"Краса в очах того, хто дивиться" - Ада РОГОВЦЕВА, 74 роки, акторка

Курити я почала, коли дочка Катя в Ізраїль вагітною виїхала. Я дуже нервувала. Спочатку ставилася до цього, як до дурниці якоїсь. Думала, зможу кинути будь-коли. А тепер це - психологічна залежність. Усе від нервів.

Що Бог дає, тому й радіти треба.

Зіграли виставу - сказати, що був шалений успіх, - нічого не сказати. Кричали, аплодували, після чекали біля театру. Але ж то було вчора. І відійшло. А сьогодні цього вже нема. Щодня треба все здобувати спочатку. Одна й та сама вистава, так само граєш - один вечір овації й букети, а в інший - ані квіточки, спокійно.

Кому живеться нестерпно - йдуть до театру і знаходять розраду. Коли під час вистави плачуть або сміються - це лікування.

У "Обманутій" Томаса Манна я грала героїню, якій за 50, в неї вже менопауза. І раптом у домі з'являється учитель дочки, в якого героїня закохується. Цикл повертається. Вона каже: я щаслива, я молода, я знову повноцінна жінка - а виявляється, то в неї був рак.

Я не проти пластичних операцій. Актору цим можна продовжити якісь 10 років екранного життя. Але, як каже мій друг-лікар: "Можна підтягнути обличчя, але куди подіти маразм". Краса в очах того, хто дивиться.

Я - віруюча людина. З Богом говорю щодня, але без посередників.

Ніколи не була богемною людиною. Навіть на Московський міжнародний кінофестиваль, де отримала приз за найкращу жіночу роль у стрічці "Салют, Маріє!", не поїхала. Не змогла: мама паралізована була, чоловік хворий, робота.

Питають: чи не заважає вам популярність? Боже збав. Правда, раніше щодня на вулиці казали: я вас так люблю. Потім почали: вас так любить моя мама, згодом: вас так любить моя бабуся. Тепер говорять: вас так любила моя бабуся.

Раніше казали: я вас так люблю. Потім почали: вас так любить моя мама, згодом: вас так любить моя бабуся. Тепер говорять: вас так любила моя бабуся

Перший чоловік і перше моє кохання - Кость Петрович (актор Костянтин Степанков. - "Країна"). Разом ми прожили 46 років. Найщасливіший час мого життя.

Костя - віддаючий, я - віддаюча. Заробляли начебто багато. Я могла мати багато всього. А маю лише необхідне.

Коли Костя помер - не знала, як жити далі. Світ перестав для мене існувати. Почала писати книжку про нього і полегшало.

Закохуюсь постійно в талановитих людей. Але романів не крутила. У 60 років іще кликали бути коханкою. Тепер вік рятує від цього.

Дітей виховували разом із Костем Петровичем за принципом: зміну здав - зміну прийняв. Хто з нас був вільний, той і біг додому.

Усе життя шкодую, що сама собі заборонила  зіграти головну роль у фільмі "20 днів без війни". Режисер Олексій Герман на неї затвердив мене. А я тоді мала дві головні ролі у виставах. Тепер їх ніхто не пам'ятає. Я вже не пам'ятаю. Просто не могла підвести колег. Відмовилася. У результаті на роль запросили Людмилу Гурченко. Вона блискуче її зіграла.

Після війни ми жили дуже бідно. У сім'ї було поняття "черговий суп". Батьки варили нам, дітям, щось трішки ситніше, бо я мала загрозу сухот. А "черговий суп" їла вся сім'я і хто зі знайомих зайде. У мене досі лишилася звичка мати "чергову копійку" тому, хто її потребує.

Завжди хотіла бути високою і довгоногою.

Найкращі мої друзі - мої діти, Катя й Костя. Зідзвонюємося по кілька разів на день, називаємо це "перевіркою постів". Друзів не може бути багато. Тепер друзі переважно лікарі.

Кажуть, що онуків люблять більше за дітей. Я люблю свої дітей разом із їхніми дітьми.

Я не цікава для пліток. Але вони переслідують мене все життя.

Якось одна відома артистка під час сімейного скандалу на претензії свого чоловіка відповіла, що з його коханок можна створити лише поганенький бордель, а з її - театр із  прекрасними акторами і художнім керівником.

Маю багато відзнак і нагород. Це мало що значить зараз. Недавно довелося дзвонити у справах високопоставленому чиновнику, то він не знайшов для мене три хвилин часу - Героя України й Почесного громадянин Києва.

Те, що часто знімали у фільмах, - везіння. Але кажуть: везе тому, хто везе. По таланту давали більше, ніж заслуговувала, а по роботі - менше. Працювала, як ідіотка.

