Ексклюзиви
Середа, 24 квітня 2019 13:45

"Добра в людях більше, але не завжди воно перемагає"

Актор постійно перебуває у стані ризику. На межі морального і пристойного. У рамках загальновизнаного творити не вдасться.

Сумнів – один з інструментів пошуку.

Що довше живемо, то частіше дивимося на світ із сарказмом і цинізмом. Стаємо зашкарублими. А мали б тоншати і ставати добрішими.

Шум нашого життя робить мене аутистом. Тому мене цікавить аутизм як явище. Такі люди особливо творчі. Мають зв'язок зі світом, якого звичайна людина не спроможна відчути. Можливо, наш світ занадто грубий для них.

Коли мені було 30, почувався старцем. Усім казав, що мені 91. Зараз мені 54, але всередині живе той далекий 30-річний хлопак.

  Олег СТЕФАН, 54 роки, актор. Справжнє прізвище – Стефанов. Народився 28 лютого 1965 року в місті Кілія на Одещині. Батько був моряком, мати працювала бухгалтером. Грав у шкільній театральній студії, закінчив музичну школу за класом акордеона. Навчався, пізніше викладав у Харківському інституті мистецтв імені Івана Котляревського. На третьому курсі прийнятий у трупу драматичного театру імені Тараса Шевченка. Служив у прикордонних військах біля Ірану. Від 1990 року з перервою працює в театрі імені Леся Курбаса у Львові. Викладав акторську майстерність у студії при театрі та в університеті імені Івана Франка. Учасник міжнародних театральних фестивалів в Україні, Білорусі, Італії, Молдові, Македонії, Румунії, Польщі, Німеччині, Єгипті. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка й заслужений артист України. Знімався у фільмах "Такі красиві люди", "Червоний", "Гуцулка Ксеня". Неодружений, дітей не має. Улюблена книжка – "Гра в бісер" Германа Гессе, фільм – "Розсікаючи хвилі" Ларса фон Трієра. Не вживає м’яса та риби. Алкоголь уперше спробував у 35 років. Курить тільки на сцені, коли цього вимагає сценарій
Олег СТЕФАН, 54 роки, актор. Справжнє прізвище – Стефанов. Народився 28 лютого 1965 року в місті Кілія на Одещині. Батько був моряком, мати працювала бухгалтером. Грав у шкільній театральній студії, закінчив музичну школу за класом акордеона. Навчався, пізніше викладав у Харківському інституті мистецтв імені Івана Котляревського. На третьому курсі прийнятий у трупу драматичного театру імені Тараса Шевченка. Служив у прикордонних військах біля Ірану. Від 1990 року з перервою працює в театрі імені Леся Курбаса у Львові. Викладав акторську майстерність у студії при театрі та в університеті імені Івана Франка. Учасник міжнародних театральних фестивалів в Україні, Білорусі, Італії, Молдові, Македонії, Румунії, Польщі, Німеччині, Єгипті. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка й заслужений артист України. Знімався у фільмах "Такі красиві люди", "Червоний", "Гуцулка Ксеня". Неодружений, дітей не має. Улюблена книжка – "Гра в бісер" Германа Гессе, фільм – "Розсікаючи хвилі" Ларса фон Трієра. Не вживає м’яса та риби. Алкоголь уперше спробував у 35 років. Курить тільки на сцені, коли цього вимагає сценарій

Найважливішим питанням моєї юності було "навіщо?" Навіщо я народився, навіщо і чому власне так живу, чиню, думаю чи вибираю? Остаточної відповіді не можу знайти дотепер.

Особливо близькою мені стала техніка східної культури "Не залишати слідів". Це мистецтво, що твориться тут і тепер. Повторити його не вдасться. Треба прожити лише в цей момент і стерти. Кожна наступна вистава не подібна до попередньої. Коли глядачі це відчувають, вони приходять на ту саму виставу знову і знову.

У моєму дитинстві мама сказала: "Синок, все має бути, як у всіх". Не пам'ятаю, що відповів. Але фраза мене обурила.

Я не був дитиною вулиці. Переважно сидів удома, годинами гойдався на стільці та міркував про потойбіччя. А ще мав відчуття, що я ніколи не залишаюся наодинці. Хтось за мною постійно спостерігає. Уявлялося велике око, що дивиться зверху. Тому було соромно, коли робив щось не те.

Мама пішла з життя, коли мені було 23. У той самий час мене взяли в театр. Душа жила між двома полюсами: страшна втрата і невимовний кайф творчості. Було багато ролей, тексти й автори, які після багатьох десятиліть забуття поверталися на українську сцену. Театр мене рятував.

По життю я вічний учень. А в школі вчитися не любив. Хоч і був відмінником.

Завжди поважав людей, відданих професії. Моя вчителька хімії на уроках постійно вимазувала крейдою лікті і спідницю – і не звертала на це уваги. Цей непідробний азарт до предмету викликав у мене захват.

Перемога стверджує і розслабляє водночас. Ти на піку, і ризик зірватися великий. Поразка стимулює до руху вперед і вгору.

