"Хлопці, ще на один день ближче до свободи"

З 2014 року був волонтером. Возили засоби захисту нашим воїнам. А 2016-го разом з однодумцями створили волонтерську ініціативу "Школа військових водолазів", яка допомагала підрозділам Збройних сил України - тренували, споряджали. Завжди думав, що підпишу контракт резервіста й піду у водолазний підрозділ. Перед повномасштабним нападом ми мали відбути до Одеси й готувати чергову групу водолазів. Поговорив із командиром водолазної школи ЗСУ, і він сказав: "Все чинне, виїжджай". У мене обладнання поїхало, вже були готові навчальні матеріали. А потім він сказав, що щось незрозуміле відбувається. Згодом повідомив, що групу розпускають і навчання не буде. Тоді я почав розуміти: може щось відбутися.

24 лютого ми з дружиною поїхали до військкомату. Не став відмовляти, знав, що її не візьмуть. З добровольців сформували роту охорони при бучанському ТЦК у Бородянці. Підрозділ був із новачків. Бойові дії наближалися. Мій взвод спостерігав за переміщенням техніки росіян. Ми використовували камери лісового господарства, які бачили на 20-25 кілометрів навкруги. Могли рахувати машини, їх класифікувати й передавати цю інформацію. Ми виконували функції очей.

 

Був наказ: зберегти спостереження в тому районі. Ми були оточені противником. У прямий бій вступити не могли - нас було семеро з озброєнням, а повз їздили колони росіян. Якось вдалося затрофеїти машину з реактивними снарядами "Ураган". Росіяни її зламану покинули. Ми зняли з ракет підривачі, машину відтягли в ліс, замаскували. Після деокупації Київщини ця машина разом із ракетами дісталася нашим Збройним силам.

Спостереження вели в цивільному одязі й на звичайній автівці. На випадок, якщо нас візьмуть у полон, домовилися вдавати цивільних: нічого не знаємо, їдемо в сусіднє село за цигарками.

Під час виконання одного завдання на лісовій дорозі ми натрапили на російський розвідувальний підрозділ. Варіантів не було, лише загинути. Ми розповіли легенду, що цивільні. У хлопців були чисті телефони, тому їх, на диво, відпустили. Затримали тільки мене, тому що побачили скриншоти карт. Я потрапив у полон.

Наступного дня мене відправили на територію Гостомельського аеропорту, щоб допитати. Сказали: "Якщо ти коригувальник артилерійського вогню, то ми тебе шльопнемо. А якщо ні, поїдеш далі, з тобою розбиратимуться". У Гостомельському аеропорту в них був логістичний центр і центр керування. Мене кинули в одну з трьох імпровізованих камер - у бетонний підвал. Там було кілька поранених військових, але більшість - цивільні, яких нахапали на Київщині. У невеликому приміщенні 27 осіб. Спали одне в одного на головах, темно, горів каганець на олії. Їсти не давали. Постійно йшли бойові дії. Я мріяв, щоб наші розвалили стіну й ми змогли якось вибратися або полягли разом із кацапами. Декілька разів прилітало по будівлі, але стіни не розвалило.

Мене викликали на допит. Не били, але дали зрозуміти: якщо не розкажу правди, мені не жити. Залякували. Тиснули психологічно. На столі лежали плоскогубці, ніж. Мене зв'язали, голого кинули на підлогу. Мотузка викручувала руки. Вони ставили запитання і періодично підтягували ту мотузку. Біль конкретний, коли викручують руки-ноги.

Згадав пораду, яку дав колись військовий про полон: треба казати 90 відсотків правди, а найголовніше приховати. Тому я зізнався, що військовослужбовець і ми спостерігали за їхньою технікою. Але я швидко придумав несправжні імена й адреси тих, із ким був. Не збився, хоч було досить боляче. Росіяни побачили в телефоні декілька фотографій із водолазних тренувань, але вони не були компрометувальні. Сказав, що займався водолазним спорядженням. Тобто придумав казку, схожу на правду, але найголовніше приховав. Під час допиту знепритомнів, але не затнувся на жодному запитанні, бо вони запитували те саме в режимі нон-стоп. Росіяни вирішили, що я сказав правду.

У Гостомельському аеропорту був тиждень. Більше мене на допити не викликали. Тоді росіянам було не до полонених. Наші підрозділи серйозно їм насипали, й це примушувало окупантів потихеньку згортатися звідти. Вони знищили всі наші гаджети, адже боялися, що на телефонах стоять якісь маячки і за ними можна координувати артилерію.

Нас повезли на територію Білорусі, в місто Наровля, де був пункт тимчасового утримання. Дорогою один хлопець в іншій машині спробував утекти. Розказували, що він якось розв'язав руки, підскочив, ухопився за аварійний люк, відкрив його, зміг підтягнутися й вистрибнути на дах. І на ходу зіскочив з "Урала". Ми якраз проїжджали через якесь село на півночі Київщини, нас супроводжували машини, так звані тигри, з великокаліберними кулеметами, я почув стрілянину. Не знаю, чи вдалося йому втекти. Нам потім сказали, що ні.

