За 10–15 років розбудуємо справді українську сучасну церкву
Пішов третій рік визнаної, автокефальної Православної церкви України. Третій умовно, бо ж томос дали 6 січня. Проте саме у грудні відбувся Об'єднавчий собор і було обрано предстоятеля – митрополита Епіфанія. Тож свято починається.
У чому свято? За останніми новинами, Вселенський патріарх Варфоломій таки збирається до Києва. На наступний День Незалежності. І це, хоч як крути, велика перемога ПЦУ. Серед багатьох інших, про які далі.
Нову церкву звинувачували в користуванні адмінресурсом. Саме Петро Порошенко в останній рік своєї влади заходився розв'язувати питання церковної незалежності. І саме тому чимало аналітиків, надто проросійського штибу, сумнівались у здатності ПЦУ існувати без підтримки влади.
Аж ось третій рік незалежна церква таки живе. І в умовах розхристаної та непослідовної політики Володимира Зеленського та "слуг народу", і навіть в умовах пандемії. Ще від березня, мало не цілий рік, вірним заборонено до пуття ходити до церкви. "До пуття" означає, що постійно були і є якісь перепони: всередині можна лише кільком особам, тоді більше, але за 5 метрів, тоді – надворі. Причастя краще уникати, ікон не цілувати тощо. Це потужно вплинуло на становище ПЦУ. У тому числі й фінансове. Адже Православна церква України і близько не має тієї фінансової підтримки й "добрих дядечок-олігархів", яких має Російська православна церква в Україні. Називатиму УПЦ саме так, бо ж закон потрібно виконувати, хоча його й затаскали по судах. А що іншої, офіційнішої, назви УПЦ наразі не має, то Російська православна церква в Україні – найуживаніше.
Водночас Православна церква пережила досить важкий період, так звану добу Трофімова. Саме він, перебуваючи на посаді першого заступника голови Офісу президента з кінця травня минулого року й аж до початку листопада 2020-го, був чи не найголовнішим адвокатом російської церкви в Україні у владних кабінетах. Саботував передання храмів ПЦУ та всіляко захищав церкву агресора. Врешті-решт, восени навіть з'явився в храмі, прислуговуючи так званому митрополитові Київському Онуфрію. Це, мабуть, і стало останньою краплею для його звільнення Зеленським. І майже одразу президент і його оточення запросили патріарха Варфоломія відвідати Україну, на що той дав згоду.
Водночас Константинополь призначив свого екзарха в Україні – єпископа Михаїла Аніщенка. І перше, і друге очікувано спровокувало вибух негативних емоцій у Росії та в середовищі їхньої церкви в Україні.
Нещодавно Кіпрська православна церква стала четвертою, що ввійшла в сопричастя з Православною церквою України й офіційно внесла її у свої диптихи. Раніше, крім Константинополя, це вже зробили Олександрійська церква та церква Греції. Отже, третина православних уже визнають ПЦУ. Це немало.
По-друге, організація навчилася існувати у важких політичних умовах. Тобто за відсутності будь-якої підтримки з боку влади, а часто й за відвертої протидії. Якби Порошенко залишився на посаді і цей адміністративний ресурс використовував би й надалі, переходів парафій було б значно більше. Проте в умовах пандемії ПЦУ спромоглася не лише втримати єдність, а ще й сяк-так розвиватися. Провели кілька засідань синодальної комісії, окреслили літургійні реформи, затвердили статути парафій. Розпочали будівництво багатьох храмів. Становище всередині стало значно демократичнішим, ПЦУ звикає до "грецьких" правил управління й облаштування церкви.
Третя перемога – це постійний тиск Константинополя на українську владу. А відповідно, згода на приїзд патріарха Варфоломія до Києва. Це, безперечно, стане знаменною подією під час святкування Дня Незалежності й потужною підтримкою ПЦУ.
