Україна має великий потенціал оборонної промисловості, але керівництво країни випрошує військову техніку по світу, – каже експерт Валентин Бадрак
Яка структура оборонно-промислового комплексу України?
– Раніше державний сектор домінував над приватним. Зараз десь 50 на 50. Державна частка – 166 підприємств в Україні, 15 – на окупованих територіях і 6 спецекспортерів. Держконцерн "Укроборонпром" об'єднує 93 заводи.
Який сектор ефективніший?
– Приватний гнучкіший у прийнятті нестандартних рішень. Державний – важкий на підйом. 2008-го програма розвитку авіапромисловості передбачала за два роки підготувати концерн "Антонов" до приватизації. Цього не зроблено досі.
Маємо низку проблемних кластерів. Харківський завод імені Малишева (виробляє танки, бронетранспортери. – Країна) і Південний машинобудівний у Дніпрі (випускає космічні ракети-носії, ракетні двигуни, вітрові турбіни. – Країна) – потребують докорінної реструктуризації. У приватному секторі такі проблеми вирішуються простіше.
У чому ще складнощі з державними підприємствами?
– У них дуже велика питома вага робочої сили. "Антонов" має 13 тисяч працівників. На Заході таке виробництво забезпечили б три тисячі. У нас побудована низькотехнологічна модель виробництва. На заводі "ФЕД" у Харкові (виробляє системи управління для гелікоптерів, літаків і ракетно-космічної техніки. – Країна) є ділянки з надсучасними верстатами. Але вони працюють у рамках вузьких проектів або належать приватному сектору.
Як розв'язати ці проблеми?
– Треба вирівняти права та можливості приватних і державних підприємств. Сьогодні вони у різних конкурентних умовах. Держзамовлення отримують підприємства Укроборонпрому. Приватним це вдається рідко.
Приватизація оборонних підприємств допоможе?
– Усе залежить, як вона відбудеться. Позитивний та негативний досвід є і на Заході, і в Росії. Наприклад, вертольотобудівний завод імені Міля в Москві після приватизації почав руйнуватися. Довелося викупити назад. Завод Aero Vodohody в Чехії придбав Boeing, керував неефективно.
Важлива прозорість приватизації. Держава має відмовитися від практики, за якою вимагає залишити собі 50 відсотків акцій. Можна відокремити важливі конструкторські бюро від підприємств і залишити їх у державній власності. А продати заводи – виробничі ділянки. На Заході вони займаються маркетингом, модернізацією, продажами, сервісним обслуговуванням. Якби ми пішли таким шляхом, "Антонов" продавав би десятки літаків. Натомість конструкторське бюро проектує чудову продукцію, яка не йде у виробництво.
Чи забезпечує оборонпром потреби Збройних сил?
– Максимум на 30 відсотків. Переважно тактичного рівня – колісною і броньованою технікою, ремонтує її, модернізує. Не виробляються бойові літаки, гелікоптери, системи протиповітряної оборони, корабельне озброєння.
Планується виробляти оперативно-тактичні ракети, модернізувати ракетні системи залпового вогню. Але такі проекти потребують часу. Причини затримки – нестача коштів, невикористання потенціалу приватного сектора, військово-технічного співробітництва. В результаті керівництво держави просить озброєння по світу – замість пропозицій виробляти його сумісно.
Війна дала поштовх розвитку ОПК?
– Він запрацював потужніше. Але без кардинальних змін усе обмежиться зрушеннями на тактичному рівні. У менеджменті "оборонки" є люди, які не вірять у масштабні бойові дії. Готові перепрофілюватись з оснащення свого війська на експорт.
Візьмемо танк "Оплот". Якщо купити п'ять танків і відправити їх на Донбас, вони нічого не змінять. Треба оснастити цілу бригаду. Але чому за два роки не налагодили виробництво? Очевидно, є системні провали, глобальна безвідповідальність. І при цьому Укроборонпром залишається недоторканим.
Як проходить модернізація озброєння?
– Відбувається "мала модернізація". Замінюють двигуни, монтують захист від високоточного озброєння.
Є успіхи в сфері вертолітної техніки. Є спільний із французами проект модернізації військових гелікоптерів, що дозволить їм діяти вночі та озброїтися новою ракетою.
Однак увесь спектр завдань не охоплюється. Кінцева мета – дати Збройним силам змогу воювати безконтактно в будь-яких умовах.
Які оборонні сфери найбільше постраждали через війну?