У Білорусі ми пробули два дні. Проїжджали через поля, де базувалися бойові машини, вертольоти К-52, Мі-28, Мі-24. Коли ми їхали, білоруси махали машинам із написами Z.

Нас привезли в місто Новозибків Брянської області, у слідчий ізолятор №2. Там передали в їхню федеральну службу виконання покарань. Росіяни не утримують наших полонених в окремих таборах, де їх мають охороняти військові, відповідно до Женевської конвенції. Нас передали в СІЗО на 700 осіб. Там нам зробили так звану прийомку за зеківськими традиціями. Коли ти виходиш із машини, їхній спецназ починає тебе бити, нацьковувати собак. На той момент вони з полоненими могли робити все, що хотіли. Не всі доїхали в Білорусь із Гостомеля. Декілька людей залишилися там, їх просто прикопали, поставили імпровізовані хрести - й усе.

Я був звичайним 40-річним мобілізованим, який нічого особливого не знав, водолазний бекґраунд вдалося приховати. І відповідно, я був не особливо цікавим. Під час допитів мене не так сильно мурижили.

Після того як оборонців Маріуполя захопили в полон, до нас привезли десь півтори сотні людей. Морські піхотинці, прикордонники, моряки й інші захисники міста Марії. Їхня "прийомка" тривала всю ніч. Було чутно, як їх б'ють, гавкіт собак, крики. Уранці наші охоронці на перезмінці були п'яні. Коли допитували морських піхотинців, їх били електрошокерами, кийками, ногами. Чув, як хлопці скав­чали від болю.

Зі мною був цивільний, якого взяли в Макарові на Київщині. Його катували, проштрикнули ноги ножем, розіп'яли на хресті, хотіли наїхати на голову бойовою машиною. А це ж звичайний цивільний чоловік. Для мене він був прикладом - завжди зберігав оптимізм, підтримував інших. Він сильно натерпівся і мало не загинув, але окупанти не зламали його. Дякувати Богу, цей чоловік тепер із сім'єю на свободі. Його обміняли нещодавно. А знайомий морпіх із 36-ї бригади якось сказав: "Я знаю, за що я тут. Я тут за свою дружину, свою дитину. Я все пройду, все витримаю".

У камері на двох могло бути сім-вісім осіб, у камері на чотирьох - 10. Треба було зберігати культуру спілкування, хоч і важко - всі знервовані. Ми вибудували таку систему комунікації, щоб не конфліктувати. Говорили про дім, цивільні роботи, ділилися приємними спогадами. Старалися не згадувати війну. Звичайно, не виходило. Хлопці з Маріуполя відкочувались у спогадах назад - думали про різні сценарії розвитку подій. Багато говорили про обмін.

Від росіян можна було отримати за патріотичні татуювання. Старалися не говорити гучно, щоб не привертати зайвої уваги. Коли ти в камері, ти в безпеці. Якщо до тебе хтось заходить, це недобре. Або коли викликають за межі камери, теж погано. Якщо щось від нас хочуть, то краще виконати. Адже можна підставити не тільки себе, а наразити на покарання тих, хто поруч. Наприклад, категорично не можна було ховати хліб. Якщо його знайдуть, то можуть залишити без хліба й товаришів. Або, наприклад, взагалі нічого не дозволялося мати. Ніяких особистих предметів, крім тих, які встановила адміністрація, - зубної щітки, пасти.

Спочатку нам вмикали пропагандистські передачі. Але після харківського контрнаступу 2022-го категорично заборонили новини. Іноді вдавалося подивитися через щілину в дверях на половину телевізора. Ми бачили нашого президента, що нам дали літаки, що триває позиційна війна, що Херсон наш. Отож відсотків на 70 ситуацію уявляли. Розуміли: доки ми там, війна триває і Україна стоїть. І це нас серйозно підтримувало.

 

У першому місці утримання нас годували їхніми зеківськими продуктами. Це було схоже на їжу. Але її було мало. Вранці - каша, на обід - така сама каша. Інколи бувала з м'ясом, якимось салом чи жиром. На вечір, як правило, картопля і малий шматочок розвареної риби. Також в обід давали невеликий шматок білого хліба. Вранці та ввечері - невеликий буханець, розрізаний на шість частин. Одна шоста - це порція. Зі мною в камері сиділи хлопці-спортсмени. Вони підрахували, що наш раціон - це менш як 900 кілокалорій на добу. Взимку в камерах було холодно. Тоді з мене злетіло все - м'язи, жир. Я був, як скелет.

Коли нас привезли в селище Пакіно Владимирської області, то там раціон був мало схожим на їжу. Вони краще годували собак. 250-300 грамів каші на ранок. Обід був меншим, ніж сніданок. На вечерю грамів 300 бурди - змішували відходи їхньої зеківської їжі й каші. Харчі розносив зек, і він грався з нами. Одних годував, інших - ні. Були штрафні камери, які залишали без обіду чи вечері.