Переможців у війні не буває. Хто починає війну у мріях про перемогу – хворий і злодій.

Радянський Союз асоціюється з поняттями "дефіцит", "гвинтик", "рівність".

Я ріс "совєтскім рєбьонком". До 25 років нічого не знав про Василя Стуса, Івана Світличного і решту українців, які сиділи за свою ідентичність. Поняття "дисидент" у моєму житті не існувало, "Голодомор", "репресії" – теж. Ідеологія комунізму виявилася брехливою утопією. Тоді довелося шукати і творити себе наново. Пережив трансформацію особистості. Бувало, плакав у подушку.

В армії зрозумів, що це ми відгороджуємося від світу, а не світ від нас. Служив на іранському кордоні. СРСР мав потрійну систему захисту кордонів. У сусідів були тільки оглядові вежі, розташовані одна від одної за 50 кілометрів.

В університеті усвідомив, що не зможу думати однією мовою, а творити – іншою. Тоді буду позбавлений можливості для імпровізації. Почав розмовляти українською.

Створити сім'ю й жити в ній – це також мистецтво. Я обрав театральне. Обидві речі робити ідеально не зміг би. Жити по-іншому не бачу сенсу.

Найкраще описав любов і її різновиди Платон. У прагненні до такої любові, що не більшає і не меншає, варто прожити життя.

Важливо дати життя іншому. Але найперше й найважливіше – пізнати своє.

Перше кохання – як вибух водневої бомби. Впорядкувати себе було неможливо. Страшна річ, що підносить і знищує тебе водночас. По тому закохувався і страждав не менше. Любив і люблю красивих людей – і жінок, і чоловіків.

Соціум – велика рухлива ілюзія. Кожен поспішає приміряти на себе якусь роль. Станеш кваліфікованим лікарем, учителем, просто батьком – і твоя місія виконана. Стати просто людиною – куди складніше.

Чоловік – це видих, жінка – вдих. Чоловік – це небо, жінка – земля. Чоловік – це "як?", жінка – це "що?" Але все умовно, бо чоловік і жінка – в кожному з нас.

Моя духовність не належить жодній релігії. Але поважає кожну з них.

Мене формували два міста – Харків і Львів. Перше – це молодість, широта проспектів і відкритість людських душ. Друге – сильний вплив на філософію й естетику мого життя.

Бог – це те, з чого створений я і весь навколишній світ, видимий і невидимий.

Відстань між життям і смертю – мізерна. Це лишень хвилина недихання. Боїмося не смерті, а незнання того, який і наскільки довгий буде процес вмирання.

Коли відчуваєш, що нарешті прилаштувався в житті й тобі комфортно, треба щось змінювати. Інакше духовно помреш. Інерція і звичка присипляють. Тому в 25 я переїхав до Львова. Знову відчуваю потребу до змін.

Майже все життя мешкав у театрі. Мав кімнатку на п'ятому поверсі. Вечорами тішився, ніби володію п'ятиповерховою кам'яницею в центрі. П'ять років тому місто подарувало квартиру на 30 квадратних метрів. Раніше там мешкав Гія Ґонґадзе з матір'ю. Тепер він мені брат.

1 грудня 2013 року ми мали грати "Чекаючи на Ґодо". Вночі на Майдані побили студентів. Прийшли до театру й не змогли вийти на сцену. Сіли в машину й поїхали до столиці.

Україна і все українське – це не частина мене. Це я і є. Все, що відбувається з нею, відбувається зі мною. Кожну втрату на фронті сприймаю як особисту. Звикнути до цього не можу, змиритися з цим – також.

Моє щоденне ранкове прокидання триває годину-півтори. Це серія вправ на дихання, розтяжки й укріплення м'язів. Вони є частиною моєї молитви. Тоді день звучить особливо і ти відчуваєш свою присутність.

Мені важливо не що маю, а чим займаюся.

Наприкінці 1990-х зарплату розподіляв так, що на щодень припадало по 2 гривні. На них можна було купити пляшку кефіру, хліб і шоколад.

Наша держава – баобаб. Живе близько тисячі років, усе пам'ятає. Її нищать, грабують, а вона росте і відновлюється.

Найстрашніша брехня – та, в якій ти сам собі не можеш зізнатися. Брехня самому собі.

Добро завжди йде від серця і свідомих вчинків. Зло – від страхів і комплексів, часто несвідомо. Ці два начала живуть у кожному. Добра в людях більше, але не завжди воно перемагає.

Зараз ви читаєте новину «"Добра в людях більше, але не завжди воно перемагає"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2818
Голосування Чому не можна розпускати Верховну Раду?
  • Це суперечить Конституції
  • Хай знімуть недоторканість, ухвалять закони про імпічмент, про кримінальну відповідальність за незаконне збагачення і новий Виборчий кодекс і можуть йти
  • За нинішніх умов на дострокових виборах у ВР не пройдуть нові партії
  • Мені байдуже до їхньої роботи. Їхні обіцянки на хліб не намастиш
  • Я не проти розпуску. Владу в країні треба перезавантажити повністю
  • Я проти будь-яких ініціатив президента
Переглянути
Погода