– Окупанти захопили Луганський патронний завод, конструкторське бюро радіозв'язку в Криму. Ми втратили Феодосійську суднобудівну компанію "Море". Вона виробляла десантні засоби на повітряній подушці. Донецький завод "Топаз" виготовляв радіолокаційні системи "Кольчуга", а "Точмаш" і "Казенний завод хімічних виробів" були частиною циклу виробництва боєприпасів.
Які галузі найперспективніші?
– Скоро Україна вироблятиме ракетні комплекси і крилаті ракети. Це зброя від київського конструкторського бюро "Луч". Чудові результати обіцяють розробки прототипу вертолітної керованої ракети.
Непогано йдуть справи з протитанковими комплексами, високоточними засобами ураження з дальністю до 8 кілометрів. У Запоріжжі роблять модернізовані радари.
На жаль, Укроборонпром не спромігся запустити виробництво танків для потреб армії. Новітні вітчизняні розробки готують на експорт.
Гарні перспективи у військово-транспортних і патрульних літаків, малотоннажних суден. Україна забезпечить себе "москітним флотом" (сукупність швидкохідних і маневрених малих бойових кораблів. – Країна).
Чого найбільше потребують Збройні сили?
– Бронетехніки, засобів зв'язку та управління, радарів, артилерії, новітньої ракетної техніки. Суттєвого посилення потребують літальні апарати й комплекси протиповітряної оборони. Треба розробляти безпілотну авіацію.
Виробництво безпілотників розвивається?
– Цьогоріч українські безпілотники не закуповували. Хоча можемо створювати тактичні безпілотні апарати з радіусом дії до 50 кілометрів.
Необхідно залучати приватних виробників. Вони можуть ефективно освоювати державні кошти – під гарантії інвестувати власні.
Треба реалізовувати спільні проекти з іноземними компаніями. На жаль, Ізраїль не готовий працювати з Україною – через вплив Росії. Варто звернути увагу на французькі, південноафриканські, китайські, американські компанії. Потенціал виробництва безпілотників в Україні не реалізовується.
Яку структуру повинні мати Збройні сили майбутнього?
– 280 тисяч для оборони країни – неймовірно багато.
Зараз в АТО служать близько 40 тисяч осіб. Це – мотивовані люди з бойовим досвідом. Вони мають стати ядром армії. Їх потрібно максимально заохочувати. І вже навколо ядра робити зміни. Відмовитись від призову, перейти на контрактну основу, використовувати війська територіальної оборони.
Делегувавши регіонам право формувати їх, Порошенко боїться спровокувати сепаратизм на місцях. Але без таких змін не побудуємо ефективне військо. Майбутня армія матиме 100–150 тисяч контрактників і мобілізаційний ресурс із 500 тисяч бійців військ територіальної оборони.
Які війська розвивати? Яку тактику напрацьовувати?
– На тактичному рівні у нас все добре. На рівні бригад і батальйонів на загрози реагуємо пристойно. Навчилися воювати.
Зараз завдання – формувати армію як інститут стримування такого рівня, щоб змусити агресора відмовитися від війни. На початку вересня існувала загроза повномасштабного наступу Росії. Ворог оцінив свої ресурси, можливі втрати. Вирішив, що це – ризиковано.
Треба розвивати стратегічну зброю стримування: ракетну техніку, потужні безпілотники, протиповітряну оборону. Варто посилити розвідку. Потрібні сучасні кіберпідрозділи для ведення інформаційної війни.
За яких умов Росія може піти в масштабний наступ?
– Коли Путіна заженуть у глухий кут. Якщо виникне загроза його фізичного знищення.
Кремль хоче змінити владу в Україні. Переписати Конституцію, провести вибори на Донбасі, проштовхнути до Верховної Ради таких виродків, як Плотницький і Захарченко (ватажки ЛНР та ДНР. – Країна). Потім вони дестабілізуватимуть ситуацію тут. Москва прагне зробити президентом когось із "Опозиційного блоку".
Путін і його оточення – боягузи. Набагато гірші за Жукова. Якщо той наступав за шестикратної переваги, то ці – за 20-кратної.
Модель якої армії найкраще підійшла б Україні?
– Тільки українська. Бо в нас неоднорідне суспільство – завжди буде 5 відсотків сепаратистів. Армія має складатися з вмотивованих людей.
Якими будуть виклики найближчого десятиліття?
– Головні загрози будуть у інформаційній сфері. Перший рівень – технічний, другий – гуманітарний, вплив на ментальність.
Залишатимуться загрози тероризму й міграції. Можливі військові конфлікти в Чорноморському регіоні. Вони будуть продуктом інформаційного впливу.
9 
35413
Коментарі