшість може ухвалювати розумні рішення, якщо є вільні медіа і виборці можуть отримувати збалансовану інформацію. Останні вибори показали, що це не зовсім так. І не тільки в нас. Британія голосує за Брекзит, з яким мучиться вже не один рік. Америка обирає Дональда Трампа. Тож ми – у світовому тренді. Він непрогнозований. Ухвалюють спонтанні та руйнівні рішення, наслідки яких суспільство довго може відхаркувати. Ніхто не знає, що буде з Британією після виходу з ЄС. Шотландія захоче вийти з неї, далі Північна Ірландія. І Сполучене королівство припинить існування.

Чи може Україна покладатися лише на себе?

– Мусимо. Але чверть українців не вважає Росію агресором. П'ята колона з проросійських депутатів у парламенті теж становитиме не менше чверті.

Українці стомилися від війни. Маніпулятивні технології змістили наші цінності. 2014-го збереження держави було чудом. Ми майже не мали на це шансів. Врятував героїзм волонтерів, добровольців і часом неймовірно успішні дії тих політичних еліт, які зараз хочуть масово люструвати.

Сподіваюся, зможемо зберегти державність. Нова влада успадкувала багато позитивних напрацювань.

Де можемо втратити позиції?

– Мова, культура, національна пам'ять. Для тих, хто прийшов до влади, це часто не цінності, а проблема. Ще кілька місяців тому вони просто хотіли робити російськомовний продукт і продавати його пострадянському простору. Українська культурна окремішність була негативом для них. Бо зменшувала їхню аудиторію, а відтак – прибутки. Напевно, спробують внести зміни в закон про мову. Найближчими роками він точно не запрацює в повному обсязі; якщо його не скасують, то просто не виконуватимуть. Буде повзуче повернення російської до публічної сфери.

Які ще виклики стоять перед Україною?

– Головний – війна. Кінцевою метою Росії залишатиметься знищення суб'єкт­ності України.

Важливо, чи зможемо ми залишитися високоосвіченими. Чи не скотимося до рівня Буркіна-Фасо з чорноземом. Великими зусиллями ще чинної на сьогодні команди Міносвіти почалося оздоровлення шкіл та вишів. У науці стали збільшувати фінансування, рівнятися на європейські стандарти. Цього року вперше ЗНО з фізики здавало на тисячу людей більше, ніж минулого. Раніше багато років тут був спад. І це теж не лише наша проблема. Люди скрізь у світі менше хочуть вивчати природничі науки. Прагнуть тотального спрощення. Вважають, краще бути юристами й менеджерами.

Які найважливіші досягнення країни в гуманітарній сфері?

– Декомунізація. Зараз на підйомі книговидання. Вперше є попит на українських перекладачів. Реформа середньої освіти також дуже важлива. Для нової влади буде великим глупством згорнути її. За всієї не­однозначності важливі речі зроблено у сфері медицини.

Раніше вірив, що ці зміни незворотні. Але перші дні нової влади переконали, що це не так.

Днями Конституційний суд визнав декомунізацію законною.

– Це добрий знак. Але в Харкові погруддя Жукова відновлено, і проспект знову назвали на його честь. Скоріш за все, на сході України зникнуть вулиці імені героїв Небесної сотні. У Краматорську таку намагалися перейменувати ще 2016 року. Проте тоді був дзвінок президента до мера – і цього не сталося.

Сьогодні адвокатів проукраїнського вектора розвитку нашої держави на вищих щаблях, боюся, стане менше.

Є спосіб унеможливити відкат?

– Не скажу, що ми програли війну за незалежність та ідентичність. Але якими вони будуть? Лукашенківська Білорусь критично відрізняється від того, про що мріяла інтелігенція на початку 1990-х. Це ідентичність без білоруської мови й незалежність, що базується на виторговуванні економічних поступок у Росії в обмін на чергові інтеграційні кроки.

В Україні такий сценарій неможливий. Наша історична доля була різна. У 1960-ті більшість школярів УРСР ще навчались українською мовою, в російських школах її вивчали як предмет. Люди підтримували та пам'ятали свої історичні міфи. Наприклад, про часи козацтва. У Мінську натомість тоді не було жодної білоруської школи. Білоруську мову як предмет вчили 10 відсотків школярів. Білоруська історія для них починалася з проголошення БРСР 1919 року. Велике князівство Литовське було вже частиною чужої історії.

Може відбутися примирення з Росією?

