Що з нами відбувається? Чому в найвідповідальніший момент ми знову – як це не раз було – починаємо демонструвати круту індивідуалістичну натуру українця? Чому лідери невеликих партійок, замість єднатися між собою, спішать об'єднуватися з грошовитими мішками і воювати одне з одним? Кажуть, хвороба незрілості й недалекоглядності характерна для кожної молодої демократії і з часом минає. Та чи є в нас час?
Чи є ще народ на землі, який так нищівно, до крові на серці, устами своїх найславніших синів змаловажував би сам себе? "Народе без пуття, без чести, без поваги" – це Панько Куліш про всіх нас. "Раби з кокардами на лобі, лакеї в золотій оздобі" – це Тарас Шевченко про еліту нації.
При всій духовній спустошеності підсовєтських років мама вранці будила до невідкладних обов'язків лагідним: "Христос Воскрес, синку".
Читати навчився 4-річним. Якось у війну гортав "Війну і мир" Толстого. Тоді в книжках не фото автора давали, а фото Сталіна. Зайшов німець, бачить у книжці Сталіна, проти якого вони воюють. Мати думала, що постріляє. А він дав шоколадку й погладив по голові.
Під час війни ми жили в селі Гусакове, а після війни моїх батьків з трьома малими дітьми вигнав звідти новопризначений директор школи – комуніст. Вигнав і з роботи, і з квартири. У сімейному архіві зберігається записка з вимогою залишити село протягом 24 годин.
Я вступив до Київського університету 1955 року. А вже 1956-го мене пробували розглядати на комсомольських зборах як людину, що має не таке, як треба мислення.
Українці були найгірші наглядачі. Наші вже як вислужуються, то вислужуються. Колись один з офіцерів вичекав хвилину, коли нікого не було, й почав говорити: "Ви що думаєте, ми з великого бажання отак вас переслідуємо? Ні. Як ви прийдете до влади, то ми будемо так само служити вам".
Через рідних на побаченні в концтаборі передали запитання академіка Сахарова: чи не погодився б я виїхати з неволі за кордон. Я відмовився.
Найбільше, чого ми боялись, що нас викинуть з України.
Я займався бігом усе своє життя. Навіть у тюремних прогулочних двориках.
Коли приїжджав додому, то пробував говорити з батьками на вільнодумні теми. Це їх трішки лякало. Батько боявся слово сказати, щоб я не мав ніяких неприємностей.
Україною керує не українська, а україноподібна влада.
Я дістав Шевченківську премію за ті самі твори, за які мав свій перший і другий, та й третій концтабірні терміни.
Ми живемо бідно, але ми в себе вдома. Назад у рабство нас не поверне ніяка сила.
Раджу перечитати Леніна й Троцького. Там чітко і недвозначно сказано, для чого Україна потрібна Росії, чому Україну не можна відпустити і як це зробити практично.
Ставши 1990 року головою Львівської обласної ради, я дізнався, що заступником прокурора області працює Крикливець, який свою кар'єру починав 1967-го, відверто фабрикуючи моє перше звинувачення. Поцікавився, як він зараз працює. "Поганенько. Треба звільняти", – відповіли мені. "Не чіпайте, – чомусь попросив я. – Ще скажуть, що зводжу рахунки".
Ми відстали від європейської цивілізації не тільки технологічно – це легко наверстати. Ми відстали передовсім психологічно. І хоч би скільки тішили себе байками про особливий "український шлях", у наші душі в'їлася совкова психологія гомо совєтікуса з його удаваною слухняністю, а насправді клептократичними інстинктами і глибокою відразою до всякої дисципліни, жертовності й організованості. Але кажуть, що усвідомити – наполовину подолати. На те й надія.
Маленькі справи запам'ятовуються глибше і вдячніше, ніж гучні кампанії.
Немає страшнішої кари за муки сумління, бо немає вищого судді за правду.
Я політик для всієї України. Може, трошки заголосно кажу. Про себе так не кажуть.
Усе моє жи зане з боротьбою за Україну. Не набув я собі ні статків, ні маєтків. Мене не цікавили ні бізнес, ні урядова кар'єра – хоча, мабуть, я міг мати і те, й інше.
Страшенно себе завантажую, викладаюся. Я людина ідеї, яку намагався реалізувати, але не мав змоги. А коли з'явилася можливість, я був готовий.
Життя, яким живу, – ненормальне, коли не маєш вихідних, сидиш на роботі від 7.30 до 22.30. Це ненормальне життя перехідного періоду.
Завжди мріяв про часи, коли можна буде хоч один день на тиждень вирватися, щоб покласти отак лікті на стіл, взяти ручку, вiдключити всі телефони, задуматися – і щось писати.
Атена мені говорить: "Мабуть, ти не дуже добре танцюєш, якщо вальсуєш лише зі мною".
Дехто каже, я – гарячий і бурхливий. Я нічого "гаряче та бурхливо" не роблю, доки все як слід не обдумаю, не виношу в собі. Це вже зовнішня форма вияву така темпераментна.
У козацьких реєстрах було багато Чорноволів. Мав чоловік чорні воли – назвали Чорноволом, мав сірих коней – Сивоконем. У мене немає волів, але моє прізвище завжди нагадує мені того предка, який їх мав.
Частка романтизму 1960-х у мене, мабуть, залишилась у ставленні до людей. Краще повірити, ніж не довіряти, краще вважати людину однодумцем, аніж опонентом.
Хочу ще 10 років активного життя. Може, за цей час щось зміниться на краще.
Якби я не був політиком, став би вченим: у період відлиги почав писати наукову розвідку про Грінченка. Звичайно, я її не захистив. Після виступу в кінотеатрі "Україна" одразу "вилетів" з аспірантури. Це був той самий приступ принциповості – якщо не я, то хто ж?
Завжди з пересторогою дивлюся на людей, які прямо зраджували або працювали в певних органах. Я знаю їм ціну.
Мені слави не потрібно. Я свій слід в історії України залишив.
1 
1
Коментарі
5