Коли їхали на обмін, заповнювали документи, що не маємо претензій до Російської Федерації, що нас забезпечували восьмигодинним сном, медичним обслуговуванням. А по факту люди гнили від браку вітамінів. Ми писали ці папери на очах оперативного працівника. Він питав хлопця, одного з охорони Чорнобильської атомної: "И чего ты такой худой?" Той же не озвучить, що погано годують, тому каже: "Ну, я не знаю. Похудел почему-то".

Деколи нам приносили книжки. Це була стара радянська й російська література. Також у нас завжди були їхні пропагандистські книжки, про вєлічіє Росії, їхній варіант історії, перевернутий із ніг на голову. Вони навіть робили спеціальні підшивки, роздавали та примушували вчити.

У нашій камері був історик, він багато мандрував. Часто нас розраджував розповідями. В юності був пошуковцем, знаходив загиблих воїнів червоної армії, займався їхнім перепохованням. Ідентифікував і перепоховав понад 2 тисячі людей.

Ми співали в камері українські пісні. Стиха, упівголоса. Старалися, щоб ніхто не чув. У нас практично постійно кричав радіоприймач із пропагандистськими програмами - і співати нам вдавалося. У мене непоганий голос, я знаю багато пісень. А ще більше мене хлопці навчили. Часто просили, щоб я співав "Мій лицарський хрест", повстанських пісень.

Одним із способів, яким ми піднімали настрій під кінець полону, був спорт. Тоді закривали на це очі. Казали: "О, хохлы-идиоты, качаются. Пусть хоть закачаются до смерти". Ми відтискалися, качали прес. Наглядачі дивилися, що ми нічого забороненого не робили. Нам забороняли часто сидіти. Якась кількість людей постійно мала бути на ногах. Удень ніхто не міг спати. Допомагало обливання холодною водою. З'являвся тонус і хоч якісь сили.

Коли лягали спати, казав: "Хлопці, ще на один день ближче до свободи". Вранці в нас була особлива традиція, ми казали: "Доброго ранку, хлопці" або "Доброго ранку, козаки".

Молилися всі. Одного разу нам роздали Євангеліє. По книжці на камеру. Це підтримало. Усі перечитували, обмінювалися думками, як вони трактують той чи той вірш. Чотири-п'ять місяців хлопці трималися на заряді, який дало Євангеліє. Потім просили місцевого попа принести Біблію, коли він раз заходив у камеру кропити святою водою, але історія не мала продовження. Нам роздали календарики з 90-м псалмом. Хлопці поставили їх на чільному місці. У нас заведено, що ікона стоїть на покуті. Так і в камерах було.

Серед росіян були люди, які відчували до нас емпатію і старалися якось полегшити перебування. Проте їх було кілька на сотню. Це люди старшого покоління, інтелектуально розвинені.

Я нікого не продав і не зрадив Батьківщину. Моя совість чиста. Я старався добре ставитися до товаришів, підтримувати їх. Намагався чинити по совісті й бути людиною. Думаю, Бог дав досвід, який мені потрібний. Щасливий, що на свободі. По-новому дивлюся на дружину. Мені постійно хочеться з нею бути й говорити. Так само з матір'ю, сестрою. У мене практично завжди добрий настрій. Тому що є з чим порівнювати. Зрозумів, що проблеми, які здавалися серйозними, такими не є. Цей досвід додав більше любові до життя і розуміння, що треба цінувати близьких. Залишилася ненависть до тих, хто топче нашу землю.

Росіяни діють ірраціонально. Ми їхали на обмін понад сотнею осіб. Прилетіли літаком, нас перевантажили в автозак і повезли до кордону на точку обміну. Почали перевантажувати на цивільні мікроавтобуси, і раптом приблизно 70 осіб вони залишили й не обміняли.

Під час обміну назустріч ішли їхні військовополонені. Наші побиті, подерті, худі. Я втратив 35 кілограмів. Їхні мали пристойний вигляд, одягнені у військову форму, а не як ми - хто в чому. Вони нормально харчувалися, а на нас однією з точок впливу був постійний голод. Проте я не хочу, щоб українці чинили так само. Нехай вони повернуться у свою Якутію чи Бурятію, може, хтось і прозріє.

Лікарі сказали, що загалом у мене все нормально. Старався якнайшвидше закінчити державні реабілітаційні заходи. Нині проходжу військово-лікарську комісію, ґрунтовно обстежився у приватній клініці. Намагаюся займатися спортом, відновлююся і готую себе до повернення на службу. Хочу потрапити в підрозділ, де стану максимально ефективним, можливо, це буде водолазний. Хочу ще принести користь Україні.

Ми з товаришем мріяли про день визволення з полону. Назвали його День Фенікса. Вірили, це буде нове життя. День Фенікса настав. Так його називатиму й далі. 31 травня святкуватимемо з родиною.

Передплатити журнал "Країна" можна за посиланням

×