У полоні "русского мира" перебувають чимало футболістів національної збірної
Динамівська "Д" у ромбі на цегляній стіні, повз яку періодично проходжу, нарешті примусила зупинитися. І замислитися. Фанатському графіті на вулиці Героїв Сталінграда в Києві понад 10 років.
Під знайомою кожному вболівальнику "Динамо" опуклою прописною літерою з піжонським чубом виведено "1923". Це – рік заснування Всесоюзного спорттовариства Головного політичного управління НКВД. Сучасний правонаступник цієї організації – Міністерство внутрішніх справ Росії. Тобто графіті в столиці України залишили московські гастролери. Київське "Динамо" веде своє літочислення з 1927-го. До війни на Донбасі футбольні хулігани з Росії періодично приїздили помірятися силами з нашими. Клубні вподобання в цій субкультурі – лише привід зібрати ватагу з двох сотень здорованів і натовкти пики таким самим шибайголовам. При цьому дивитися футбол і знати, з яким рахунком матч закінчився, необов'язково. Влаштовувати бійки можна, навіть якщо ваші клуби багато років не зустрічаються в офіційних турнірах. Наприклад, у жовтні 2005-го на трамвайних рейках поблизу станції метро Дніпро гамселили один одного 200 київських і 180 московських "динамівців". Хоча останній чемпіонат СРСР закінчився восени 1991-го.
Нелюбов до росіян не заважає столичним ультрас вигукувати на стадіоні кричалки, придумані фанатами московського "Динамо".
Оця:
"А наш "Динамо" – самый лучший клуб
И в стране, и даже в Западной Европе,
Чемпионом все его зовут,
А "Спартак" и ЦСКА остались в жопе!
И тогда наверняка обыграем мясника,
На "Торпедо" лошадиный х… положим"
взагалі може збити з пантелику сучасного вболівальника. Бо в ній згадуються суперники внутрішньомосковських розбірок між історично міліцейським "Динамо", профспілковим "Спартаком", армійцями й автозаводською командою "Торпедо".
Ця "народна творчість" – сучасна, бо за СРСР культура уболівальників не була такою матюкливою.
Виходить, об'єднує футбол Києва і Москви не лише однакова емблема, якщо наші продовжують стежити за фанатською модою з-за "поребрика".
Україномовні квоти на радіо й телебаченні – це поштовх до створення не орієнтованого на Москву шоу-бізнесу, контенту. Наслідки цих політичних рішень ще важко оцінити, але їх необхідність не викликає сумніву. Бо розірвати порочне коло спільного культурного простору з Росією для України – це питання не естетики, а виживання.
"Динамо" – називається завод електрообладнання в Москві. На ньому працював один із чекістів – засновників однойменного спортивного товариства. Впізнавану прописну "Д" переробили з емблеми "Мінгрельського 16-го гренадерського Його Імператорської Високості Великого Князя Дмитрія Костянтиновича полку". "Д" означала першу літеру імені члена імператорської родини – великого князя Дмитра Романова.
За СРСР іноземцям було непринципово, міліцейських якої з радянських республік представляє у єврокубках "Динамо" – України, Грузії чи Білорусі. Для зовнішнього світу всі були росіянами.
Тбіліські "динамівці" майже одразу з виходом із радянської першості змінили логотип. На теперішньому гербі в них стилізована під голову орла літера "Д". Виїзні матчі грають у червоних футболках – такого кольору на прапорі Грузії зображено хрести.
Найтитулованіша команда НДР – столичне "Динамо" – після падіння Берлінської стіни розмістила на клубній емблемі ведмедя з герба міста.
Диктатора Румунії Ніколае Чаушеску розстріляли в прямому ефірі у грудні 1989-го. В країні почалася декомунізація. Запозичену в московських одноклубників "Д" клуб із Бухареста замінив на емблему з двома червоними псами. Таке прізвисько мали у 1960–1970-х зірки команди Раду й Іон Нунвайлери.