Зрештою, можна впевнено стверджувати, що ПЦУ постійно на слуху – вміло використовує інформаційні приводи та поширює їх. Це вкрай важливо. Всі опитування, навіть проросійські, підтверджують, що більшість українців, які вважають себе православними, декларують свою належність саме до ПЦУ. Це зовсім не означає, що вони до неї належать. Проте свідчить про тактичну перемогу в дикій інформаційній війні, що її веде проти неї Росія і, відповідно, російська церква. Водночас і війну з Філаретом ПЦУ таки виграє.
На жаль, усі ці перемоги досить поверхові. Не в останню чергу через те, що за два роки не варто було очікувати чогось надзвичайного. Тим паче під час карантину. А через те і провалів у ПЦУ було достатньо. Вони симптоматичні. І радше не провали, а грізне застереження на майбутнє: потрібно щось робити.
Перше – буксування процесу визнання. Для ПЦУ важливо пройти всю цю хресну дорогу. До кінця, коли її не визнаватиме лише РПЦ. Та, можливо, Сербська церква. З іншими потрібно говорити й переконувати. Впевнений, що це робиться. Але досі без значних результатів. ПЦУ визнали чотири "грецькі" церкви: Константинополь, Олександрія, власне Греція та Кіпр. Навіть не всі "грецькі" – адже ані Єрусалим, ані Антіохія досі цього не зробили. "Не грецькі" церкви ПЦУ не визнали. І цього фронту не прорвано. Ані Румунська, ані Болгарська, ані Грузинська церкви, на які православні українці так сподіваються, не зробили жодного кроку назустріч.
ПЦУ опинилася в центрі "великої гри", що призвела до розколу у світовому православ'ї. РПЦ перервала сопричастя з чотирма церквами і не визнає ПЦУ. Решта церков зберігають його з усіма, крім ПЦУ. Через те, будь-яка зміна в цій конфігурації відобразиться на становищі всього православ'я. І ніхто не хоче стати каталізатором ще глибшого розколу. Патова ситуація, що нагадує політичну: ми не можемо вступити до НАТО і ЄС не в останню чергу тому, що проти Росія. Остання вдається до погроз і, що найгірше, може їх утілити. А що росіяни зараз є найбільшою та найбагатшою православною церквою у світі, то сваритися з ними заради ПЦУ особливого бажання немає.
Другий провал – майже повне припинення переходів парафій. Вони різко закінчилися вже тоді, коли стало зрозуміло, що Порошенко програє президентські вибори. Зараз становище печальне. На початок жовтня ПЦУ нараховувала 7089 парафій. А на період її проголошення сукупною кількістю називали ті самі сім тисяч. Отже, нічого принципово не змінилося. Російська церква має близько 20,5 тисячі. Ба більше, на три-чотири нові парафії росіян з'являється заледве одна наша. Жоден єпископ за два роки до ПЦУ не перейшов, а священники – спорадично й нечасто.
Навіть серед моїх друзів є кілька, які й далі ходять до російських храмів. До них звикли, вони близько до дому. Та й комфортніше не припиняти спілкування зі старими друзями. Тоді як найближча церква ПЦУ – на іншому куті міста. "Ми радо ходили б до ПЦУ, але це ж так далеко", – звичне пояснення.
Потрібно змінити оптику. Видається, ніби ПЦУ досі чекає на масовий перехід парафій. Навряд чи це станеться без підтримки влади. Численного переходу не буде. А саме очікування є важким ланцюгом на ногах церкви, не дає їй змоги активно проводити літургійні реформи, а надто – затримує перехід на новий календар. Мовляв, ну як ми можемо дозволити святкувати Різдво 25 грудня, а жінкам ходити до церкви без хусток, якщо російські парафіяни побачать це й перестануть до нас переходити? То вони і так не переходять.
Потрібно радикально збільшити кількість парафій. Скрізь, де це лише можливо. Розпочати "велике будівництво". ПЦУ має прийти в кожне місто, кожен район, кожну громаду, навіть у кожне село. Цього поки що не видно. Як і розуміння того, що це необхідно. Навіть у Києві потрібен був би новий кафедральний собор ПЦУ, будівництво якого теж перетворилося б на акцію підтримки.
