Говорити навчився зовсім недавно. 50 років мовчав. Той, хто пов'язаний із музикою, повинен знати міру.
Коли говориш про музику, здається, ти на коні, тобі все зрозуміло. Повертаєшся до музики, а там ніхто не чекає, бо ти вже наговорився. Це як поети говорять про поезію. Музика все-таки народжується з тиші, як і поезія.
Мені розповідали, що як тільки ввійшли в місто німці, я сидів під столом і співав: "Кипучая! Могучая! Никем непобедимая". Звідки я знав, що німці – загарбники?
Після війни на Львівській площі був великий ринок. Якось пішли з батьком і купили мені приклад від автомата. Прийшов у двір, як король. У хлопців труби з гачками, а у мене – частина справжньої зброї.
1952-го в кінотеатрі подивився польський фільм "Юність Шопена". Я знав Баха, Бетховена. Це була для мене музика. Але після фільму зрозумів, що Шопен – це диво музики. І я почав канючити, щоб мені купили інструмент.
Пам'ятаю, їдемо в кузові вантажівки – я і червоне піаніно "Красный Октябрь". Я думав, от зараз приїду, відкрию і гратиму. У фільмах здавалося, що це просто, – підходить музикант, сідає і грає. Приїхали, розклали. Дочекався, доки всі підуть. Відкрив кришку. А музики не вийшло. Мене це дуже здивувало.
Батьки терпіли мою професію. Тато переживав, бо знав історії музикантів, які погано закінчувалися.
Батько був членом Компартії, але віддав мене в українську школу. Вдома розмов на політичні теми не було. Як помер Сталін, люди ревіли й билися головою об стінку. Але я не бачив, щоб сумував батько. Коли помирав хтось із лідерів, звідусіль лунала класична музика. Батько тоді сказав: "Слухай. Слухай музику".
Після смерті Сталіна батько розповів про Голодомор, про трупи в Києві.
Приятелями по футболу були композитори. На третьому курсі будівельного інституту вони запросили мене до консерваторії в якесь студентське товариство, де були й педагоги. Показав їм свою музику. Мене перевели з одного вузу в інший.
Усі мої твори звучали у філармонії, але не було жодної рецензії. Не було ніяких свідчень цих концертів, окрім афіш.
Батько прослухав мою п'яту симфонію і сказав: "А як це у тебе вийшло, коли ти вмієш грати лише на фортепіано?" Щоб бути хорошим полководцем, не обов'язково вміти стріляти.
Дружину зустрів під час навчання у консерваторії 1962 року. Вона вчилася на музикознавця. Першу симфонію присвятив їй. Вона зашифрована.
У мене був фортепіанний квінтет. Його висували на пленум молодих композиторів у Москві. "Зарубали" через модернізм і песимізм. Запис на радіо арештували. Тоді була практика збирати студентів, щоб вони шельмували. Серед усіх тільки Лариса і ще одна студентка сказали, що їм це подобається.
Лариса лишається моєю музою. Це нікуди не дінеться. У російському перекладі є вірш Пауля Целана, який описує мою ситуацію: "Стоять до конца в тени ранящей дымки небесной. За Никого, за Ничто стоять для тебя одной. С целым миром в груди, но без единого слова".
Після смерті дружини написав "Реквієм для Лариси". Думав, це буде останній твір. Не можу його слухати. Декілька разів реквієм виконали на концертах. Попросив більше цього не робити. Неможливо його слухати, а потім виходити на сцену, кланятися.
Коли мені перекрили кисень, вигнали зі Спілки композиторів, ми сиділи й пили чай із ранку до вечора. У перерві я грав Баха й Моцарта. Потім знову – чай. Так на тій кухні ми пережили три роки. Але було з ким пережити.
Найбільше жалкую через Ларису. Не доглядів. Був зайнятий музичними справами, не зауважив її мук. Є люди, які не підкреслюють свій біль, соромляться хвороби.
Коли є смерть, тебе немає; коли є ти, смерті немає.
Якщо подивитися на життя, то воно таке таємниче, що не треба ніяких інопланетян. Що ми знаємо про ворону чи собаку? Ми звикаємо до всього, але не все можемо збагнути.
Диявол крутиться не лише біля попси чи кабаків. Коли бачиш фанатичних вірян – там його пожива.
Згадую дует Одарки й Карася з опери "Запорожець за Дунаєм". Карась – це козак, лицар. Він утікає від жінки, бо не боїться, а так проявляє своє лицарське ставлення до неї. Від ворога він же не тікає. Янукович теж співає у гімні, що він "козацького роду". А що він робить? Замість того щоб, як лицар, поступитися дамі місцем, садить її до в'язниці.
Від чиновників тільки й чую: "Музику люблю всім серцем!" Приходить на концерт із орденом і поспішає вручити, щоб скоріше втекти. Раз мені на концерт принесли орден. Кажу: "Перед концертом не давайте. Буде перерва – потім". Хотів, щоб чиновник помучився. Але той довго стояв із простягнутим у руці орденом. Я не витерпів, узяв. Помста не вдалася.
У філармонії перші ряди спеціально тримають на випадок, якщо прийде високопосадовець. Ніколи не бачив, щоб їх хтось зайняв.
Підвищений голос відходить на другий план. Крики, вигуки, кульмінації – все йде у пісок. Просто надірвали голос. Як у музиці, літературі, поезії, так і в політиці.
Я не запахами живу, скоріше звуками.
Музика для мене – протяг. Вона дме. Навіть коли тобі здається, що вона стоїть, вона все одно повільно рухається.
Музика, як і поезія, не терпить перекладів. Втрачається багато важливого.
Я – російськомовний у побуті. Українська забарвленіша, російська – прозоріша. Різкий перехід із російської на українську чи навпаки – небажаний. Це різні системи. Наші філософські думки матимуть різний сенс залежно від мови. Візьміть для прикладу слова "божевільний" – як вільний від Бога, та "сумасшедший" – як технологічний процес. В українському варіанті звучить зі співчуттям, на відміну від російського.
Написати музику для якогось вірша я не можу. Мені потрібно цей текст любити, і щоб я навіть не підозрював, що у ньому є музика. Якщо у першому рядку є те, що шукаєш, далі музика сама все підкаже.
Гоголь насамперед поет. У нього кожен рядок – це поезія. Тичина – це біда української літератури. Його ранні вірші геніальні, все інше – жахливе холуйство.
Часто в концертах бракує пауз. Навіть, якщо кожен твір вартісний, все одно людина бере собі щось одне, а решту терпить. Слухати годину концерту без перерви – неправильно.
Ніщо для музиканта – це коли вже все було в інших. Коли перед тобою міцна стіна давно написаного. Тільки хочеш крізь неї продертися, отримуєш по руках і чуєш: "Куди? Це вже було". Якщо у цій стіні зненацька з'являється щілина, головне в неї проскочити і виступити. Тоді вже неважливо, чи було це у Чайковського чи Шопена. Ще Поль Валері казав: "Того, що ні на що не схоже, не існує". Коли говорять, що в мене щось схоже на музику іншого композитора, кажу: "А ти схожий на свого батька і діда". Все у світі схоже, тільки трошки інакше.
Можливо, це остання публічна розмова. Треба від цього втікати.
1 
1
Коментарі