вівторок, 20 березня 2018 13:45

"Коли пара не свариться між собою, то щось у них пішло не так"

Постійного щастя немає. Це – мить. Відчуваю це, коли їду на війну.

В АТО більше видно людські стосунки. Військові неголені, немиті, матюкаються так, що вуха залипають, але немає фальші в усьому цьому. На мирній території: одне говорять, друге думають, третє роблять.

У Бога повірила на війні, до того була атеїсткою. Їдемо в Мар'їнку на Різдво, веземо кутю. Потрапили в аварію. Починаємо розрулювати ситуацію, домовлятися. Кілька годин прововтузилися. До нас телефонують із Мар'їнки і кажуть, що був обстріл. Щастя, що не приїхали вчасно.

Любов – це основа життя. Зрозуміла це, коли померла мама. Неправильно поводилася з нею. Не розповідала їй, що мені важко, погано. Вважала, так бережу її. А треба було разом поплакати, пожалітися, порадитися. Кожна мати має бачити, коли дитині добре, а коли погано.

Мати можливість обирати – це подарунок долі.

  Юлія ВОТЧЕР. Народилася в селі Малорусова Томашпільського району Вінницької області 3 червня 1951 року. Мати була кравчинею в ательє. Батько – директор військової автобази. Закінчила Вінницьке медучи­лище. Навчалася на бібліотекаря в Тульчинському технікумі. Здобула вищу освіту за спеціальністю "учитель російської мови та літератури" у Вінницькому педінституті. Працювала вчителем, а потім завучем у навчально-виробничому комбінаті. Створила Український національний гуманітарний колегіум, який через три роки припинив роботу, бо бракувало коштів. Працювала завідувачем відділу в бібліотеці. Потім – у трейдинговій компанії. Коли власник бізнесу переїхав за кордон, влаштувалася у страхову компанію. Організувала школу страхового агента. Під час Революції гідності працювала в штабі самооборони Майдану на "гарячій лінії". З початку війни стала волонтером. Уперше поїхала на передову у травні 2014 року. На фронт передає машини, оптику, одяг, спальники, безкаркасні ноші, їжу. Організувала громадське об’єднання "Мольфар" – на підтримку військових на Донбасі. На передовій буває щотижня. Носить срібний перстень із тризубом. Розлучена. Має сина Андрія й доньку Ліану, а також – чотирьох онуків
Юлія ВОТЧЕР. Народилася в селі Малорусова Томашпільського району Вінницької області 3 червня 1951 року. Мати була кравчинею в ательє. Батько – директор військової автобази. Закінчила Вінницьке медучи­лище. Навчалася на бібліотекаря в Тульчинському технікумі. Здобула вищу освіту за спеціальністю "учитель російської мови та літератури" у Вінницькому педінституті. Працювала вчителем, а потім завучем у навчально-виробничому комбінаті. Створила Український національний гуманітарний колегіум, який через три роки припинив роботу, бо бракувало коштів. Працювала завідувачем відділу в бібліотеці. Потім – у трейдинговій компанії. Коли власник бізнесу переїхав за кордон, влаштувалася у страхову компанію. Організувала школу страхового агента. Під час Революції гідності працювала в штабі самооборони Майдану на "гарячій лінії". З початку війни стала волонтером. Уперше поїхала на передову у травні 2014 року. На фронт передає машини, оптику, одяг, спальники, безкаркасні ноші, їжу. Організувала громадське об’єднання "Мольфар" – на підтримку військових на Донбасі. На передовій буває щотижня. Носить срібний перстень із тризубом. Розлучена. Має сина Андрія й доньку Ліану, а також – чотирьох онуків

До 40 років жила, наче Діоген у діжці. Була страшна і хвора, лікувалася й знову недужала. Коли усвідомила, від чого всі проблеми, перестала хворіти, погарнішала.

Щастя – це коли отримуєш задоволення від життя, а не живеш за принципом "що скажуть люди". У мене було 25 років умовно щасливого шлюбу. Чоловік – розумний, не пив, не бив, обіймав високу посаду. Не усвідомлювала, що я – нещаслива. Хоча дискомфорт був. Зрозуміла це – і в чому була вийшла з хати. Мені нічого не треба було з нашого майна – ні квартири, ні машини, ні бібліотеки. Згодом зустріла людину, з якою в щасті провела сім років. Він дав мені зрозуміти, що я – красива, надзвичайна. Не соромився про це казати.