Треба подобатися режисерам. У кіно за актором тягнеться шлейф: побачили, засвітилася, десь вчасно згадали, хтось порекомендував. А в театрі - ще тільки перешіптуються, що мають ставити спектакль, а я вже починаю одягатися й поводитись як головна героїня. Режисери це помічають - не можуть не помітити. І запрошують.

Мене образити не можна. Он Табачник образив - я й пішла з Театру російської драми. А пропрацювала в ньому 35 років.

У п'єсі Жана Кокто "Священні чудовиська" є фраза: "Мадам, ви можете дозволити собі розкіш - бути завжди відвертою". Я мала таку розкіш. Згодом дехто з колег, які залишилися в театрі, теж хотіли піти з нього. Я казала: навіть коли тебе будуть вигонити, судися. І навіть як присудять звільняти - учепися зубами в поріг театру і залишся. Бо піти звідти легко, туди вже зайти не можна. Я пішла, бо могла це собі дозволити. Вони лишилися в театрі й дякують мені за пораду.

Один режисер казав: "Вона не може грати людей із народу". Другий - вона не може грати аристократок. А я все грала. Але можу працювати тільки там, де мене люблять.

Натовп мене не цікавить. Мене може зацікавити одна людина

Не змогла б зіграти Медею. Я була б непереконлива в цій ролі. Не розумію, як заради кохання можна вбити дітей.

Задля своїх дітей на все здатна. Якщо хтось косо подивився на них або щось сказав нехороше несправедливо - все, в ту ж хвилину людина перестає для мене існувати.

У моїй професії є така формула: того, хто падає, - підштовхни. У житті це неправильно. А в мистецтві - саме так. Якщо людина все валить, нічого не може - хай відійде.

Боюся завинити перед Богом. Навіть убити комара. Тобто я можу його вбити, але потім зациклююся: що ж це я зробила!

Я грала в якісному кінематографі й граю в неякісному - і щаслива. Бо в 74 роки маю змогу виходити на знімальний майданчик, зустрічатися з тими, хто чекає й любить мене.

Натовп мене не цікавить. Мене може зацікавити одна людина.

Поет Анатолій Марієнгоф - друг Єсеніна - після того, як повісився його 16-річний син, написав у своєму щоденнику: "Следите за своими детьми, шпионьте, проверяйте их тетрадки, письма, кто друзья...". Це єдиний шлях уберегти дітей від зла. Я це робила.

Я забобонна. Не до ідіотизму, але в прикмети вірю. Якось записала в щоденнику страшний сон: біжу по розплавленому асфальту, і ноги вгрузають у нього по кісточки. Я раптом розумію, що ніг у мене вже немає. Вистрибую і бачу - ноги цілі. А невдовзі вибухнув Чорнобиль. Як не повірити? Якби не записала, не повірила б.

Щоденники веду впродовж життя. Це вже звичка. Коли діти були маленькими, ми всі вели щоденники і розгорнутими залишали на кухонному столі. Усі охочі могли в них зазирнути. Це краще, ніж брехати одне одному або щось приховувати. Навіщо його вести, якщо ніхто не читає.

У мене немає секретів. Усе життя всі листи я одержувала розпечатаними. Рідні переживали, щоб хтось не написав якийсь бруд чи анонімку.

У дитинстві я була закохана в тата. Бо носив красиву форму і від нього гарно пахло. На батькові нема гріхів, хоч він і служив у МДБ, а потім перейшов в охорону Хрущова. До репресій не мав стосунку. Пройшов усю війну. Пішов туди чистий і непитущий, а повернувся п'яничкою. Та, коли останні 10 років жив із нами, навіть валер'янку пив у таблетках, щоб онукам не пахло спиртним.

Найкраще почуваюся у своїй хаті в селі. Мала в хазяйстві 40 кролів і 40 курей, шестеро кіз, корову і троє свиней. На бенефіс мені подарували козеня. Воно виросло в цапа, який неймовірно смердів. Я ходила по селу й гукала: "Кому козла?"

Я - ангел. Так каже про мене невістка.

Людей треба приймати такими, як вони є. Не можеш прийняти - відійди.

У нас удома російський мовний режим. Але не розумію, навіщо російську робити другою державною? Вивчи мову і знай! Соромно вихвалятися будь–яким незнанням, тим більше - рідної мови.

Я виступала на Майдані (2004 року. - "Країна"). І Ліна Костенко, яка взагалі нікуди не ходить, зі сцени сказала: "Народе, здрастуй! Ти - є!" Де він тепер, той народ?

Часто буваю в Білорусі. Білоруси - найкращі на планеті люди. Але як вони можуть терпіти все те, що в них відбувається? Невже й ми будемо терпіти?!

Найстрашніше - коли плаче мама.

Я могла б жити в будь-якій країні. Мене тримали б там професія і діти. Віктюк каже: "Моя батьківщина там, де сцена".

До 60 років здавалося, що професія - головне. А коли вийшла на пенсію, заспокоїлася. Треба і про душу подумати.

×