Це держава, яка ніяк не виросте. За віком вона – доросла людина, а поводиться, як підліток. Позичає гроші, хоча мала б навчитися їх заробляти.
Нам вдалися незалежність і демократія. Але не перетворили їх на економічний успіх. Україна – багата країна бідних людей. Жити в такому режимі можна довго. Приклад – Аргентина: також має всі підстави бути успішною, а не є.
Платити за неуспіх доводиться дорого. Ціною є демографічна катастрофа, brain drain (відтік мізків. – Країна), низький рівень суб'єктності. А головне – розчарування і депресія. Думка, що так буде завжди, і з цим нічого не можна зробити.
Незалежні національні держави – це твориво останніх 200–250 років. За цей час маємо близько 200 національних держав. Жодна з них не зникла. Не вірю, що Україна така унікальна, що може бути єдиною, з якою це станеться. Вона може мати інші кордони, змінити столицю, мати інший культурний гештальт – але з карти світу вона не пропаде.
Чи міцна наша незалежність? Щодо зовнішніх загроз ми достатньо міцні. Навіть дивовижно міцні, бо не до кінця зрозуміло, звідки ця міцність береться у країні з таким сильним регіоналізмом і внутрішніми поділами.
Але щоразу, коли виникає криза і здається, що Україна от-от розвалиться, вона мобілізується і виходить із честю. Так було у 1993–1994-х, коли навіть західні експерти пророкували їй смерть. Так було під час "русской весны" 2014-го, коли вистояла проти зовнішньої агресії. Однак вона має низький рівень суб'єктності. Велика країна, а її реальна сила – як у країни малої.
На 29-му році незалежності нам треба пам'ятати, що буде 30-та, 40-ва і 50-та річниця. І що маємо зробити домашню роботу, якої досі не виконали ні 1991-го, ні 2004 року, ні 2014-го: провести радикальні реформи, які вивели б Україну на іншу траєкторію розвитку.
Формально Україна має ознаки незалежності. Фактично – балансує між другим і третім світом. А мала би вийти у перший. Незалежність є насамперед функцією добробуту – бо, як кажуть у народі, на похилу вербу і кози скачуть. Є прості ознаки: валовий продукт на душу населення, очікувана тривалість життя, рівень освіти й екології. Вони зводяться до так званого Humanity Development Index. За цим індексом людського розвитку, Україна торік була на 88-му місці. Для порівняння: Чехія на 26-му, Польща – 32-му, Литва – 34-му, Словаччина – 35-му, Латвія – 39-му, Угорщина – 43-му, Хорватія – 46-му, Росія, Білорусь і Казахстан, відповідно, 48-му, 49-му і 50-му, Туреччина – 59-му, Грузія – 70-му, Вірменія – 81-му, Азербайджан – 87-му. Тобто з усіх комуністичних країн Європи й серед сусідів ми посідаємо останнє місце. За винятком Молдови, вона – на 107-й позиції. Звісно, прогрес є. Але це рух равлика чи черепахи. А нам треба, як кажуть економісти, стратегію стрибка жаби. У добробут не можна вповзти, лише застрибнути. А ми поки що повземо.
Рано казати, який слід для української державності залишить президент Володимир Зеленський. Зараз головне питання – чи утримається він до кінця каденції? Поки що не справджує найгірших очікувань. Але й не відповідає найкращим. Відповідає загальній характеристиці України – ситуація в ній є ані такою доброю, ані такою поганою, як можна подумати. Він, як і вся Україна, "ніякий". Зрозуміло, що стрибка за нього не буде.
Мін'юст США звинуватив Коломойського в крадіжках і відмиванні мільярдів із Приватбанку. Це не стане початком руйнування олігархічної системи в Україні. Так швидко вона не впаде. Паразитує на політичному устрої. Якщо ми не міняємо його, то чому і як мала би зникнути олігархія?
Формально – у нас демократія, фактично – ми держава з обмеженим доступом. Політика так зрослася з економікою, що доступ до багатства є лише через політику. А це вже хвороба, затяжна. І доки не буде політичних реформ – як кажуть, хірургічної операції відтинання рил від корита, – олігархія житиме. І ніякі американські суди її не вб'ють, якщо ми не вб'ємо її в Україні.
Олігархи не найбільше зло. Як і корупція. Хоч дивно це прозвучить, але олігархи і корупція – стовпи української незалежності. Є країни, де корупція так глибоко зрослась із суспільною системою, що забери корупцію – і вся держава валиться. Слава Богу, українська ситуація не така трагічна, хоч Україна у світі знана саме цим.
Олігархія і корупція – це не хвороба, а її симптоми. Хвороба це – брак радикальних реформ. Є дослідження, які чітко показують: що менше реформ або що довше їх відкладають, то більше шансів на появу олігархів. Польща провела швидкі трансформації, у них олігархів нема. Росія не зробила реформ – і має олігархів, головними з яких є політики, включно з Путіним.
Нашим політикам легко – посадиш одного корупціонера, притиснеш одного олігарха, і вже можеш показати себе борцем за Україну і народ. Але це популізм. Бо поки ми боремось із симптомами, не лікуючи хвороби, залишимося там, де є зараз.
Тож найбільші виклики для нашої державності – це Росія, брак реформ і популізм. А віднедавна ще й коронавірус.
Україна в тумані, як і весь світ. Як казали в античному світі: були часи гірші, але не було підліших. Треба думати, що рано чи пізно цей туман розвіється. Ключове питання: чи ми будемо готові, а чи знову змарнуємо можливості.
Сучасна Україна не має прецеденту у своїй історії – бо жодна Українська держава досі не була незалежною, не утримувала незалежності так довго. Але має прецеденти в історії світовій. Ми – молода національна держава. І маємо її типові проблеми. Колись історик Роман Шпорлюк добре це сформулював: не порівнюйте Україну із сучасною Польщею, порівнюйте її з міжвоєнною Польщею, коли вона була молодою державою. У молодій Польщі вбили першого президента, корупція була всеосяжною, економіка слабкою, а в Західній Україні був сильний національний і націоналістичний рух. Польща "стрибнула" у 1989–1991 роках. А ми не цей стрибок досі не наважимося.
Ми досі не подолали історії. Думаємо, що це можна зробити зміною назв вулиць і переписуванням підручників. Не кажу, що цього не треба. Але історію долають радикальними політичними й економічними реформами. Ключовими для економічного добробуту є незалежні суди. Ви бачите такі в Україні?
Україна приречена на успіх. Ключовим є прихід до влади нової еліти. А це питання про зміну поколінь. Я бачу, що це покоління вже є. Навіть Зеленський – його вираження, тільки не тої якості. Якщо брати до уваги, що для політичного зростання нового покоління треба два десятиліття, то, думаю, що це справа наступних 10–20 років. Але цей процес не автоматичний. Треба допомогти цьому поколінню здобути свій голос, змінити дискурс, сформувати платформи, де ця молодь мала би рости – як-от Києво-Могилянка, мій рідний Український католицький університет, Українська академія лідерства.
Найбільшим здобутком вважаю появу молодої, пружної і динамічної культури. Бачимо її в літературі, музиці, від останніх років – у кіномистецтві. Молода культура – це наша перевага. Бо чим вона молодша, тим більші можливості для культурного вибуху. Але для того треба активна державна політика й підтримка. Формула проста: у Європі, чим далі на Схід, тим активнішою має бути позиція держави щодо змін. І ми знову впираємось у реформи.
4 
1
Коментарі