Українці бухають, хиляють, чаркують, закладають за комір, синячать, наклюкуються, до поросячого крику і чорної п'ятниці, до чортиків, білочки, втрати пульсу і вдрабадан - жодна мова, здається, не виробила такої розгалуженої синонімії до дієслова "пити", що ідеально римується з дієсловом "жити".
Я знаю чоловіка, який у Борисполі зривав погони в полковника прикордонної служби України. Хамив, лаявся, плювався і кричав: "Пане підполковнику, ви не заслуговуєте на свої погони!" Йому це зійшло з рук, бо п'яним у нас заведено все вибачати. Потім він, ясна річ, нічого не пам'ятав. Якби наважився зробити таке тверезий, то точно впаяли б "сутки" або й місяці за хуліганство. Інша справа, чи справді він наважився б на такі подвиги тверезий?
П'яна людина в нашій свідомості має особливий статус. Вона принципово неосудна і завжди заслуговує на розуміння й вибачення. Що б не вислизнуло з п'яного язика, потім знайде виправдання. "Вибачте, я був нетверезий…". І люди вибачають - навіть попри приказку "що у тверезого на умі, те у п'яного на язиці". Навіть хрестоматійні українські поножовщини на весіллях здаються нашим людям видом національного спорту. Те, що англійські джентльмени свого часу перетворили на бокс або реґбі, у нас зберігається в сирому й первозданному стані.
П'ють у нас від слабкості та для хоробрості, щоб залити горе, побороти нудьгу, втекти від проблем або знайти проблеми на свою голову. П'ють усі й по-різному. Щодня і запоями. За обідом або тільки "на свята". А той, хто не п'є, - або відстає від колективу, або гидує, або гордує. Одне слово, на повагу не заслуговує. "Ти мене поважаєш?" "Поважаю". "Тоді давай вип'ємо". "Він - добрий чоловік. Ну, як було з ним не випити!?" П'ють у нас, наче причащаються: "щоб усі були одно". У нас навіть не п'ють підкреслено, демонстративно і нарочито - наче п'ють. Поклоніння спиртному - це наша соборність і руйнування ієрархій, стирання кордонів між багатством і бідністю. Бо в пиятиці, як і в смерті, усі зрівнюються. З тією лише різницею, що смерть розлучає нас, а спиртне поєднує. Всіх без винятку - від Ужгорода до Луганська й далі на Схід.
"Ти мене поважаєш?" "Поважаю". "Тоді давай вип'ємо"
П'ють куплене в магазині, вигнане сусідською бабкою або саморобне. П'ють із бокалів, чарок і гранчаків. П'ють "із гвинта" й "із горла". Бухають, хиляють, чаркують, закладають за комір, синячать, наклюкуються, до поросячого крику і чорної п'ятниці, до чортиків, білочки, втрати пульсу і вдрабадан. Жодна мова, здається, не виробила такої розгалуженої синонімії до дієслова "пити", що ідеально римується з дієсловом "жити". Втім, пиття і є нашою формою життя.
П'ють у нас елітне й посполите. Змішують і п'ють чистим. Заради легкого кайфу й лише задля "градуса". "Закуска градус краде", "пиво не горілка - багато не вип'єш", "не буває негарних жінок - буває мало горілки" - у нас спиртне люблять не тільки пити, а й філософствувати про нього. Українська людина сміливо експериментує зі спиртним. Приятель підслухав розмову в супермаркеті. Солідна, зі смаком одягнута пара ледь за 30. Він, закохано зазираючи їй в очі:
- Що будемо пити, люба?
- Звичайно, горілку з пивом, коханий.
Нас таке не лякає й не дивує. Нас таке здебільшого розчулює. Український п'яниця має в собі трохи від святого, трохи від народного героя, трохи від персонажу анекдоту. Чи не тому народна казка зазвичай закінчується кокетливим: "Я там сидів, мед-пиво пив, по вусах текло, а в роті не було". Збити джипом шістьох людей на зупинці - це нібито жорстокий злочин, але, водночас, якась частина нас схильна до виправдання: "Ах, якби він був тверезий, такого не сталося б…".
Алкоголізм і його наслідки в нашій моралі - це хвороба. Злочином він стає лише в карному кодексі. Алкоголізм у нас заведено називати "соціальним злом", тоді як алкоголь - це народне добро й непорушна даність. "Горілка буває або добра, або дуже добра", - жартує часом мій тато і по-своєму правий. Адже горілка ніколи не винна, винні завжди ми самі. Перефразовуючи Альбера Камю, трагедія не в горілці й людині, а в їхньому взаємному поєднанні. Хоча, з другого боку, горілки, окремої від людини, не буває.
Син приходить додому п'яний і вбиває матір сокирою. Скільки в нас було подібних історій? Сотні, тисячі, десятки тисяч? Але й тут знаходиться прощення: п'яний злочинець - це завжди водночас кілька людей. Реальна людина, яка заплуталася й утікала від проблем, людина під впливом спиртного і людина, що, як наслідок, взагалі нічого не пам'ятає. П'ють у нас заради того, щоб утратити себе, стерти тягар пам'яті, залити очі, перезавантажитись. Той, кому колись "уривалась плівка", знає, наскільки страшно і соромно вранці, "з бодуна" згадувати: чи не сказав я зайвого, чи не образив когось?
Яким дивом у нього не забрали гроші й документи? І яким дивом він сам їх нікому не віддав?
Мій приятель Сергій одного дня почав пити з самого ранку у центрі Києва. Десь в обід у нього "закінчився фільм". Прокинувся він пізно ввечері на порожній залізничній платформі в Коростенському районі за 20 хвилин після відходу останньої електрички в бік столиці з пляшкою теплої і щойно відкоркованої пляшки пива у руках. Він не знає й досі, навіть не здогадується, чим були заповнені дев'ять буремних годин повного безпам'ятства. Цікаво, з ким він спілкувався, що кому обіцяв, а, може, й убив когось чи його хтось хотів убити? І як він узагалі потрапив на цю порожню залізничну платформу? І чому саме на цю платформу, а не на Байкове кладовище, на могилу, наприклад, Валерія Лобановського, якого він так любив? І яким дивом у нього не забрали гроші й документи? І яким дивом він сам їх нікому не віддав?
Здоровий глузд підказує, мовляв, зі спиртним треба "знати свою норму" і вчасно зупинятися. Але навіщо зупинятися, якщо зараз так сильно добре, навіть якщо ти точно знаєш, що завтра тобі буде так само сильно зле? Тому люди часто п'ють, наче востаннє, до порожньої пляшки. Залишити її недопитою означає виявити неповагу до невидимого божества, зламати неписаний кодекс. Недопиті 50 грамів горілки? Невже можна було знайти в той момент щось цікавіше? Наша свідомість коливається між двома різними моделями пиття - "знати норму" і "пити до дна". Іноді між ними не простежується жодних суперечностей, бо часто дно пляшки і є нашою нормою.
Чи знав свою норму Юрій Луценко у Франкфуртському аеропорту? Може, й він, як мій знайомий, також зривав із німецьких офіцерів погони? Невідомо. Але факт очевидний: кілька місяців країна обсмоктувала цю подію, особливо смакуючи подробиці: пив - не пив, якщо пив, то що - горілку, пиво, вино - і скільки випив, сам пив чи з сином? "Так, - казали, - це ганьба для України". Однак, більшість сходилася в думці, що ганьба полягає не в тому, що міністр "перебрав", а в тому, що потрапив у негарну історію. Втім, історія ця йому легко зійшла з рук саме тому, що Луценко був нетверезий.
3 
1
Коментарі