– 67 відсотків наших громадян вважають РФ агресором. Хоча більшість до росіян ставиться прихильно, але 43 відсотки – погано. Вибори закінчаться, і потреби боротися за голоси з "Опоблоком" та "Опозиційною платформою – За життя" не буде. Сподіваюся, влада не закидатиме ідеї про референдум щодо дружби з РФ. Діятиме прагматично. Так, у новій владній команді багато людей, які хочуть робити бізнес із РФ. Таких було немало і в минулій. Просто це не афішувалося. Зараз говорять уголос.

16 липня набув чинності закон про мову. Що змінить?

– Жодна країна не зазіхає на приватну сферу життя людини. Водночас встановлює правила для публічної. Інтегруючи мігрантів, Європа вчить їх своїх мов. Тільки в нас можна жити в Україні, зробити тут кар'єру й не володіти українською. Потрібно сполучати стимули з санкціями.

Нормальна європейська держава завжди намагається захистити мову від зовнішніх негативних впливів. Тільки Ірландія не змогла цього зробити і вивести її з музейного статусу. Проте вони мали інший бар'єр проти загарбників-англійців. Ірландці були католиками, а британці – протестантами. Це давало їм змогу тримати свою окремішність. І росіяни, й українці – переважно православні. Якщо зникне ще фактор мови, є ризик розчинитися в "русском мире".

За чотири роки наш книжковий ринок почав наповнюватися визнаними зарубіжними творами. Цьому сприяли обмеження з 2016 року на ввезення російських книжок на територію України, кажуть експерти. В Україні справді бум перекладів?

– Це сталося й завдяки санкціям, і через загальний тренд у бік українськості. Наш переклад раніше комерційно програвав російському. Там були великі наклади, високі гонорари. Ми потребували певних обмежень російського продукту, щоб захистити свій.

Які українські книжки останнього часу ви відзначили б?

– Для мене важливий кожен твір Сергія Жадана. Люблю вірші Тараса Федюка. Радий, що Юрій Щербак повернувся в іпостась письменника. Подобається серія його нових романів. Справжнім відкриттям стала "Дорога на Асмару" Сергія Сингаївського. Є сильні тексти серед авторів, які пройшли війну. Їх фізично боляче читати. Тож іноді тікаю в добру стару класику. Тодішні проблеми здаються оперними декораціями – красиво й не болить. Люблю Нечуя-Левицького, Домонтовича, Підмогильного, Йогансена, Зерова, Рильського.

Які ще здобутки маємо в культурі?

– У театрах побільшало хороших постановок. Почали розвивати власний кінематограф. Щиро плакав на "Кіборгах". Маємо фантастичне образотворче мистецтво. Проте втратили україномовну оперу. Дитиною щотижня бував у Київському оперному театрі. Всі вистави там були українською до 1979 року. А цієї весни останню україномовну – "Севільський цирульник" – переставили вже італійською. Це ляпас Максимові Рильському – він блискуче переклав це лібрето за комедією Бомарше.

Третина українців хотіли б виїхати за кордон, за даними Київського міжнародного інституту соціології. Ви колись думали про еміграцію?

– Багато разів пропонували читати курси фізики в різних європейських й американських університетах. Та я можу в Україні реалізуватися як викладач, науковець, письменник. За кордоном немає нічого важливого для мене, що я не міг би отримати тут. Донька закінчила Гарвард, мала змогу лишитися там. Повернулася в Україну. Тут цікавіше. Але, якщо тобі в житті нічого не треба, крім гамбургера й телевізора, можеш отримати це за кордоном меншими зусиллями.

Як оцінюєте свою роботу на посаді заступника міністра?

– Ніколи не вважав себе чиновником. На посаді хотів принести користь колегам-науковцям. Було складно опікуватися наукою в державі, де наука ніколи не була пріоритетом. Де Національна академія відлякує молодь телекартинками літніх людей, що куняють на сесії зборів (вік більшості членів президії НАН перевищує 70 років, її президенту Борису Патону – 100. – Країна). Домігся ухвалення закону, за яким люди в НАН можуть бути на керівних посадах не більше двох термінів.

За роки моєї роботи в МОН Україна стала успішним членом програми ЄС "Горизонт-2020" і найбільшим бенефіціаром програми НАТО "Партнерство заради миру". Запровадили новий механізм базового фінансування науки в університетах, різко зросла підтримка молодих дослідників. Уперше ввели прозорий механізм державної атестації наукових установ, на фінальній стадії "запуск" Національного фонду досліджень.

Але я так і не зміг ініціювати розумну реформу академічного сектору української науки, досі найконсервативнішого.

×