Приєднання більшості українських земель наприкінці XVIII ст. до Російської імперії не змінило єврейсько-українських стосунків бодай в одному: влада запровадила для євреїв смугу осілості, що збігалася зі старим польсько-російським кордоном. За цю межу вони не мали права переселятися. Виняток становили землі Причорномор'я, які Петербург щойно приєднав і хотів якнайшвидше колонізувати. Тут євреї знову ставали у пригоді, як колись у Речі Посполитій.
Українські землі як були східноєвропейською Палестиною, так і залишалися нею. "Тісне співжиття" українців і євреїв було не просто метафорою. Як і раніше, українці та євреї були приречені жити на одній землі й нерідко конкурувати за одні й ті самі ресурси.
З новими обставинами образ єврея зазнав змін. Однак від цього не перестав бути "чужим". Євреї належали до тих народів, які найшвидше сприйняли модерність. Особливо багато їх було серед так званих вільних професій – адвокатів, лікарів, журналістів – тобто фахів, що побудовані на використанні праці свого розуму. Це породило стереотип "єврейського успіху". Також дуже багато було їх серед підприємців і студентів – а російські університети славилися як розсадники революції. Внаслідок цього виникають два стереотипи, що взаємно заперечують один одного: єврея-капіталіста і єврея-соціаліста. Останній, після більшовицької революції 1917 року, видозмінився в образ "жидо-комуни". І, нарешті, із зародженням українського націоналізму, з'являється специфічно український стереотип про єврея – як ворога українського руху.
Модернізація тягла з собою асиміляцію. У Російській імперії вона означала перехід на російську мову й культуру. Оскільки більшість євреїв жили в містах, то в українських губерніях це надавало містам російського характеру. Етнічних росіян у них було близько третини – і лише додання до городян третини євреїв, значною мірою асимільованих, робило міста переважно російськими. В Австрійській імперії асимільовані євреї надавали спочатку перевагу німецькій мові й культурі, пізніше – польській, але вкрай рідко українській: знані випадки можна порахувати на пальцях двох рук. Українські національні діячі дорікали євреям, що вони не хочуть солідаризуватися з народом, на землі якого живуть, і стають на бік панівних націй.
Не дивно, що українська історія позначена хвилями масового антиєврейського насильства: від козацького повстання Хмельницького 1648 року та Коліївщини 1769-го аж до погромів 1881 року в Російській імперії, під час революції 1917–1920-го та влітку 1941-го на Західній Україні. Довгий український хвіст антиєврейського насильства витворили в уяві євреїв образ українця як вродженого антисеміта.
Ніщо, мабуть, не демонструє так виразно відмінність українців і євреїв, як ставлення до Хмельницького: для перших він – національний герой, для других – один із найбільших катів, який поступається хіба що Гітлеру. До старого образу українського антисеміта-насильника Хмельницького у ХХ ст. додалися нові – Петлюри й Бандери. В опитуваннях серед євреїв, які виїхали з СРСР у 1970–1980 роках, українці фігурують як найбільш ворожий народ. І це попри те, що в опитуваних часто були друзі-українці й навіть члени родини. Стереотип на те і є стереотип, щоб маскувати реальність.
Українські історики намагаються подолати ці стереотипи. Вони вказують принаймні на три речі. Перше: що розмах насильств часом перебільшений. Друге: що не в кожному з них – як-от у погромах 1881 року – українці грали головну роль. І третє: що кількість мирних років значно переважає кількість років чи навіть місяців насильства. Крім того, у сплесках антиєврейського насильства на першому місці були об'єктивні обставини, а не особисті рішення.
І справді: в українських землях Австрійської імперії, де рівень антисемітизму був теж високий, не сталося жодного погрому. Нарешті, твердять історики, польський і російський антисемітизм був значно сильніший за український, і українці не раз і не два намагалися допомагати євреям і солідаризуватися з ними. До прикладу: українці є однією з найчисельніших груп серед "праведників світу" – людей, які рятували євреїв під час Голокосту.