Протилежність коханню – байдужість. Коли пара не свариться між собою, то щось у них пішло не так. Другий чоловік тричі просив прийти з роботи раніше, допомогти з дисертацією. Приходжу, а його немає. І так усі рази. Коли це сталося втретє, підійшла до столу і театрально викинула всі папери – випустила пару. Потім удвох до ночі складали їх докупи. Приємно згадувати, бо це були щирі почуття.

Найбільша жага до життя виникає, коли розумієш, що смерть недалеко. Коли померла подруга, директор краєзнавчого музею Люся Кароєва, подумала про своє життя. А що я бачила? Нічого. За кордоном не була, гострих емоцій не відчувала. Вирішила надолужити. Поїхала в Туреччину й занурилася з аквалангом на 10 метрів. На каное сплавилася гірською річкою. Правда, судно перевернулося і мене виловлювали, як ган­чірку. Але то було здорово. На 60-річчя стрибнула з парашутом.

Померти від пострілу не страшно. Один лейтенант казав: "Свою кулю не почуєте. А як почули, то – не ваша".

Страх починається в шлунку, на тілі проступає силіконовий піт. Він не пахне, але липкий. Справжній страх – коли хвилини видаються годинами і зникає відчуття власного тіла. Вперше це відчула 2014 року в Слов'янську. Потрібно по окупованій зоні проїхати, щоб доправити їжу і боєприпаси до нашого блокпосту. Боєць-водій постійно молився: "Якщо візьмуть у полон, то ще нічого. Я – солдат. А з волонтерами – не гратимуться".

Соромно, що злякалася під час вибухів у Калинівці (26 вересня торік вибухнули боєприпаси на артилерійських складах неподалік райцентру Калинівка Вінницької області. – Країна). Депутат облради дав 400 літрів пального, щоб допомагали вивозити людей. Я доправляла їх у Черепашинці (за 12 км від Калинівки. – Країна). Одних відвезла, вернулася за іншими. Під'їхала до хат, блимаю фарами, щоб виходили. Раптом зафонтанило боєприпасами. Стало страшно. Думаю, що я тут роблю? Розвертаю машину, щоб їхати звідти. Але потім зупинилася й повернулася по людей.

Познайомилася в перший рік війни з хлопчиною на блок-посту. Поїхали, а він на мобільний написав: "Пані Юля, зателефонуйте, як зберетеся наступного разу, – щоб я риби насмажив". Приїжджаю, а його вбили. Але трагедія навіть не в цьому. Прийшли до його мами люди з військкомату, побратими і я – повідомити про загибель сина. Вона побачила військових і не впустила: "Навіть не думайте! Він вчиться в університеті Шевченка. Він – на практиці. Ніякої війни". Як їй далі жити?

Себе варто оточувати гарними речами. Так каже зять. Подарував мені швейцарський ніж. А ще – зарядку до телефона у формі губної помади.

Прикро, коли до мене ставляться не так, як я до інших. Допомогла одній жінці зробити операцію на хребті. Дала їй гроші. Коли мені знадобилися кошти і я прийшла до неї, вона написала заяву до поліції про вимагання.

Маю прийомну доньку. Рідна мати померла від раку. Живе з чоловіком-полковником у Москві. Вони – "сєпари". Вірять у все, що показують російські телеканали. Забрала до себе її ще маленькою. Виховала, дала освіту, одружила. Не бачилися два роки. В них дитя родилося. Фотографії подивилися – і все. Нема про що говорити, бо ж боїмося гострих тем.

Час Майдану – це переломний момент у моєму житті. А потім, коли ще й війна почалася, відчула гостру невідповідність стилю життя на мирній території і на фронті. Раніше була "мадам Брошкіна" – не знала, що начепити на себе. А 2014-го все золото продала. Купила берці, ходжу в них. Моїм ногам у них ідеально – сухо, тепло і м'яко.

Кожен може більше, ніж йому здається.

Зараз ви читаєте новину «"Коли пара не свариться між собою, то щось у них пішло не так"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути