вівторок, 26 травня 2020 11:31

"Геній завжди ясний і веселий. А печаль подобається сатані"

Є різниця між життям і розповіддю про нього. Як неминуче воно змінюється, коли про нього починають розповідати.

В Андерсена страшенно сумні казки. Зрозуміти їх дитина може, але витримати – зовсім неспроможна. Навіть якщо все добре кінчається, на шляху до щасливого фіналу стільки сумних і важких речей, що все завершується істерикою. Пам'ятаю, як колись мати принесла книжку, як вона пахла. Вона читала про Елізу й диких лебедів, а я плакала.

У людей усе буває, а в людини всього не буває.

У дорозі ти – поза часом і простором, поза ситуацією. За кілька днів дороги проходиш кілька світових років.

У кожній людині співіснують дитина, дорослий і батько. У різних ситуаціях людина виступає то одним, то другим, то третім. У цьому щось є. В усякому разі є діти, які скоро перестають бути дітьми, і дорослі, які не стають дорослими.

Достоєвського не люблю читати. Просто мотивуючись біологічною самоохороною. Бо це не виходити зі стресу ні на хвилину.

Весною, коли в нормальних жінок з'являються проєкти нових суконь і зачісок, мною заволодівають землеробські інстинкти.

Як розмежувати любов до дитини й любов до її успіхів? Як відучитися терзати одне одного щоденно в ім'я якогось ефемерного вдосконаленого майбутнього?

Треба частіше ходити в оперу. А то дуже вже звикаєш дивитися під ноги.

  Валерія АНДРІЄВСЬКА, 81 рік, психолінгвістка. Народилася 27 жовтня 1938 року в Лебедині на Сумщині в сім’ї вчителів. З червоним дипломом закінчила факультет романо-германської філології Київського університету імені Тараса Шевченка та аспірантуру при Інституті психології. Рік викладала французьку й німецьку мови в сільській школі на Тернопільщині. Працювала в Інституті психології імені Григорія Костюка Націо­нальної академії педагогічних наук України. 1995-го очолила Лабораторію науково-психологічної інформації. Кандидат психологічних наук. Авторка понад 190 наукових праць. 1970-го вийшла заміж за старшого наукового співробітника Інституту Євгена Сверстюка (1928–2014). За два роки його заарештували за ”антирадянську агітацію”. Дали сім років таборів і п’ять – заслання. По смерті чоловіка допомогла впорядкувати його твори – друком вийшли двотомник прози ”На полі чести” і збірка поезій ”Писані синім крилом”. Донька 50-річна Віра живе в Німеччині, працює психологом. Онука Ганна – лікарка. Померла 19 травня 2020 року в Києві. Чин похорону відслужив отець Валерій Копійка, настоятель храму Різдва Богородиці. За 40 днів відбудеться підпоховання біля чоловіка Євгена Сверстюка на столичному Байковому кладовищі
Валерія АНДРІЄВСЬКА, 81 рік, психолінгвістка. Народилася 27 жовтня 1938 року в Лебедині на Сумщині в сім’ї вчителів. З червоним дипломом закінчила факультет романо-германської філології Київського університету імені Тараса Шевченка та аспірантуру при Інституті психології. Рік викладала французьку й німецьку мови в сільській школі на Тернопільщині. Працювала в Інституті психології імені Григорія Костюка Націо­нальної академії педагогічних наук України. 1995-го очолила Лабораторію науково-психологічної інформації. Кандидат психологічних наук. Авторка понад 190 наукових праць. 1970-го вийшла заміж за старшого наукового співробітника Інституту Євгена Сверстюка (1928–2014). За два роки його заарештували за ”антирадянську агітацію”. Дали сім років таборів і п’ять – заслання. По смерті чоловіка допомогла впорядкувати його твори – друком вийшли двотомник прози ”На полі чести” і збірка поезій ”Писані синім крилом”. Донька 50-річна Віра живе в Німеччині, працює психологом. Онука Ганна – лікарка. Померла 19 травня 2020 року в Києві. Чин похорону відслужив отець Валерій Копійка, настоятель храму Різдва Богородиці. За 40 днів відбудеться підпоховання біля чоловіка Євгена Сверстюка на столичному Байковому кладовищі

В Америці прибиральниці не миють вікон, бо там це чоловіча робота.

Люблю щось робити, а не сидіти в засаді.

Реалізм – це штука завжди далека. Назвати себе реалістом – брехня майже для всіх людей.

Бути занадто мудрим – це вже розпуста, гра в бісер. Ні?

Яка це страшна чума для людини – поганий учитель. Просторікує на яку завгодно тему, але добре бачить, хто не слухає.

Виявляється, американського живопису майже не існує. Є просто ілюстрації до історій – бізони, полювання, битви з індіанцями – дуже прямолінійні.