Ці аргументи, однак, звучали б набагато сильніше, якби українські історики були безкомпромісні в засудженні українського антисемітизму. А також, якби українці навчилися шанувати тих, хто має особливі заслуги в порятунку євреїв. Так, канадський парламент 2012 року урочисто визнав такі заслуги митрополита Андрея Шептицького, який порятував сотні євреїв. Депутатам Верховної Ради щось подібне досі на думку навіть не спало, а про подвиг Шептицького в Україні знають одиниці.
Краще знання єврейської історії привело б українців до усвідомлення того, що більшість євреїв не були ані капіталістами, ані соціалістами, ані російськими чи польськими асиміляторами, а залишалися неасимільованими побожними юдеями. Зовні єврейська громада могла здаватися єдиною і солідарною. Всередині ж вона була сильно розділена. Окрім асимільованих і неасимільованих євреїв, існували ще й поділи між правовірними, хасидами й поступовими. Часом це набувало трагічного характеру. Як-от убивство правовірним юдеєм у Львові 1849 року Абрагама Кона, першого поступового рабина.
Сильні були також регіональні відмінності. Твердинею правовірності був Вільнюс, столиця юдейської вченості. Натомість хасиди Центральної України чи правовірні юдеї Галичини – "ґаліціанери" – викликали у вільнюського єврея-"литвака" нехіть чи навіть огиду. Об'єднати його з ними могла спільна ненависть до Одеси – символу розпусти – бо там жило найбільше асимільованих поступових євреїв.
Стереотипізація євреїв ігнорувала всі ці поділи і зводила єврейство до єдиного образу ворожої, паразитної та підступної іудейської громади. Цей образ далекий від правди. Єврейство за довгу історію набуло стільки форм і виявів, що в багатьох випадках не можна сказати, хто не є євреєм. Ким були стародавні хазари: євреями чи юдеями? Ким вважати караїмів? Чи були євреями ті більшовики, атеїсти й інтернаціоналісти, які вважали свою національність пережитком? Або ж ті сотні тисяч колишніх українських громадян, які переселилися до Ізраїлю, але в яких мати не була єврейкою?
Складність єврейської ідентичності відображена у співіснуванні двох термінів: єврей – той, хто розмовляє на івриті, і юдей – той, хто сповідує юдейську віру. Ці терміни близькі, а не тотожні: місцеві юдеї розмовляли на ідиші. До того ж, у польській мові слово "жид" у значенні єврей є літературною нормою, натомість у російській – тяжка образа. В Україні, поділеній між польськими і російськими впливами, "жид" був нейтральною етнічною назвою євреїв на західних землях і антисемітською наліпкою – на східних.
Сучасні євреї в Україні наполягають на тому, щоб їх називали євреями, а не жидами. Вони мають право вимагати цього – подібно як сучасні українці воліють, щоб їх називали українцями, а не русинами чи малоросами. За цим бажанням віддзеркалюється історична тенденція: стара й переважно релігійна ідентичність юдея чи русина уступає модерній національній ідентичності єврея або українця.
Ця тенденція стає виразною у ХІХ ст., а панівною – у ХХ ст. Переломними ж були 1914–1945 роки. Обидві світові війни, включно з революцією, репресіями, Голодомором і Голокостом, змели із землі традиційні суспільства українського села і єврейського містечка та привели до утвердження в Україні етнічно одноріднішого, більш міського й загалом освіченого суспільства – коротко кажучи, модерної нації.
Євреї з другої найбільшої національної групи в Україні – 9 відсотків на межі ХIХ–ХХ ст. – перетворилися в нечисельну меншину – 2 відсотки за переписом 1959 року та 0,2 відсотка – 2001-го.
Парадокс полягає в тому, що зменшення частки євреїв дає водночас шанси як для посилення антисемітизму – цей феномен описав Алексіс Токвіль, так і для єврейсько-українського примирення. Яка з цих ліній переможе, годі передбачити. Як довголітня історія євреїв в Україні, так і недавні зміни свідчать, що нема нічого неможливого.
Однак шанси на примирення ніколи не були такі високі, як тепер. Євромайдан зробив масовим те, що раніше існувало тільки в уяві або в поодиноких прикладах – українських євреїв, які чітко й однозначно ідентифікують себе з Україною. Лише через це українці мали б сприймати й вивчати історію євреїв в Україні як частину своєї національної історії. Відтепер це є не тільки моральним обов'язком, а й потребою (Далі буде)
2 
1
Коментарі