За опитуваннями, більшість українців належать до ПЦУ. Але це саме ті, хто переважно до церкви не ходять. Через те що її існування підтримують мільйони невоцерковлених людей, церкві не стає краще. Бо церква – це насамперед Церква Христова. Люди приходять до Ісуса Христа. А отже, церкві потрібні християни. І з цим у ПЦУ проблеми. Бо християни ще більше прив'язані до парафій, священників, аніж "захожани". І щоб мати майбутнє, Українська церква, крім "великого будівництва", мала б почати "велику місію". Тобто проповідь. Церква повинна залучати людей до Бога, церковного життя, молитви – і саме таким чином, знайшовши Христа у ПЦУ, люди самі її формуватимуть і підтримуватимуть. Так відбувається в російській церкві та в УГКЦ, яка свою місію проводить досить вдало.
Без великої кількості християн ПЦУ не буде. Бо не може існувати церква лише коштом "захожан" або атеїстів чи лібералів, які підтримують її у Facebook, але самі християнами не є.
І саме для місії потрібно побороти третій провал. Реформи. Вони потрібні не лише для того, щоб повернути церкві українське обличчя й позбутися російського спадку. А і для того, щоб залучити до ПЦУ мільйони нових людей. Це і дозвіл ходити до церкви без хусток, і встановлення лав за грецькою традицією, і численні позалітургійні зібрання, і нові переклади християнської літератури та літургійних книг, і відкриття свого каналу, і сила-силенна різних речей.
Це й питання календаря. Чимало людей, які зайдуть 25 грудня до церкви на різдвяну службу, можуть там залишитися. Якщо їм буде добре. Бо до російської церкви цього дня вони зайти не зможуть. Календар є природним союзником у боротьбі з російським впливом. Він маргіналізує прихильників їхньої церкви, замикає у своєму світі.
Значних реформ у ПЦУ не видно. Хоча дяка вже й за те, що священники перевдяглися у грецькі ризи і відмовляються від софринської продукції (Софрино – найбільша російська фабрика церковного начиння, що заробляє мільйони в Україні. – Країна). Вносять зміни до Літургії та готують новий Служебник за грецькими зразками – і це вже перемога. Але цього недостатньо.
Є й дрібніші вади. Зокрема, ПЦУ ніяк не розв'язує питання єпархій. На одній і тій самій території буває й по три єпископи. Це релікт старих "церков" – УПЦ КП, УАПЦ і, де-не-де, УПЦ МП. Чіткої відповіді, коли приберуть дублювання єпархій, немає. Досі ніби цураються нової назви, і мусують УПЦ. Навіть зареєстрована вона під цією назвою. Все це теж російська оптика. Я був би зовсім не від того, щоб ПЦУ частіше використовувала форму "Церква України", як, наприклад, у Греції. Страшна любов до абревіатури – в цьому є щось радянське.
Ці зміни – на десятиліття. В наступні два-три роки можемо очікувати на визнання ПЦУ з боку румунів, болгар, грузинів і, можливо, Єрусалима. Хоча схиляюся до думки, що вже наступного року можуть визнати албанці. Паростки нового літургійного життя є, і це теж добре. ПЦУ мусить навчитися планувати на століття. Через те й провали – то не провали. Це найкраща ситуація в українському православ'ї за останні 300–400 років, попри все. І це варто цінувати.
З церквою агресора доведеться співжити й надалі. Навряд чи щось зміниться найближчим часом. Якщо українці напружаться й оберуть проукраїнського президента, ймовірно, що російська церква маргіналізуватиметься. Так неодмінно було б, якби Порошенко розв'язав питання автокефалії ще 2015 року. Але російська церква в Україні довго існуватиме під тим чи іншим виглядом. Тож потрібно не чекати на щось від неї, а робити своє – поширюватись і приводити до Христа дедалі більше українців. Зрештою, УГКЦ залишається добрим прикладом, як це робити.
Тоді за 10–15 років, коли ми матимемо справді українську сучасну церкву, з активною місією, новим календарем і літургійним життям, можна розраховувати, що вірних ПЦУ стане більше, ніж прихильників РПЦ в Україні. Чого українській церкві варто й побажати.
2 
1
Коментарі