Каяття не допомагає щось поправити.

Якщо до 40 років людина не навчилася керувати своїм здоров'ям, то це просто дурень.

Не люблю базарів. Не переварюю дисонансу між обличчям і руками людини-трудівника і його буржуазною сутністю на ринку. Точніше, погано почуваюся по цей бік бар'єра.

Прислів'я добрі, доки не зачіпають за живе.

З новими словами важко. Недавно довелося воювати за слово "учіння". В противагу "навчанню". Не хочуть редактори засмічувати мову неологізмами, і край.

Страшна це річ – офіційний портрет на замовлення, автор якого, як правило, залишається "невідомим". Наскільки нікчемний він порівняно зі своєю "натурою", що його й не згадували. Я й не знала, що гетьманське вбрання Богдана Хмельницького – точна копія вбрання польського короля. Все те саме, навіть вуса.

Що далі, то скептичніше ставлюся до поняття "етнічний тип". Мені здається, що це нівеляція життя, яка знівелює й народи. Індивідуальність – так, а в тому етносі намішано всякого і в різних пропорціях. А історія продовжує все перемішувати й переплавляти. Етнос – це і погляди, і звички, і критерії, й оцінки, і звичні способи дії. А це ж не сумісне із засобами масової комунікації, з міграцією заробітчан. Знайти себе й залишитися собою, коли зверху ллє потік еталонів, вимагає героїчних зусиль.

Я рідко бачилася з батьком. І складно жили, і багато було комплексів і кривд. А як не стало його, зразу раптом відчула себе сиротою.

І минуле, і майбутнє – це все пусте. Треба жити сьогодні. І сьогодні – ось невідоме, ось тайна.

Телевізор страшніший і за гостя, і за татарина.

У нашій хаті, як завжди, дме вітер різних напрямків.

Наше коло знайомств – це спосіб самозбереження. Молодим ще хочеться це коло розширювати, бо треба себе творити. А в якийсь момент воно займає чіткий фільтр – і ніщо потойбічне вже не проникає. Правда, часом хтось якось пролазить, але завжди з цього буває біда.

Коли в домі ти й дитина, тебе не існує.

Життя тримається на щедрості взаємних авансів.

Не люблю слова "самозречення". Від цього програють і той, хто зрікається, і той, заради кого людина зрікається самої себе. Вічно пишуть саме про жіноче самозречення, хоч це й небезпечно з точки зору майбутнього. Що це за мати, якщо вона ніхто й ніщо?

Скільки людей, стільки й світів. Але одні все-таки перебувають в одному вимірі, а інші – зовсім в іншому, що не перетинається з нашим.

Не люблю поезії відчаю. Люблю поезію мужності посеред відчаю.

Геній завжди ясний і веселий. А печаль подобається сатані.

Село є село, і ніякі інтелігентські півслова і "само собою зрозуміло" там не проходять. Треба в кожному листі гарно дякувати і явно писати все, що ніби само собою зрозуміло. Там, мабуть, чіткіші грані між "моїм" і "не моїм". І "виділити кімнату" звучить, очевидно, як "віддати хату".

Як добре, коли не дається однозначних рішень.

Усе ж таки гарно, що є людина, яка ретельно веде облік зла, яке ти чиниш.

Всіх людей вигадують. І між вгадувати і вигадувати – така тонка межа, що навіть найпростіший психолог це знає. Це як у П'яже (Жан П'яже – швейцарський психолог, автор теорії інтелекту. – Країна) – весь світ будуєш із себе.

Коли жінки бачать занадто красиву обгортку, спрацьовує елементарний здоровий глузд куховарки й домогосподарки – а чи нема тут обману?

Зараз та епоха, коли жінки розчаровуються в чоловіках.

Добре було б, якби я розтрачувалася на людей. Усі, які б вони не були, варті цього. А я розтрачуюся на справи. І кожна чергова справа спершу розростається й закриває весь горизонт, а потім, віддаляючись, здається мізерною й нікчемною. І ніякого навчання тут не відбувається.

Кожна душа запущена Богом на світ із певною програмою. Найкраще – старатися цю програму пізнати, а не придумувати щось навколо неї.

Від депресії до ейфорії – один крок.

Яка це сила – зі смаком пофарбований старий будинок, коли виділяються всі його колонки, завитки, портики. Для ока, втомленого убогою геометрією сучасної архітектури, – просто свято.

Того холоду, що на землі, я не боюся. Боюся того, що в небі.

Щоденник укладено на основі листів Валерії Андрієвської до чоловіка Євгена Сверстюка, писаних під час його арешту й заслання у 1973–1983 роках

Зараз ви читаєте новину «"Геній завжди ясний і веселий. А печаль подобається сатані"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути