Є різниця між життям і розповіддю про нього. Як неминуче воно змінюється, коли про нього починають розповідати.
В Андерсена страшенно сумні казки. Зрозуміти їх дитина може, але витримати – зовсім неспроможна. Навіть якщо все добре кінчається, на шляху до щасливого фіналу стільки сумних і важких речей, що все завершується істерикою. Пам'ятаю, як колись мати принесла книжку, як вона пахла. Вона читала про Елізу й диких лебедів, а я плакала.
У людей усе буває, а в людини всього не буває.
У дорозі ти – поза часом і простором, поза ситуацією. За кілька днів дороги проходиш кілька світових років.
У кожній людині співіснують дитина, дорослий і батько. У різних ситуаціях людина виступає то одним, то другим, то третім. У цьому щось є. В усякому разі є діти, які скоро перестають бути дітьми, і дорослі, які не стають дорослими.
Достоєвського не люблю читати. Просто мотивуючись біологічною самоохороною. Бо це не виходити зі стресу ні на хвилину.
Весною, коли в нормальних жінок з'являються проєкти нових суконь і зачісок, мною заволодівають землеробські інстинкти.
Як розмежувати любов до дитини й любов до її успіхів? Як відучитися терзати одне одного щоденно в ім'я якогось ефемерного вдосконаленого майбутнього?
Треба частіше ходити в оперу. А то дуже вже звикаєш дивитися під ноги.
В Америці прибиральниці не миють вікон, бо там це чоловіча робота.
Люблю щось робити, а не сидіти в засаді.
Реалізм – це штука завжди далека. Назвати себе реалістом – брехня майже для всіх людей.
Бути занадто мудрим – це вже розпуста, гра в бісер. Ні?
Яка це страшна чума для людини – поганий учитель. Просторікує на яку завгодно тему, але добре бачить, хто не слухає.
Виявляється, американського живопису майже не існує. Є просто ілюстрації до історій – бізони, полювання, битви з індіанцями – дуже прямолінійні.
Каяття не допомагає щось поправити.
Якщо до 40 років людина не навчилася керувати своїм здоров'ям, то це просто дурень.
Не люблю базарів. Не переварюю дисонансу між обличчям і руками людини-трудівника і його буржуазною сутністю на ринку. Точніше, погано почуваюся по цей бік бар'єра.
Прислів'я добрі, доки не зачіпають за живе.
З новими словами важко. Недавно довелося воювати за слово "учіння". В противагу "навчанню". Не хочуть редактори засмічувати мову неологізмами, і край.
Страшна це річ – офіційний портрет на замовлення, автор якого, як правило, залишається "невідомим". Наскільки нікчемний він порівняно зі своєю "натурою", що його й не згадували. Я й не знала, що гетьманське вбрання Богдана Хмельницького – точна копія вбрання польського короля. Все те саме, навіть вуса.
Що далі, то скептичніше ставлюся до поняття "етнічний тип". Мені здається, що це нівеляція життя, яка знівелює й народи. Індивідуальність – так, а в тому етносі намішано всякого і в різних пропорціях. А історія продовжує все перемішувати й переплавляти. Етнос – це і погляди, і звички, і критерії, й оцінки, і звичні способи дії. А це ж не сумісне із засобами масової комунікації, з міграцією заробітчан. Знайти себе й залишитися собою, коли зверху ллє потік еталонів, вимагає героїчних зусиль.
Я рідко бачилася з батьком. І складно жили, і багато було комплексів і кривд. А як не стало його, зразу раптом відчула себе сиротою.
І минуле, і майбутнє – це все пусте. Треба жити сьогодні. І сьогодні – ось невідоме, ось тайна.
Телевізор страшніший і за гостя, і за татарина.
У нашій хаті, як завжди, дме вітер різних напрямків.
Наше коло знайомств – це спосіб самозбереження. Молодим ще хочеться це коло розширювати, бо треба себе творити. А в якийсь момент воно займає чіткий фільтр – і ніщо потойбічне вже не проникає. Правда, часом хтось якось пролазить, але завжди з цього буває біда.
Коли в домі ти й дитина, тебе не існує.
Життя тримається на щедрості взаємних авансів.
Не люблю слова "самозречення". Від цього програють і той, хто зрікається, і той, заради кого людина зрікається самої себе. Вічно пишуть саме про жіноче самозречення, хоч це й небезпечно з точки зору майбутнього. Що це за мати, якщо вона ніхто й ніщо?
Скільки людей, стільки й світів. Але одні все-таки перебувають в одному вимірі, а інші – зовсім в іншому, що не перетинається з нашим.
Не люблю поезії відчаю. Люблю поезію мужності посеред відчаю.
Геній завжди ясний і веселий. А печаль подобається сатані.
Село є село, і ніякі інтелігентські півслова і "само собою зрозуміло" там не проходять. Треба в кожному листі гарно дякувати і явно писати все, що ніби само собою зрозуміло. Там, мабуть, чіткіші грані між "моїм" і "не моїм". І "виділити кімнату" звучить, очевидно, як "віддати хату".
Як добре, коли не дається однозначних рішень.
Усе ж таки гарно, що є людина, яка ретельно веде облік зла, яке ти чиниш.
Всіх людей вигадують. І між вгадувати і вигадувати – така тонка межа, що навіть найпростіший психолог це знає. Це як у П'яже (Жан П'яже – швейцарський психолог, автор теорії інтелекту. – Країна) – весь світ будуєш із себе.
Коли жінки бачать занадто красиву обгортку, спрацьовує елементарний здоровий глузд куховарки й домогосподарки – а чи нема тут обману?
Зараз та епоха, коли жінки розчаровуються в чоловіках.
Добре було б, якби я розтрачувалася на людей. Усі, які б вони не були, варті цього. А я розтрачуюся на справи. І кожна чергова справа спершу розростається й закриває весь горизонт, а потім, віддаляючись, здається мізерною й нікчемною. І ніякого навчання тут не відбувається.
Кожна душа запущена Богом на світ із певною програмою. Найкраще – старатися цю програму пізнати, а не придумувати щось навколо неї.
Від депресії до ейфорії – один крок.
Яка це сила – зі смаком пофарбований старий будинок, коли виділяються всі його колонки, завитки, портики. Для ока, втомленого убогою геометрією сучасної архітектури, – просто свято.
Того холоду, що на землі, я не боюся. Боюся того, що в небі.
Щоденник укладено на основі листів Валерії Андрієвської до чоловіка Євгена Сверстюка, писаних під час його арешту й заслання у 1973–1983 роках
3 
1
Коментарі