"Не слід змінювати емблему київського "Динамо". За ці кольори переживали на стадіонах наші батьки й діди", – чую від уболівальників зі стажем. Але ж багато поколінь українців прикрашають ялинку не на Різдво, як у всьому християнському світі, а 31 грудня – за совковою традицією. За такою логікою виходить, не слід було перейменовувати Кіровоград із Дніпропетровськом, бо наші батьки народилися в містах із такою назвою.
За досвідом декомунізації футболу звернувся до хорвата Дениса Шелера. Він, уболівальник загребського "Динамо", у 1990-ті воював за незалежність своєї батьківщини. Зараз – боєць полку "Азов".
– Після розпаду Югославії керівництво загребського "Динамо" вирішило максимально дистанціюватися від комуністичного минулого, – розповідає Денис Шелер. – Клубу дали ім'я "ХАШК Граджанскі". Це назва двох команд, які грали в Загребі до 1945-го. Коли зрозуміли, що ті клуби історично ніяк не пов'язані з "Динамо", перейменували на "Кроацію". Це теж обурило вболівальників. Бо за комуністів, якщо підтримував "Динамо", це свідчило про твою національну свідомість.
На відміну від країн Варшавського договору, де під цією назвою виступали міліцейські команди, в Загребі це був клуб комунальних служб – електриків, трамвайників. Тому 2000-го вже в демократичній Хорватії "Динамо" повернули назву. Але з емблеми прибрали червону зірку, додали елементи національного герба.
У травні 1990 року на стадіоні "Максимір" у Загребі відбувся масовий безлад. Ультрас белградської "Црвени звезди" ламали рекламні щити, пластикові сидіння. Били вболівальників "Динамо" на сусідніх секторах усім, що потрапляло під руку. Виказували право сербів поводитися в своїй міні-імперії, як заманеться. Поліція майже не втручалася. Навпаки – намагалася не пустити на гостьові трибуни "динамівських" ультрас.
Хорватський півзахисник Звонімір Бобан ударив одного поліцейського. Югославська федерація дискваліфікувала гравця на півроку. Незабаром сама зникла з футбольної мапи Європи через розв'язану Белградом війну з колишніми союзними республіками. А Бобан став національним героєм Хорватії.
В останньому чемпіонаті СРСР в київському "Динамо" теж проявили національну свідомість. 1991-го в клубі відмовилися від традиційних блакитно-білих міліцейських кольорів. Команда кілька місяців грала в синьо-жовтій формі. Одягали її, правда, радянські хлопці, які не розуміли нових політичних віянь у країні. "Саленко, Юран – надія киян" писали українські газети. А за кілька років колишні "динамівці" бігали за збірну РФ.
"Какая это к черту заграница", – казав російським журналістам капітан київського "Динамо" й національної команди України волгоградець Юрій Калитвинцев 1995-го. Перед тим після важкого перелому ноги на батьківщині на талановитого плеймейкера махнули рукою. Повірив у нього президент київського клубу Григорій Суркіс, запросив до своєї команди. Калитвинцев навіть змінив громадянство. Не відчув дискомфорту. Можливо, тому, що вже носив футболку з "Д" на грудях – у московському "Динамо".
Хочеться вірити, що народжені в незалежній Україні футболісти свідоміші за деяких "динамівців" 1990-х. У них емблема рідного клубу не викликає асоціацій зі спортивним товариством, яке очолював Дзержинський. Вони про Залізного Фелікса з Луб'янки навряд чи й чули.
Однак усе ще перебувають у полоні "русского мира". Тренер національної збірної України Андрій Шевченко запровадив у команді правило: новачки мають заспівати партнерам на спільній вечері. "Динамівці" Сергій Мякушко, Артем Шабанов і Павло Лук'янчук вибрали хіти модної серед школярок 1990-х самарської групи "Руки вверх". А 20-річні Віктор Циганков й Артем Бесєдін заспівали "Команда молодости нашей" із брежнєвського 1979-го
8 
35413
Коментарі